Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Дністровий Анатолій

— Гарна болячка, — сміюся.

Я запитую, куди поділася частина його бібліотеки, мені і раніше здалося, що книг у нього істотно поменшало, але тепер їх зовсім обмаль. Він відповідає, що роздав людям. Я дивуюся. Гнатович пояснює, що книги заважають йому думати. На полицях залишилося до тридцяти книжок, переважно латинських і середньовічних авторів.

— Навіщо Вам стільки класичних авторів? Їхні ідеї «зняті» та трансформовані в подальших епохах. Мені здається, що сучасній людині їхню інколи схоластичну та раціоналізовану мову сьогодні дуже важко засвоювати.

— Ну, я тут можу подискутувати. Раніше мову навмисне ускладнювали, щоб відгородитися від профанів.

Я не стримався і хихикнув, не погоджуюся, бо раніше не було мас-медіа, які орієнтуються на доступну та стислу подачу і тим самим скочуються до масового отупіння та подібного розуміння

культури і всього, що робиться у світі, більше того, в Середні віки писали взагалі не для публікації, а це багато що пояснює. Гнатович мовчки киває і відповідає, що станок Гутенберга позбавив знання статусу «таїни», але її функцію, зокрема за доби раціоналізму, почала виконувати термінологія, потім додає, що саме після винаходу книжкового верстату автор став звичайнісіньким кріпаком, чорноробом, роботу якого було позбавлено «сакрального» значення.

Думка Гнатовича мене не переконує, бо це йде всупереч моєму переконанню, що людині притаманне споконвічне бажання самообманюватися у пізнанні. Я не сперечаюся, бо він знову починає розвивати свої ідеї, розгортати, немов армію під час наступу, широко ілюструючи свої думки прикладами з неоплатоніків; потім дістає із шухляди столу течку, відкриває і показує рукопис. Гортаючи пожовклі сторінки (мабуть, написав цю працю багато років тому), Гнатович по новому колу говорить про сказане, зачитуючи необхідні цитати з рукопису. З виразу його обличчя я розумію, що він знову занурився у царство ідей і втратив почуття реальності. Майже не чую його слів, вірніше, майже не дослухаюся до них. Інколи відзначаю симпатичний хід окремих думок і несподівані умовиводи, однак не надаю цьому великого значення, бо ретельно стежу за його поведінкою, найменшими змінами обличчя, зосередженими очима, які нічого не бачать, крім пожовклих папірців перед собою. Це триває близько години, пиво зморює на сон і я хочу чимшвидше піти. Мабуть, він помічає мої страждання й зупиняється.

Я кажу, що його бібліотеці бракує сучасних авторів, хоча б другої половини XX століття.

— Серед них дуже мало проникливих, здебільшого — іміджмейкери і клоуни, неврівноважені вискочки, самозакохані йолопи.

— Добре хоч так, — сміюся, — психи завжди симпатичніші.

Після незвичної і трохи марудної мовчанки я раджуся з ним, куди мені потрапити на роботу, щоб займатися ідеями. Гнатович мовчить, він спокійно крутить у пальцях порожню склянку, на стінках якої залишилися кружальця пивної піни, сонливо кліпає очима і несподівано згадує про середовище німецьких лівих революціонерів доби Союзу Спартака, до якого входила і Роза Люксембурґ. Він каже, що серед них був російський еміґрант Євгеній Левіне, який назвав революціонерів «мерцями у відпустці».

Не розумію, що він має на увазі.

— Інколи я думаю, що українські вчені, в теперішньому суспільстві дуже бідних і дуже багатих, також стали мерцями у відпустці. Це така ж група ризику, як бездомні чи наркомани.

Згодом мені здається, що ми попрощалися трішки прохолодно. Вийшовши з будинку, я глибоко вдихаю вечірнє повітря, підвівши очі на зоряне небо. Згадався вислів Канта про зорі та моральний закон у людині. Мандруючи темною вулицею Ломоносова до свого помешкання, я ніяк не можу збагнути мотивів такого поєднання: нічних світил і внутрішніх імперативів. Мабуть, усе це від надмірного захоплення астрономією, усміхаюся я, добре, що мене ніколи не перло від астрономії.

Жадібно курю і думаю про те, що мене чекає в майбутньому, ким я стану. Раптом моторошно здригаюся: мені здається, що буду схожим на Гнатовича, самотнім і всіма покинутим, наодинці зі світовими ідеями, власними думками й сумнівами. На мить заплющую очі й уявляю, як падаю в цю солодку прірву фатального пізнання. Раптом я бачу своє майбутнє: нікому не потрібний, пристаркуватий викладач, у якого хронічні болячки і жодних заощаджень, який так і не бачив світу і нічого суттєвого не зробив, який по-людськи ні «жив», ні «не жив». А далі що? Інфаркт, інсульт, рак, розсіяний склероз, хвороба Паркінсона? Я не здатний буду через постійне безгрошів’я діагностувати будь-яку хворобу, не кажучи вже про лікування. Зі своєї юності пам’ятаю дивну фразу одного далекого родича, який любив ні в чому собі не відмовляти й щоразу задоволено повторював: «Гроші продовжують життя». Тепер розумію жорстоку правду цих слів, дуже добре розумію.

Між нами — лише три дні розлуки, а я вже не знаходжу собі місця. Ти про це не думаєш, мабуть, по-дитячому спиш, заклавши рученята під голівку, а на твоєму плечі важка рука твого чоловіка; він програміст, молодець, знайшов себе, в нього, сподіваюся, все гаразд, все запрограмовано. Заплаче дитина і програміст знає, що ти підійдеш, вивільнившись з-під його програмістської руки, а він ще кілька хвилин незадоволено по-програмістському бурчатиме крізь програмістський сон чи по-програмістському питатиме «котра година», так само по-програмістському лінуючись розплющити свої програмістські очі й поглянути на годинник. Щодня він із програмістських міркувань, певно, навіть і не здогадується, що ти його чекатимеш цілий день, щодня він уперто й по-програмістському мудохатиметься за комп’ютером на роботі, бавлячись у стратегічні ігри чи розглядаючи голих дівах на порно-сайтах. Бідолаха, лікарі стверджують, що ця машина згубно впливає на здоров’я: псує зір, навіть опромінює, а ще через неї, здається, відкладаються солі в хребті та хрящах шиї. І як він про це забув? Але біс із ним.

Бідна, ти — маленька беззахисна дівчинка, одна з найрідніших мені монадок у безмежному світі, яку природа змушує поволі старіти, бути матір’ю дитини програміста й багато думати про майбутнє програміста та його комфорт. Добре, що я не думаю ні про чиє майбутнє, бо нічого цікавого для себе там не бачу. Мене так приваблює теперішнє, невизначене та нелогічне, без розрахунків і турботи про завтрашній день, що я залюбки надаю перевагу марнотратному ставленню до часу, ніж серйозним плануванням своєї долі. Байдуже, що робитиму завтра: чи куплю в книгарні гарне видання сучасного зарубіжного автора, чи в приємному товаристві пиячитиму, чи тинятимуся старим Києвом — Прорізною, Ярославовим Валом, Володимирською гіркою, де випадково зустрічатиму знайомих, приємно балакаючи з ними п’ять чи десять хвилин. Якщо задуматися — в мене нічого більше нема: тільки мій постійний неспокій, думки та спонтанні й світлі спогади про тебе.

Тепер від днів нашої розлуки мене розділяє півтора року. Дякую за те, що з’явилася в моєму нікчемному житті. Навіть зараз, коли ти не поруч, а тільки залишилася в листах — дякую! Я люблю їх перечитувати. Бо твої листи приносять полегшення: коли їх читаю — життя раптом стає густим і наповненим радістю, отим внутрішнім самопочуттям довершеності і приємного спокою. Твої листи стали текстами моїх молитов.

Відкрию шухляду робочого столу, дістану розірваний конверт, витягну пожовклого невеличкого папірця. Хочу знову молитися, спершу очима: «маленький і писати тобі не можу і не писати не можу що ти зі мною зробив? я насправді вмію коми ставити але чомусь не хочу ти чудовий чудовий чудовий чудовий я вже досить стара щоб знати — випадково так не буває про що мені тепер думати? все що я хотіла найсвятіше колись почути почула від тебе або відчула) у мене навіть починають тремтіти руки господи я не можу без тебе не треба нічого думати нічого тільки завжди…». Серйозність слова «стара» викликає доброзичливу іронічну усмішку: твої наповнені молоком материнські лагідні груди, твоя свіжа, запашна тепла шкіра, відкритий та енергійний погляд, стрункий стан і трепетні, ніби голубка, руки аж ніяк не асоціюються в мене зі старістю. Цілую твої рядки і заплющую очі.

Мене кидає в жар, тілом бігають мурашки. Наливаю в горнятко червоне вино й тремтячими руками підношу його до губ. Я втрачаю себе, повністю звільнившись від усіх переконань, від нудної розсудливості та рівноваги. Від свідомості, пам’яті, уяви аж до кров’яних судин у тілі мене проймає солодкий і рідний, нестерпний і тягучий біль. Хочу плакати і вити вовком, кусати подушку і водночас сміятися, дивлячись заплющеними очима на нетривкий образ у скупій пам’яті: мислимо торкаюся до тебе тремтячими пальцями відчуваю сполохане волосся ніжно підкоряється моїм губам занурююся в нього обличчям світло настільної лампи вириває з кімнатної темряви мої складені на столі руки перед якими лежить тендітний клаптик пожовклого паперу з твоїм сполоханим почерком із трохи дитячими й кумедними буквами котрі ніби поспішаючи збилися в купу (мабуть твої думки лились і не встигали одягнутися у слова) або трохи розбрідалися (ти певно цієї миті слухала свої почуття й думала який фраґмент із них подарувати мені) розтягувалися наче втомлений загін вояків у спекотному літньому степу в нерівних малослівних рядочках я відчував яка ти неспокійна і велична ти віриш тільки у справжній смисл слів бо не ріжеш його мов кравчиня на шматки розділовими знаками отими розсудливими зваженими нормальними й охайними комами крапками.