Дрозофіла над томом Канта [Роман]
Шрифт:
— А в наш час також є філософи?
— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів її запитання.
— Ну… там сьогодні в Україні також є філософи?
Я почав сміятися, бо навіть не знав, що їй на це відповісти.
— Павло Володимирович, а може, якісь прізвища назвете? — встряв один із юнаків.
— Прізвища? Нема нікого.
— Що так і нікого? — перепитала вона.
— Всі померли, — відповів, пригублюючи пиво.
— Як? — запитала одна дівчат. — А ви? — не вгамовувалася вона.
— Я? Я — це зовсім інше. Я — просто вчитель.
— Але ж ви знаєте їхні… як там… думки, ідеї? — сказав той, хто бігав по коридорах голим.
— Ти знаєш, як народжуються діти? — подивився на нього. Він засміявся. — Але ж ти їх не народжуєш?
Ми весело розмовляли, жартували, вони розпитували про того пацана, який сидів
Я облизав сухі губи. Спробував ворухнути головою, з правої півкулі у ліву перетекло важке, розплавлене оливо болю і мене знову ледь не вивернуло. Я важко підвівся. Доплентався до трусів. Одягнув їх. Із пам’яті випірнув каламутний фраґмент, як Мирослава товклася зверху на мені. Я згадав, що був без презерватива, але це мене не збентежило. Навіть якщо в неї самісіньке пекло — не лякало. Байдуже. Я пригадав одного польського поета, який хотів заразитися усіма можливими болячками і полегшено посміхнувся; я не можу дотримуватися того, що казав Зенон Китійський про хтивість. Хоча за це нестиму, мабуть, покарання. Поки я бродив санаторієм, у всіляких підсобках шукаючи підходящу шмату, аби помити в кімнаті підлогу, на мене наїхала «комендатура» — жіночка Валя, котра поселяла. Вона сказала, щоб я, безсоромний педагог, який баламутить студентів, замість того, аби їх чомусь учити, більше не дебоширив у санаторію, не кидав недопалками у вахтера і не блював на сходах, і взагалі, якщо не вмієш пити — не пий. Це, мабуть, Мирося обстругала мені кімнату й ті сходи і про це, мабуть, говоритимуть в адміністрації.
Який жах!
Я гидкий собі, гидкий, гидкий.
Несподівано стукають у двері. Я не маю сили відчинити, лише кволо кажу «ввійдіть». Орест і з ним ще двоє незнайомих студентів, у яких, я так розумію, невдовзі прийматиму екзамен, заносять до кімнати невелику торбу. Чорнявий високий хлопець із прищавим лобом каже, що це від нашого колективу, і простягає мені невеликий заклеєний конверт разом зі списком до десяти чи п’ятнадцяти осіб. Студенти між собою таємниче переглядаються, і це мені не подобається. Вони обмінюються незначними поглядами, ніби розмовляють невідомою мовою і не хочуть, щоб це бачили присутні. Я розгортаю список і читаю невідомі і трохи дурнуваті прізвища. Я й так би їм усім поставив те, що вони прагнуть. А прізвища й справді кумедні: «Ребета», «Щупак», «Корбаня», «Тищенко», «Копаниця»… випадкові люди, яких я побачу вперше у житті і мабуть востаннє. Раптом у дверях з’являється один із тих, хто вчора голим бігав і з ким я пиячив. Він весело посміхається, безцеремонно заходить до кімнати, голосно говорить, міцно тисне у привітанні правицю, одному зі студентів наказує «мотнутися в магазин» і принести все, що треба.
— Володимирович, — звернувся він до мене по-панібратськи, — може по сто? Мирося скоро прийде…
— Ні, ні, цього разу без Миросі.
Присутні з порозумінням дивляться і голосно регочуть, мовляв, баби — це серйозно, можуть загнати в могилу, треба берегти здоров’я.
Так, треба берегти здоров’я. Господи, ще два дні пекла! Ще сорок вісім годин шаленства й галасу плоті. Завтра клятий екзамен.
Це ще не народження. Попри те, що з юності веду усвідомленийспосіб життя, міркуючи й аналізуючи свої вчинки, прочитані книги, загалом багато світоглядних речей, я, все ж таки, все ще не народився. Моє тіло змінюється, так само як і уявлення про навколишній світ, я захоплююся тими чи іншими цікавими речами, але я не перейнятий і неодержимий ними. Ненародження— якщо нічого не цікавить: не цікавить за великим рахунком, наперекір усьому, якщо не знаєш, заради чого жити й дихати. В ненародженому стані, мабуть, найлегше: щодня плисти за течією радості і тривоги, любові і страху, апатії і відчаю, але нічим не перейматися аж до найменших капілярів своєї крові. Від усвідомлення свого ненародження я став нещасним. Мене щодня жахає те, що я не можу народитися новою людиною. Я вже кілька років чекаю цих великих змін, але не відчуваю їхнього наближення. Мій фізичний вік невпинно минає, і ця незворотна, вбога залежність від біології, яка не має нічого спільного з реальним станом речей, ще більше кидає в депресію.
У мене була можливість народитися й бути зовсім іншим, бути щасливішим, якби не той клятий перевал, який усе так швидко обірвав, так брутально припинив ледве народжене майбутнє, з якого залишилися тільки куці спогади, невиразні фраґменти здогадок і фантазування, що також утратили свій сенс. Ніщо не сприймається так боляче, як брутальне втручання випадку в стале, рівномірне протікання життя, коли більш-менш знаєш, що буде увечері, що буде завтра чи в недалекому майбутньому. Чому це трапилося зі мною, увірвалося в моє життя? Чому ця дурна катастрофа на перевалі стосувалася саме тебе? Чому цей сліпий випадок не забрав будь-яку іншу жінку? На землі живуть мільйони жінок, кохають своїх чоловіків, народжують дітей, стають бабцями. Чому невблаганна доля вибирає одних, натомість не звертає увагу на десятки, сотні, тисячі інших, багато з яких, можливо, є менш достойними, ніж жертви жорстоких трагедій?
Господи, я, мабуть, усе неправильно розумію. Хто я такий, щоб думати на такі теми і визначати, кому треба жити, а кому ні?
Згадую тебе, моя маленька дівчинко. Згадую власні згадки про тебе ще тоді, коли приїздила до мене, вириваючись зі своєї нестерпної, одномірної буденності, що пила твою молодість і робила завжди тривожною. Деколи думаю, що ти була послана мені вищою невідомою силою, щоб я міг повірити в неймовірне, але водночас у звичайне, щоб міг поглянути одного доброго дня на навколишній світ і сказати — все чудово, чудові дерева, що прикрашають вулиці й будинки, чудові люди, яких я не знаю, чудові машини, які, мов інші живі істоти, також поспішають у своїх клопотах, не звертаючи увагу на йолопа, що радісно на них дивиться.
Я не повинен був відпускати тебе. Я повинен був збрехати, що в касі квитків того дня не було і що можна поїхати лише наступним потягом… Не було б цього пекла. Господи, я завжди не повинен…
Ніколи не думав, що це може бути настільки приємно! Навіть безперервні потоки незнайомих людей, які раніше мене дратували, заважали йти, тепер видаються мені милими і рідними. На станції «Вокзальна» з натовпом сонних людей із торбами, пакунками, валізами, візками заходжу в метро, насилу запихаюся у вагон. Під шум метро згадую, як приймав екзамен і мені стає трохи смішно. Студенти «наперед» знали свої білети, заготували кожен по «бомбі» (відповіді на питання), а мені нічого не залишалося, як робити серйозний вираз обличчя й уважно слухати їхнє уміння читати зі шпаргалок. Зрештою, хіба було б справедливо змушувати їх читати нудні підручники з філософії чи, не доведи Господи, окремі роботи філософів, від яких у них би почалися мігреневі болі? Тільки перейшовши поріг власної квартири, до мене повернулося відчуття спокою та безпечності. (Так в оригіналі. — Прим. верстальника.) Торби зі смачною усякою всячиною, яку разом зі мною, п’яненьким, запхали у вагон, має вистачити бодай на тиждень-другий. Тепер не соромно буде запросити на коньяк та червону ікорку до себе у гості знайомих.
Завтра знову лекції. Нудьга.
— Чому ти не йдеш викладати в гуманітарний заклад, ну хоча б в Київський університет? — запитує несподівано Юра після двадцятихвилинних телефонних теревень ні про що.
— Я себе там не бачу.
— Але там більше людей, які цікавляться тим же, що й ти.
— А ще на кожному кроці родич на родичеві сидить. Крім того, Юрку, я дуже стомився від навколоінтелектуального базікання. Мої аграрії та економісти мені цікавіші, можливо тому, що займаються речами, до яких я дуже далекий і про які я більше ніде не дізнаюся.
— Наприклад?
Я оповідаю йому кумедну історію про одного з деканів аграрного університету, як йому дали хабара — живу свиню в лантусі; поспіхом він закрив «хабар» у своєму кабінеті і побіг на нараду, коли ж вернувся — то побачив, як із вереском паця, яке чудом вибралося з лантуха, бігало в його кабінеті. Коли за нещасною твариною почала ганятися зграя заступників і помічників декана, то свинка зі страху наклала на деканському килимі. Юра регоче й не вірить сказаному.
— А тепер уяви, хіба такі оказії можливі в гуманітаріїв, на філософському чи соціологічному факультеті? Там же суцільне застигле царство абстракцій та ідей. Хочеться бути там, де більше сміху.