Драма в учительській
Шрифт:
Сергій (неголосно). Знав.
Наструнчується і враз опадає Ігор Засєка.
Ти мені ще сам казав, що Інночка хоче його ні за що зі школи погнати.
Ніна Семенівна. Яка Інночка?
Інна Й о с и п і в н а. Я? Ні за що?
Слава {Сергієві). Що ж ти нам тоді про це не сказав?
Сергій стенає плечима.
Савелій Григорович. Щось я не зовсім розумію...
Інна Йосипівна. Таж його бачили в компанії.
С л а в а. В компанії,
Савелій Григорович. Це точно, Славо?
С л а в а. Та слово честі!
Савелій Григорович. Як же це, Інно Йосипівно?
Інна Йосипівна. Я... не знаю... Мене дезінформували.
Савелій Григорович. Але чому ж ви не розібрались?
Інна Йосипівна. Я намагалась. От були збори... І ми вирішили...
С л а в а. А, що там ви вирішували! От чому він мовчав? (Киває на Засєку.)
Засєка. Я? Знову я? Що я! Що ви всі — Засєка та Засєка! Знайшли верблюда! А самі ви!.. Зараз воно добре — всі проти мене, такі всі чистенькі, біленькі, порядненькі всі, незаплямовані! А вас що, на зборах не було? Де ви тоді були? Чи я вам рота затикав? Я один, а вас... {До Слави.) А ти! Чого це ти зараз так розходився? Ти ж поруч сидів, через парту! Чому ж ти мовчав? Чи голос у тебе пропав? Чи оглух тимчасово? Отоді ви не виступали. Нема чого з мене негідника робити. Усі ви такі! Тоді на Олексюка все валили, а сьогодні на мене? Пішли ви!.. {Вибігає з учительської.)
Інна Йосипівна {по паузі). Все це так несподівано... Як грім з ясного неба.
Зоя Іванівна. Просто дивовижно.
Ніна Семенівна. Ніколи б не подумала.
Савелій Григорович. Такий клас. Що ж ви, га?
Стоять мовчки Алла, Слава, Сергій, Валера.
Ідіть, мабуть. Ми тут іще... {Оглядається на своїх колег)
А л л а. А як же з Валерою?
Савелій Григорович. З Валерою? Ну, заждіть трохи.
Учні виходять.
От вам і проблема.
Інна Йосипівна {говорить машинально, очевидно, не те, що думає). Бійка в школі, на очах у всього класу...
Зоя Іванівна. Але ж тепер ми знаємо, що не все так однозначно.
Інна Йосипівна. Дев'ятий клас. Такий важкий вік. Стільки проблем.
Ніна Семенівна. Не знаю, що й казати. І той неправий і цей, виходить, теж неправий. Але битися!
Савелій Григорович. А от Засєку ми, здається, недогляділи.
Зоя Іванівна. І не тільки Засєку.
Савелій Григорович. І не тільки. Я от, знаєте, про що думав? Якби вони більше відчували нашу підтримку, розуміння...
Наталія Анатоліївна. Ми наперед певні у своїй вищості.
Савелій Григорович. І звикли як? А, що вони знають? Що вони розуміють?!
Прочиняються двері, в них просовується Гулеватий.
Гулеватий. Я вибачаюсь. Мені от що спало на думку.
Інна Йосипівна {іронічно). Цікаво!
Гулеватий. Хлопчинка мій баламутом росте. Мамці не допомагає. Вже додому п'яним приходив. Учиться, правда, добре. Двійок у чверті немає. Одна, правда, була.
Інна Йосипівна. Скажіть-но! Майже відмінник!
Гулеватий. Ая дивлюсь — у вас хлопці такі хороші. І педагогічний колектив... То от, вирішив я свого хлопчинку до вас у школу перевести.
Савелій Григорович. Е-е-е...
Інна Йосипівна. Ото щастя!
Гулеватий. Правда? То я його зараз і приведу.
Савелій Григорович. Стривайте! Це ж не вирішується так зразу. Давайте ми з вами днями зустрінемось, про все поговоримо. Це серйозне питання...
Гулеватий. Так, це правильно. Я прийду. (Зачиняє за собою двері, але знов прочиняє.) Вибачаюсь. Тільки я ще не йду. Побуду. (Зникає.)
Інна Йосипівна. Вирішив ощасливити. (Повертаючись до перерваної появою Гулеватого розмови.) А оці їхні під'їзди, бринькання, а цей жаргон — неможливо ж слухати. Ці стосунки між хлопцями і дівчатами...
Н а т а л і я Анатоліївна. Щось у вас надто вже похмура картина вимальовується. Пам'ятаю, і ми у дев'ятому класі...
Інна Йосипівна. Ці спогади можете залишити при собі. Все, що ви скажете, я знаю наперед. Не перший рік у школі.
Наталія Анатоліївна. Саме оце мене й дивує.
Інна Йосипівна. Що я не перший рік у школі?
Наталія А н а т о л і ї в н а. Ні. Що ви двадцять чотири роки тут працюєте, а ледь заходить мова... Та взагалі — про що б не зайшла мова, крім навчання, як ви робите великі очі.
Інна Йосипівна. Я вас чудово розумію. Вам хочеться мене образити, принизити. Не розумію тільки — за що.
Наталія Анатоліївна. Аж ніяк не хочеться. «Принизити». Нісенітниця. Мені хочеться, щоб усі учні вашого дев'ятого класу стали людьми.
Інна Йосипівна. Це вже моя турбота.
Наталія Анатоліївна. На жаль.
Інна Йосипівна. Знову!
Наталія Анатоліївна. Тому що турбота ця досить дивна. Нікчемна. Ганебна.
Ніна Семенівна. Нагашко!
Наталія Анатоліївна. Саме так. Тільки ми боїмося назвати виховний метод Інни Йосипівни своїм словом. А виховувати таким чином Засєку — не ганебно? А Литвина? В них ви намагалися коли-небудь розібратися? А зрозуміти їх?
Інна Йосипівна. Теж мені — шкільна драма. Не зрозуміли Литвина!
Наталія Анатоліївна. Так, шкільна драма. Тільки ви не зрозуміли не лише Литвина, а жодного учня з дев'ятого класу. Жодного. Хороший, чудовий клас! Спокійний. Тихий. Непомітний. Зате зручно. Нема проблем. Ви, дітки, тільки ні про що не думайте — за вас думаю я. А вони? Де ж вони? Ким вони виростуть? Вони байдуже дивились, як топлять їхнього товариша, але жоден не замислився: чому? За них усе вирішили. А що? Що клас із таким учнем був би вже не зразковим. І що? Допомогти? Навіщо? Краще виключити. Нехай він і далі відбирає гроші і вештається з компаніями, але вже в іншій школі. На здоров'я. Адже ви з Олсксюком навіть не поговорили. Вас дезінформували. Але ж ви педагог, а не збирач чуток. Один щось ніби утямив, то й з ним було б те саме, якби не випадковість. Хоча... Може, й не випадковість. Не могло ж це тривати довіку.