Дрозофіла над томом Канта [Роман]
Шрифт:
— Я не можу читати безграмотний текст перед авдиторією.
— Юра, в тебе що — дах їде? Це Сосюра!
— Та хай навіть Овідій. Текст безграмотний, у кількох місцях злипається до 4 приголосних. Українська мова — не казахська. Коли пишеш — треба думати.
Мені настільки ліньки його вислуховувати, сонним, невмитим, не випивши ранкового чаю, що я позіхаю:
— Роби що хочеш. Не боїшся, що це помітять?
Юра сміється, що сьогодні навряд чи є спеціалісти, які достеменно можуть знати всю редакцію класичних творів, він додає, що його редаґування шматків поеми «Махно» навпаки зробить текст стрункішим і милозвучнішим. Не знаю чому — я йому вірю, бо Юркова звихненість на класичній і неокласичній
Після 16.00 ми здибаємося на розі Пушкінської та Прорізної, біля «літературного» гастроному, в якому, як кажуть постійні клієнти літератори-алкоголіки, «любив пити каву Василь Стус». Випиваємо пляшку коньяку, закусуючи голландським сиром, і валимо в Консерваторію. Там — метушня, шум, штовханина. Коридори за сценою заповнені пузатими дядьками у святковій військовій формі. Вони переміщаються табунами до двадцяти чоловік, змушуючи інших людей буквально прилипати до стін. На них кумедні погони, на яких намальовані арфи. Поруч мене з металевої кишенькової фляги бухають коньяк письменники. Юра вітається з ними, і вони пропонують випивку і нам.
— Ці вояки схожі на генерал-лейтенантів, — сміється один із них, показуючи на погони з арфами. І справді — здалеку така арфа схожа на зірку генерал-лейтенанта.
— Це всеукраїнський з’їзд генерал-лейтенантів! — вигукує інший.
З’являється сердита жіночка, яка наказує усім звільнити прохід. Ми штовхаємося крізь товщу «генерал-лейтенантів», жіночок в українських національних костюмах і дівчат у святкових сукнях, поки не опиняємося на порожній сцені. З глибини темного залу до нас лунає грімкий голос:
— Покиньте сцену! Зараз розпочнеться репетиція!
Ми розгублено кліпаємо і нічого не розуміємо, дехто з нас задкує до куліс.
— Я сказав: забирайтесь під три чорти зі сцени!
Придивляємося до темряви і бачимо масивну постать патлатого режисера Архипчука.
Юра погрожує йому кулаком:
— Теж мені — розкомандувався.
Після репетиції, коли починаються виступи і ведучий викликає по черзі представників влади, чиновників культури, представників творчих установ, артистів, письменників, Юра довго порпається у своїй чорній шкіряній сумці і ніяк не може знайти «підредаґований» на свій розсуд фраґмент поеми Сосюри «Махно».
— Ось — знайшов, — каже з полегшенням і довго вчитується очима у свої правки. Потім перепитує в мене, чи так звучатиме краще — зачитує фраґмент — я кажу «краще» — і Юра виходить на сцену.
Від ржачки я мало не падаю на підлогу: перед наповненою залою письменників, літературознавців, артистів, чинуш, політиків, журналістів Юра патетично і натхненно читає фраґмент «підредаґованої» поеми Сосюри «Махно». Зал вибухає гучними оплесками, і Юра йди зі сцени сповнений самоповаги й гордині. Він іронічно мені підморгує і каже, що пора продовжувати бухати. З іншими письменниками, задіяними в урочистостях, ми знову повертаємося в «літературний гастроном» на Пушкінській. Дорогою приколюємося з цього заходу, присвяченого Сосюрі. Юра додає, що непогані бабки відбило, мабуть, міністерство культури на Вові Сосюрі.
— Це точно, — погоджуються всі.
Я більше не можу так жити. Лише через дві години приходжу до тями. Повзу в Інтернет-клуб. Раптом — приходить повідомлення, Таня мені відписала! Вона звернула на мене увагу! Я читаю поспіхом, хвилююся, Господи, Таня не проти зустрітися, вибачається за таке тривале запізнення, але я на це не зважаю, бо все ж таки є бог на світі… Вона просить їй зателефонувати, від хвилювання в мене трусяться руки. Я переписую номер, який починається з п’ятірки, значить вона проживає десь на Лівому березі Києва. Набираю. Дивний незвичний голос, не можу розібрати чи то жіночий, чи чоловічий, каже «алло», я мабуть говорю схвильовано й невпевнено, бо голос мене радісно перебиває й одразу пропонує зустрітися, можна сьогодні, скажімо, біля Головпоштамту. Сьогодні! Так!
Від збудження я порпаюся в шафі, вибираю святковий одяг, який тільки маю і який давненько не носив, оскільки звикнув до двох пар джинсів, кольорових сорочок у клітинку та легких светрів, що ношу по черзі — до першого прання, а потім змінюю на інші лахи. Вмикаю праску, котра також без діла простояла під шафою певно цілий рік, бо в мене, практично, не було потреби щось прасувати. В чорних пожмаканих штанах, котрі я витягнув з шафи, бракує на ширінці ґудзика. Нічого, його може цілком замінити булавка. Врешті, так-сяк прасую білу сорочку й штани, намащую ваксою старі туфлі й збираюся на побачення. Виглядаю більш-менш пристойно — дивлюся на себе в дзеркало, тільки одяг щоправда сидить на мені трохи по-дурнуватому.
На «Либідській», у підземному переході метро, купую квіти, на які витрачаю майже всі гроші. Потім доїжджаю до станції «Майдан Незалежності» й підіймаюся нагору. Біля Головпоштамту крутяться різні люди, висока брюнетка, запакована в довге шкіряне пальто, нетерпляче зиркає на годинника й курить довгу білу цигарку, неподалік від мене читає газету п’ятдесятилітній мужик, туди-сюди тиняються ще якісь істоти. На мене дивиться русявий високий чоловік із тонкими рисами обличчя, довго затримує погляд і привітно усміхається. Я розумію, що він за мною спостерігає, бо щоразу, коли я мимоволі дивлюся — на його устах народжується посмішка. Вже десять хвилин, як Таня мала би бути. Я дратуюся, метушусь, переходжу з місця на місце. Про себе думаю, що з цим ідіотським букетом квітів схожий, мабуть, на повного бовдура. Я навіть не знаю, як ці дурнуваті квіти називаються, хоча й це щось дуже знайоме. Мене торкають за плече. Обертаюся. Посмішка русявого чоловіка й якийсь шалений блиск у його очах. Запитую, чого треба. Він знову посміхається й мовчить, а своїм дивним поглядом обстежує моє обличчя сантиметр за сантиметром так, наче дивиться на нього у мікроскоп.
— Чого треба? — ще раз перепитую.
— Я — Таня, — каже мужик.
Від почутого в мене відвисає щелепа, я нерозбірливо бурмочу:
— Що за йопсель-мопсель?
Русявий хапає мене за руку, каже, почекай, але я висмикую її, на його мордяці з’являється міна страждання, він знову гукає, щоб я не йшов, що він хоче зі мною поговорити. «Так це ж гей!» — сходить на мене прозріння, ніби небесне осяяння на голодного середньовічного містика, який провів наодинці з молитвами кілька місяців. Я починаю раптом кричати, що за фіґня! що це не чесно, підло! що всіх вас треба відправити у Карпати — валити ліс. Я жбурляю йому в обличчя букет квітів, русявий сполохано зиркає по сторонах і тікає. А я ніяк не можу заспокоїтися й репетую йому в спину. Тільки вдома врешті заспокоююся. Ох і мерзотник! Як людина толерантна намагаюся поважати, білих, чорних, кольорових, із багатьма дірками, і з однією. Але ж до чого тут я?
Ти уявляєш, що тут відбувається, моя дорога дівчинко? Повний зоопарк! А, може, це через те, що я мало про тебе думаю й вдаюся до сумнівних авантюр?
Набираю номер Юри, кажу, що прийшов знову лист, від моєї маленької дівчинки прийшов лист! А він — обрушується на мене жахливою лайкою, від чого мені стає боляче. Він, мов робот, повторює, що тебе більше нема, що в мене поступово розвивається шизофренія і що я втрачаю тверезий контроль над своєю свідомістю й уявою.
Тебе нема!