Дьондюранг
Шрифт:
— А я думав, то в мене в голові, — розсміявся дзвінко. — А які вони?
— Ось такі, — Фоліана зробила кумедну позу, підібгавши під себе ноги. — І зелені, як трава.
— Я хочу їх побачити.
— А ти лежи спокійно, коник сам до тебе прийде.
Чебрик завмер у траві. І коник справді з’явився. Він його відразу впізнав — кумедного, довгоногого і з крилами, про котрі не говорила Фоліана. Подивився на хлопця величезними опуклими очима і сказав:
— Сю-ю-р-р-р-р, сю-ю-ю-р-р-р.
Відштовхнувся довгими зеленими ногами і скочив високо. Чебрик не побачив, де він
— Він із крилами. Ти не казала.
— Я забула, але ж ти впізнав.
— Так.
— Ходімо до земного лісу.
— А де він?
— Поглянь на обрій.
— То ліс? Ота смуга, що ніби астероси?
І вони знову пішли. Трава була така висока, що Чебрик навіть не помітив, коли вони дійшли до першого дерева. Він не бачив таких дерев на Інкані. Брунатні стовбури, ніби струни інканського радо, високі, а на верхівках — гілля без листя, але із зеленими голками, а під деревами також голки, зелені та жовті.
— Розпалимо вогнище.
— А можна?
Фоліана згребла на купу жовті голки і піднесла вогник запальнички. Голки загорілися. Фоліана швидко пройшлася навколо язичків вогню, підбираючи тонкі гілки, що лежали, поклала і їх на багаття. Чебрик дивився на священнодійство, і вогонь також видався йому живим.
— Не боляче їм?
— Цим жовтим голкам?
— Так. Адже й вони живі.
— Вони вже… сухі. Ти скоро вивчатимеш закони Бакса. Вогонь допомагає їм перейти у іншу форму, аби колись знову стати деревом, чи землею, чи трав’яним коником.
— А вогонь живий?
— Вогонь об’єднує Всесвіт, все живить і все пожирає, все виповнює і у все перетворюється. Закон всього сущого — вічний генезис. Всесвіт один для всіх, його ніхто не створював, ні люди, ні боги, він був і завжди буде — вічно існуюче полум’я. Так сказав три тисячоліття тому один землянин. Його звали Геракліт. І з того часу, як на мене, ніхто не сказав розумніше і простіше.
— Вогонь, — тихо сказав Чебрик, простягнувши до нього долоні.
Сухі гілки потріскували, часом сичали.
— Він щось каже? — запитав Чебрик.
— Щось каже, — повторила за ним Фоліана.
Сиділи на колючих, але таких м’яких голках. Прозорий сизий димок від вогню огортав гіркуватою пеленою, мовби хотів розчинити, перетворити у когось іншого, чи не в трав’яного коника, сюрчання котрого ще й досі дзвеніло спогадом. Сиділи біля трепетних язичків казкового вогню, що все виповнював і у все перетворювався, сиділи притишені і упокорені, кібер і маленька людина.
І раптом дощ. Спершу почули, що лопотить над головами по кронах дерев. А потім перші краплі впали — Фоліані на чоло, а Чебрикові на кінчик носа. І раптом несподівано, як на інканських кар’єрах, земля і небо луснули навпіл. Чебрик заплющив очі. Він злякався. Не встиг нічого запитати, але встиг подумати, що все закінчилось, мов казковий фільм — і степ, і коники, і вогонь, і, можливо, навіть його з Фоліаною існування.
— Це грім, — сказала Фоліана. — Електричний розряд між Землею і хмарою. А може бути й між двома хмарами… Коли йде дощ, на Землі часто чути грім.
Краплі падали з неба, просотуючись крізь сито високих крон. Фоліана була така кумедна,
І раптом Фоліана сказала:
— Пора.
І Чебрик зрозумів, що зараз вони підуть назад і полетять на Інкану. Йому стало сумно.
— Тепер ти вже дещо знаєш про Землю?
— Це казкова планета. На ній усе живе, і ця планета…
— Батьківщина твоїх батьків, — продовжила Фоліана.
— Я так багато побачив сьогодні.
— Ти дуже мало побачив, Чебрику.
— Ну, що ти! Я бачив живу траву, живі дерева, я бачив гусінь і трав’яних коників, я чув грім!
По їхніх усміхнених обличчях стікали дощові краплі.
Коли повернулися до інканської квартири, батьки були вже вдома. Вони подарували Чебрику глобус — маленьку Землю. А Фоліана сказала:
— Дуже вчасно. Ми саме почали її вивчати.
А коли батько сказав:
— Ти вже майже дорослий, чи не піти нам з тобою на новий атракціон “Печера несподіванок”, там всілякі кумедні жахи, — Чебрик лише усміхнувся, він не сказав, що минулого тижня вже був у тій печері з Фоліаною.
— А ти гусінь бачив, тату? Ото жах!
Батько голосно сміявся.
— Давно хотів сам показати тобі Землю, і той будинок, в котрому жили мої батьки… Але на роботі так багато справ…
Батько раптом спохмурнів, щось його засмутило чи просто він занурився у спогади.
— Тату, про що ти думаєш?
РУСУЛЯ
Мала прокинулась серед ночі і зіскочила з ліжечка. Вона шукала горщик, але, наштовхнувшись на нього в сутінках, від несподіванки заплакала:
— Бабай! — і обмочила штанці.
То змусило Русулю, старого біокібера, розплющити очі і підвестися до дитини. Вона перевдягла малу Торонку і проспівала тихо пісеньку:
А вчора нам сорокадорогу перейшлаі з білими бокаминам зиму принесла.А вчора нам сорокаказала про сніги,своїм човнявим хвостикомвсі замела сліди.А вчора нам сорокаказала про печаль.А нам малу сорокубуло зовсім не жаль.