Дрозофіла над томом Канта [Роман]
Шрифт:
Щасливої дороги, Аню, в добру путь, дорогі дівчата, на все добре, хай вам щастить, нехай біля вас завжди будуть ті, хто вас кохає і цінує, нехай Господь оберігає вас від усіх звихнутих, одержимих, зациклених і затятих, усіх тих, кому реальний світ заслонила довірливими руками королева уяви.
Помер професор Цикада. Дізнавшись про це як завжди від Аніти, я був просто шокований, бо ще декілька років тому Цикада ставив свій підпис під експертним висновком щодо моєї дисертації. Його знайшли лежачим на одній із лавочок Лісового масиву, бомжі, схоже, встигли обчистити кишені його плаща й штанів. Цикада часто виходив із квартири пиячити до найближчого дешевого генделика. Він полюбляв до молодшого співрозмовника казати «розумний хлопчик, а що ти мені ще можеш сказати?» і тягнув у пивний бар. Аналітична філософія, адептом якої він себе вважав, спершу привела його до заперечення
Юра недавно сказав, що мені не можна бути самому. Одна думка, що треба, за його словами, як усі нормальні людирано чи пізно одружуватися і виховувати дитину, викликає спротив і, признатися, доволі часто бентежить. Одна думка, що навіть своєю дитиною — малесенькою монадою в океані життя — треба буде продовжувати це нікчемне людство, яке через «обробку» себе масовими хворобами, геноцидами, природними катастрофами, концтаборами, зброєю масового знищення ніяк врешті-решт не вимре, — породжує паніку. В ході не однієї пиятики я намагався Юрі пояснити весь жах від необхідності дітонародження в нинішніх умовах, але його простодушне батьківське обличчя навряд чи готове сприйняти мої слова, тому довелося лише знову розливати горілку і пити.
Одного разу, добряче захмелівши на Юриній кухні, я втовкмачував у його лобасту голову: старий, річ тут не в любові чи нелюбові до дітей, яких я, в принципі, люблю, бо вони виглядають кумедно, скажімо, як цуценята чи м’які іграшки, а в тім, що так і ніхто не взяв на себе відповідальність за надмірність людей у житті, за надмірну експлуатацію природних ресурсів, так би мовити, надр землі, які виснажувалися й виснажуються протягом багатьох тисячоліть; старий, ти подивися на ці речі масштабно, а не з позиції своїх інтимних, бляха, віршиків: чим більша густота населення — тим більше конфліктів, а це непоганий привід, щоб скрутити сусідові голову, а привід завжди знайдеться — політичний, конфесійний, етнічний чи побутовий, ну хіба це не ясно, га?
Юра морщився, стомлений від моїх доказів, і нарікав, що закінчилася горілка, треба йти за другою пляшкою. Ми вийшли на вечірню вулицю й так само, сперечаючись, мандрували до першого-кращого гастроному. Я продовжував задовбувати Юру: старий, треба перепочити і на певну мить зупинитися в своїх бажаннях, або ж — якщо не можливо від них відмовитися — визначити такий собі регламент для них; ти зрозумій, що захекані татусі і матусі, які створюють нове життя, потім бідкаються зі стурбованими виразами обличчя, наче вони зробили щось глобальне, без чого людство не може обійтися, відтак вони вимагають житло, матеріальну допомогу і клянуть у своїй не можливості виховувати та ростити дитину в належних умовах, усіх кого завгодно, тільки не себе. Юра, позіхаючи, обзивав мене «придурком», але я не відступав: ні, ні, діти — це безвідповідальна розкіш у наш складний вік, політики бідкаються, що в Україні тривала демографічна криза, нема приросту населення, вони хочуть, щоб люди плодилися, як таргани, тоді скажи мені: де для них узяти lebensraum [2] ?
2
Життєвий простір (нім.).
— Куди їх переселяти, на Марс чи Юпітер? Ви ж, поети, алкаші і бовдури, про такі речі ніколи не задумується, вам головне — на шаріка бухнути і віршиків пописати, але цивілізація — це трохи складніше.
— Ти можеш замовкнути? — гаркнув Юра.
— Куди їх, йопсель-мопсель, переселяти? Ти про це не думав?
— Тобі треба до психіатра.
— Нам усім треба до психіатра, і психіатру треба до психіатра. Це нічого не змінює.
За другою пляшкою наше варнякання переростає у пісню, а потім захмелілий Юра бере телефон і до опівночі набридає всім знайомим своїми балачками. В нього химерна звичка: брати записник і обдзвонювати всіх п’яним навіть тоді, коли місто спить. Я дивлюся на нього й усміхаюся. Мудак, а ще каже: треба як усі нормальні люди. Він такий симпатичний, коли вип’є: в ньому одразу зникає снобістська серйозність, розсудливість, натомість в очах з’являється трішки божевільний блиск, у такі миті він стає схожим на Верлена. Залишаю його з телефоном, а сам іду в туалет блювати; попри частенькі пиятики багато пити я так і не навчився.
Вдома у внутрішній кишені піджака несподівано знаходжу пожмаканий папірець, складений у четверо. Розкладаю і бачу ледь помітний — напис майже витерся — номер телефону: 265-34-10. Чий це телефон? Ніяк не згадаю. Втім невдовзі здогадуюся: його дала одна з тих студенток з економічного, з тієї групи, де мене поставили на заміну замість професора Мельника. Вона зі своєю подружкою за час семінарських занять завжди дуже підкреслено поводяться, наче вивчають мою реакцію на ті чи інші несподіванки. Папірець прикріпляю до монітора, невідома сила змушує його не викидати.
Перебираю свої папки й папери: вирізки статей із газет і журналів, ксерокопії з книг і періодики, текстові роздруківки. Несподівано натрапляю на твої листи в окремому прозорому файлику, які не перечитував. Я так тремчу від задоволення, тримаючи паперову часточку твого життя, моя далека дівчинко, що в мене аж калатає серце.
Вечір ми можемо провести разом — я і ти — в моїх думках. Але знаю: він мине повільно й нудно, як і попередні, а за ним прийде тягуче, як гуща клею, безсоння, яке так само повільно й непомітно перетече у невиразний тьмяний ранок (тільки тоді я провалюся в забуття). Знаю, що буде потім: невиразна завіса втоми в моїх заплющених очах. Прагну більше нічого не бачити, крім тебе; стулюю повіки, під якими на мене чекає химера: тьмяні, вугільно-чорні, темно-сині і ще не знати яких кольорів смуги. Я повільно перечитую твої листи, в яких пульсує твоя любов півторарічної давнини до мене, відгомін нашого шаленства, яке підкорило мій спокій та уяву. На певну мить я порівнюю свої перші враження від цих листів із тими, які переживаю зараз. Усміхаюся, бо мої відчуття стали ніби спокійними, врівноваженими, від твоїх рядків мене не кидає в жар, як і тоді, коли я більше ні про що не міг думати. Зараз я сприймаю їх як звичайні тексти, які раніше на мене справляли неймовірний вплив. Проте в середині все ж таки народжується приємний і трішки болісний щем.
У ванній я довго полощу лице у холодній воді, так само довго дивлюся на себе в дзеркало й розумію, що втратутебе переживаю, ніби власну інвалідність.
Перед тим, як лягти, випиваю кілька таблеток активізованого вугілля, бо від гострих баклажанів, які купив на Деміївському ринку, шлунок дико скрипить, ворушиться, здригається, здувається, наче він наділений окремим, власним життям, не залежним від мого організму. Лежу й дивлюся в стелю, поки врешті не полегшає. Це триває багато довгих митей, протягом яких намагаюся ніби-читати чи ніби-дивитися телевізор; один марґінальний канальчик після опівночі транслює акваріумних рибок без звуку. Справді, акваріумним рибкам взагалі не треба звуку, так само як мені шуму. В час безсоння я можу годинами дивитися на них і думати про ніщо. Жовті, червоні, смугасті акваріумні рибки тихо плавають у телевізорі, а я на них дивлюся, вимкнувши світло. Шлунок болить ще дужче, у скромній домашній аптечці я знаходжу останню таблетку «фесталу» й «но-шпу», які одразу закидаю у черево й запиваю кип’яченою водою. Серед ночі — я зробив прекрасне відкриття — кип’ячена вода надзвичайно смачна! Вона, якщо до цього поставитися серйозно, тобто зосередитися на її речовинності, — має ориґінальні і властиві лише їй якості. Вже кілька місяців я зумисне кип’ячу воду у великому баняку; це заміняє мені компот; щоправда, один мій приятель, який також був звик до кип’яченої води, випивши горня сирої з-під крану — як ошпарений побіг у туалет.
Знаю: все це безглуздо але я маю пройти цей шлях до завершення знаю це самопожирання але воно належить тільки мені тому не можу нарікати на інших провалююсь у сон який більше схожий на необхідність фізичного спочинку в ньому нема сновидінь невиразна хаотична дійсність без кольору подій звуків і пам’яті небуття не добре не погане не довге не коротке яке є ні приємним ні важким його відчуваю лише втому яка повільно покидає тіло неквапно відпускає спершу ноги руки потім клітини кров і свідомість заспокоюється мій сон це відсутність себе у всьому навіть у собі дивний і водночас неприємний стан коли вже не відчуваєш себе свою внутрішню непогамовність стає трохи лячно так минає довга-довга ніч так триває виснаження так триває до ранку.
Провалююся в сон, коли всі прокидаються, коли новий щойно народжений день несміливо наповнюється першими звуками, що поступово переростають у гамір і шум.
Телефонують. Голова розколюється від недосипання (ліг дуже пізно).
— Покличте бабу Маґду, — каже незнайомий, стривожений голос.
Я зараз здурію. Набираюся терпіння та намагаюся бути ввічливим: вона виїхала ще півроку тому; мені намагаються доводити безглузді речі, що цього не може бути; я зриваюся я — кричу — я стаю навіженим: