Долина совісті
Шрифт:
Влад мовчав.
— Мені годі це втямити, — сумно додала Анжела. — Мені справді не зрозуміти тебе. Ти лев з душею кролика. За цілісіньке життя ти досконало вивчився ховатися, і найміцніше твоє укриття — твої книги. Гран-Грем — це ти, яким ти себе бачиш. У чомусь неповноцінною, скривдженою долею напівкровкою. Але дуже рішучою, просто-таки непохитною, і енергійною, як мотоциклетний мотор… Пробач, якщо я тебе скривдила.
Владу раптом умить полегшало. Стало легко-легко. Уперше за кілька місяців депресії.
— Ти не права, — сказав він м’яко. —
…Тоді, у метро, на станції, що пульсувала юрбами з потягів, вони сиділи на вкритій лаком лаві посередині перону. Сиділи один навпроти одного, і Влад знав: він бачить Богорада востаннє. Влад говорив, а Богорад слухав. Ніколи в житті, жодній людині Влад не став би говорити того, що сказав Богораду в метро, під гуркіт підземних коліс. Під човгання тисяч ніг. Під гул найближчого ескалатора.
Влад розповів про Дімку Шила, умираючого в реанімації, тоді як Влад писав твір у задушливій аудиторії непотрібного йому театрального інституту. Влад розповів про маму, яку він, Влад, не смів залишити ні на день, — але все одно втратив. І все одно звинувачує себе.
Влад розповів, нарешті, про Ганну. Люди проходили повз, сідали на лаву і підводилися з неї, а Богорад слухав.
Нарешті Влад захрип.
Прийшло — і пішло — чимало потягів, перш ніж Богорад нарешті заговорив.
«Чим я можу допомогти тобі? — запитав він діловито. — Розумію, ти не запитуєш у мене, чи правильно вчинив, зробивши свій вибір. Ти його зробив, і годі про це. Тепер — чим я можу тобі допомогти?»
— Очевидячки, ти вже мені допоміг, — сказав Влад непевно. Ти ж бо, здається, не вважаєш мене божевільним?
— Дурниці, — заперечив Богорад, — якби тобі потрібно було моє співчуття — я запропонував би його тобі. Але я чудово розумію, що ані співчуття, ні так званого «розуміння», ні іншого меду й олії тобі від мене сто років не знадобиться. Тобі не треба ні в кого перепитувати, чи правий ти. Сам знаєш, що так. Тому скажи: чим я можу допомогти тобі? Я ж непогано назбирую інформацію, ти помітив? І ще певні послуги можу надати, дай Боже, щоб ти їх ніколи не потребував…
— Дякую, — Влад усміхнувся. — Дякую, Захаре… Тепер мені значно полегшало.
— Нема за що, — відповів Богорад. — Поки нема за що.
— Скажи, Захаре, — у Владовому голосі зазвучали сумні нотки, — не може ж так бути, щоб ми з нею були єдиними людьми на землі, хто володіє цією здатністю? Адже ми зустрілися… Отже, ми могли зустрітися. Спершу я думав, що один такий. Тепер розумію — нас не лише двоє… Напевно, живуть десь іще люди, подібні до нас? Скільки їх? І скільки їх було раніше? І відкіля вони беруться? Як про це дізнатися?
— Я подумаю, — пообіцяв Богорад. — У мене в житті ще не було такий божевільної, жахливо цікавої задачі… Я спробую пошукати.
— Це важко, — заперечив Влад. — Я не знаю… Те, чим ми володіємо, — це неприродна для людини здібність? Ну, скажімо, як залізна антена на чолі? Або вона, навпаки, від природи властива людині, просто гіпертрофована до неможливості, неначебто довжелезні руки до землі чи абсолютний слух? Може, кожна істота в якомусь зародковому стані цим володіє?
Богорад мовчав. Тлуста жінка з авоською, яка сиділа поруч на лаві, напружено косувала у бік Влада.
— Я б по-іншому запитав, — додав Богорад. — Чи є в цій абсолютно диявольській здібності хоч крихта добра? Для тебе? Для інших?
— Анжела вважає, — гірко кинув Влад, — що це по-своєму корисно.
Богорад із сумнівом похитав головою.
Біля берега погойдувалося гребне судно — майже справжнісінька, до останнього завитка відтворена галера. Червоношкірі напівголі люди двома шеренгами стояли вздовж сходнів, пропонуючи гостям прохолодні напої і час від часу вигукуючи привітальний клич. Влад оторопів, і Анжела міцніше стиснула його лікоть:
— Не показуй, ніби здивований. Удавай, ніби так і треба…
Далі від мармурових сходів починалася доріжка-ескалатор, що тяглася прямо над поверхнею моря. Злегка штормило, високі бризи спалахували в променях призахідного сонця — а може, у променях прожектора, вміло прихованого десь на березі. Слідом за літньою парою — сивий адмірал у сліпучому мундирі й бабуся у вечірньому платті з оголеною спиною — Влад з Анжелою ввійшли до кабіни ліфта. Ліфт був круглий, прозорий, як акваріум, шахтою йому слугувала скляна труба, по якїй четверо — відомий літератор із дружиною й адмірал зі своєю бабусею — плавно рушили вниз.
Опинившись на рівні прибою, Влад мимоволі затамував подих.
Опинившись під рівнем прибою, він на мить відчув себе провінційним хлопчиком, який потрапив до столичного парку атракціонів.
Було дуже тихо. Ліфт опускався все глибше, і на зміну світлу призахідного неба поступово приходило інше, бездонне, тепле світло. У глибині переморгувалися схилені чаші різнобарвних ліхтарів.
Прозора кабіна зупинилася. Влад готовий був до того, що в двері заюшить вода — але замість цього стулки, розсунувшись, упустили далекий гул голосів, жіночий сміх і характерний «коктейльний» дзенькіт. Слідом за адміралом і його вечірньою бабусею Влад і Анжела вибралися в хол — теж скляний, оточений зусібіч морською безоднею. Повз жовтий ліхтар пропливла, поблискуючи спинами, щільна зграя смугастих яскравих рибок.
Анжела щось промурмотіла, і Влад прочитав по її губах: «Скільки ж це… грошиськ!».
Підводний палац був вибудований зі скла і прозорого пластику. Всі зали, не схожі одна на одну розташуванням і формою, проглядалися наскрізь із будь-якого місця і скидалися то на вигадливу люстру, то на низку повітряних пухирців, що так і не дісталися до поверхні. У центрі кожної зали містився неправильної форми акваріум, заповнений водоростями і рибою. Відчуття реальності боягузливо капітулювало — синє, сріблясте, люди, риби, відблиски, пухирці, вода і суша переплелися, наче клубок водоростей.