Дон Кіхот
Шрифт:
— Але, сеньйоре ліценціате, це ж мій пан зробив це все. А я ж заздалегідь попереджав його й казав, щоб він добре обміркував, що робить.
— Йолоп ти! — зауважив Дон Кіхот. — А якщо кому здаються неправильними мої вчинки, — нехай дарує мені це священний сан сеньйора ліценціата і його шановна особа, — той, значить, мало розуміється на рицарських справах і бреше. Це я доведу йому моїм мечем.
По цих словах він зручніше вмостився в стременах і насунув шишак на лоб, бо голярський таз, який він вважав за шолом Мамбріна, висів на передній луці сідла й потребував ремонту після поганого поводження з ним галерників. Доротея, дуже кмітлива й дотепна, знавши вже про божевілля Дон Кіхота та зрозумівши, що, крім Санчо, всі глузують із нього, не захотіла й собі відстати
— Не забувайте, сеньйоре рицарю, дану мені обіцянку не розпочинати ніяких інших пригод, хоч які невідкладні вони будуть. Заспокойтесь же, ваша милосте; якби сеньйор ліценціат знав, яка непереможна рука звільнила тих галерників, він тричі б зашив собі рота і тричі прикусив би собі язика, перше ніж вимовити слова, що викликають гнів вашої милості.
— Присягаюся, що це правда, — ствердив священик. — Та я б собі краще відірвав вуса.
— Я замовкну, моя сеньйоро, — відповів Дон Кіхот, — притамую справедливий гнів, що здіймається у мене в грудях, і їхатиму тихий та спокійний, поки виконаю дану вам обіцянку. А на подяку за такий мій добрий намір я уклінно прошу вас розповісти мені, — якщо це вам не тяжко, — чого ви журитесь і хто вони та скільки тих осіб, на які має впасти, щоб удовольнити вас, моя помста.
— Охоче зроблю це, — згодилася Доротея, — якщо вам не надокучить слухати.
— Не надокучить, моя сеньйоро, — відповів Дон Кіхот.
А Доротея сказала на це:
— То слухайте ж мене уважно, ваші милості.
Не встигла вона вимовити це, як до неї підійшли Карденіо та цирульник, цікаві знати, яку історію вигадає розумна Доротея. Так само зробив і Санчо. А вона, сівши зручніше в сідлі, відкашлялась і приємним голосом почала так:
— Насамперед, я хочу, щоб ваші милості, сеньйори мої, знали, що звуть мене...
Тут вона трохи спинилася, забувши ім’я, яке дав їй священик, а той, зрозумівши причину її мовчанки, прийшов їй на допомогу й сказав:
— Не дивно, сеньйоро моя, що ваша величність хвилюється і вам важко оповідати про свої лихі пригоди, які часто відбирають пам’ять у тих, із ким трапляються, і ті часто забувають навіть своє ім’я. Забула й ваша величність, що її звуть принцеса Мікомікона, законна спадкоємниця великого королівства Мікошкон. Після цього нагадування вашій величності легко поновити у своїй пригнобленій пам’яті все те, що вона захотіла б розказати нам.
— Цілком правильно, — відповіла дівчина, — і я сподіваюсь, що далі мене не треба буде виправляти, і я зі своєю правдивою історією щасливо дістануся тихого порту. Мій батько — король, що звався Тінакріо Вчений, добре розумівся на мистецтві магії й завдяки своїм знанням довідався, що мати моя — королева Харамія — повинна вмерти перша, а невдовзі по тому має померти й він, і я лишуся круглою сиротою. Але, казав він, це турбує його ще не так, як цілком певні відомості про одного надзвичайного велетня, володаря суміжного з нами острова, на ймення Пандафіландо Лютоокий (бо всі знають, що хоч очі в нього звичайні і на своїм місці, але він завжди дивиться вбік, немов косоокий, і робить це з лихим намислом, бажаючи налякати та настрахати тих, на кого дивиться). Отже, батько мій дізнався, що цей велетень, довідавшись про моє сирітство, з великим військом нападе та обляже мої володіння й забере їх усі, не лишивши мені навіть маленького сільця на притулок; але цій руїні й цьому нещастю я можу запобігти, коли вийду за нього заміж. Проте, скільки знав батько, я ніколи не згоджусь на такий нерівний шлюб; і він мав рацію, бо мені й на думку ніколи не спадало одружитися з ним чи з іншим велетнем, хоч яким великим та могутнім. Батько казав також, щоб, коли він помре і Пандафіландо рушить на моє королівство, я стереглася опиратися йому, бо це значило б занапастити себе. Коли ж я хочу, запобігти смерті й цілковитому знищенню мого майна і майна моїх вірних васалів, то мушу з доброї волі залишити йому королівство, бо захищатися проти сили цього велетня — неможливо. Далі батько казав, щоб я з невеликим почтом зараз же їхала до Іспанії, де мушу знайти
— Мабуть, Дон Кіхот, сеньйоро, — сказав Санчо, — чи інакше — Рицар Сумного Образу.
— Цілком правильно, — ствердила Доротея. — Він казав також, що цей рицар мусить бути високий на зріст, худорлявий на обличчі і що з правого боку під лівим плечем, чи десь-інде, у нього мусить бути родинка, вкрита волоссям, схожим на кабанячу шерсть.
Почувши це, Дон Кіхот сказав своєму зброєносцеві:
— Ходи сюди, сину мій Санчо, та допоможи мені роздягтися, я хочу побачити, чи не я, бува, той рицар, за якого пророкував учений король.
— А навіщо ваша милість хоче роздягатися? — спитала Доротея.
— Щоб побачити, чи є в мене родинка, про яку казав ваш батько.
— Нема чого й роздягатися, — сказав Санчо, — бо я знаю, що у вашої милості є такий знак на спині, і це свідчить про вашу могутність.
— Годі, годі, — сказала Доротея, — бо серед приятелів не слід бути дріб’язковим, і небагато важить, на спині ця родинка чи на плечі. Головне, щоб була якась родинка, а де — це пусте, бо всі вони — те саме тіло. Видима річ, мій добрий батько не помилився, і я знайшла сеньйора Дон Кіхота, бо прикмети вашого обличчя такі, як казав батько, а ваша добра слава лунає не по самій лише Іспанії, а й по всій Ламанчі. Вже висівши з корабля в Осуні, я стільки чула про ваші подвиги, що серце одразу ж сказало мені, що це й є той, кого я шукаю.
— Як могла ваша милість висісти з корабля в Осуні, коли в Осуні нема морського порту? — спитав Дон Кіхот.
Але перше, ніж Доротея відповіла, до розмови встряв священик і сказав:
— Сеньйора принцеса хотіла, мабуть, сказати, що, висівши в Малазі, вона вперше почула про вас в Осуні.
— Це я й хотіла сказати, — ствердила Доротея.
— Тоді все зрозуміло, і нехай ваша величність каже далі, — мовив священик.
— Нема вже чого й казати. Хіба про те, що мені, нарешті, пощастило знайти сеньйора Дон Кіхота, і тепер я вже вважаю себе королевою всього мого царства, бо завдяки своїй люб’язності та великодушності він обіцяв піти за мною, куди я його поведу, тобто до Пандафіланда Лютоокого, щоб убити його й повернути мені те, що той беззаконно відібрав. І все так і буде, бо так провіщав мій добрий батько Тінакріо Вчений. Він залишив свої пророцтва, писані халдейськими чи грецькими літерами, яких я не вмію читати, і там сказано, що коли цей рицар, відрубавши голову велетневі, захоче одружитися зо мною, то я повинна без ніяких суперечок згодитися на це й віддати йому разом зі своєю особою і володіння над моїм королівством.
— Як тобі здається, друже Санчо? — спитав Дон Кіхот. — Чуєш, що діється? Хіба ж я не казав тобі? Дивись,ми вже маємо королівство під свою владу і королеву за дружину.
— І я присягаюся, що це так, — відповів Санчо. — Дурень буде той, хто не одружиться з нею, як тільки переріже горлянку сеньйорові Пандафіландові. Та й добренна ж у нас королева!
І з цими словами він двічі підскочив, надзвичайно задоволений, а потім підбіг до мула Доротеї і, спинивши його, став навколішки, благаючи, щоб вона дозволила поцілувати її руки на знак того, що він вважає її за свою господиню й королеву. Хто не засміявся б, побачивши божевілля пана й щирість слуги?
Доротея дала йому свої руки й обіцяла зробити його великим паном, як тільки небо поверне їй королівство.
Саме тоді на дорозі замаячила постать вершника, що сидів на ослі. Коли він під’їхав ближче, їм здалося спочатку, що то циган, але Санчо, який втупив в осла свої очі й душу, тільки-но побачив цього чоловіка, одразу ж упізнав Хінеса де Пасамонте, і, схопившись за нитку, тобто за цигана, розмотав і клубок, тобто здогадався, що осел був його Сірий. Пасамонте, щоб його не впізнали та щоб швидше продати осла, передягся циганом, бо циганською мовою та й багатьма іншими він володів, як рідною. Санчо, як тільки побачив і впізнав його, так і закричав на весь голос: