Дума пралісу
Шрифт:
Найглибше хвилювалася душа царя Лева. Це було видно по його очах, які прискали дивним огнем у сторону круків, і по його устах, затиснутих якоюсь одною думкою, що безупинно стукала до його свідомості. Здавалося, що цар Лев ось-ось нагло перерве могильне мовчання природи і всіх сотворінь якимось могутнім словом, котре буде або великим визволенням або тяжким прокляттям.
Збентежені, залякані, стривожені звірі стали здебільшого дивитися на царя, неначе сподівалися від нього полегші у важкій скруті своїх душ.
Але цар Лев сидів, немов кам’яна статуя й тільки його очі зраджували неспокій і кидали раз-у-раз
Нараз один звір роздер глибоку тишу голосом, повним жаху:
«Гляньте! Гляньте! На верховіттях пралісу їде смерть!»
Однак мало хто зі звірів почув останні слова стривоженого звіря, бо якраз тоді хмара круків перервала тишу на небі й на землі голосом, із якого промовляли страхіття, муки створінь і смерть цілих тисячоліть. І неначе гострий хижий дзьоб клювала свідомість сотворінь ось яка «Пісня смерті» незлічимого хору гайвороння:
Ми чорні круки, діти ночі.
Ненависні нам людські очі,
Що мірять синій сонця шлях.
Ми родим бурю, страх і жах.
Наш поконвічний заповіт
Пророчить людям смерті світ.
Хай біль давить їх, як гора!
Хай чорна душить їх мара!
Кра-кра! Кра-кра! Кра-кра!
Ножами, кулями, мечами
Мордується усе без тями
Рід людський всюди по полях,
Містах і селах і морях.
Ми на людей сідаємо,
Їм очі випиваємо.
Хай біль давить їх, як гора!
Хай чорна душить їх мара!
Кра-кра! Кра-кра! Кра-кра!
Лежать, як гори, людські трупи.
Ми чорні круки, всі докупи,
Не вспіли сісти ще на всіх,
А знов шаліє людський гріх,
Знов суне божевільний вир:
Нам буде пир, нам буде жир!
Хай біль давить їх, як гора!
Хай чорна душить їх мара!
Кра-кра! Кра-кра! Кра-кра!
Круки були б іще далі співали свою жахливу пісню смерті. Але цар Лев, по якім було видно, що він у часі слухання цієї пісні ледве стримувався від наглого вибуху, не витерпів уже довше. Глянув угору дуже роз’ярений і голосом, од якого затремтіли всі створіння, крикнув до круків:
«Геть відсіля, пекельне кодло! Не заступайте мені сонця!»
Круки злякалися царського гніву і стали непевно і в неладі крутитися під небом. Тоді цареві Левові прийшов з поміччю його союзний цар Орел, який був лютий на круків за те, що вони перешкодили йому дивитися свобідно зі своїх піднебесних вершин на землю. Він дав наказ своїм підвладним соколам, супам і шулікам очистити надземні простори від нахабного гайвороння й незабаром усі круки щезли, майже без сліду.
Як усі створіння зраділи, коли знов побачили сонце! Воно якраз тепер сперлося своїм долішнім краєм на кучеряві вершки дерев і дуже раділо, що створіння землі дивляться з такою любов’ю та вдячністю на нього. Любило їх дуже та бажало їм бодай ще трошки довше посвітити. Щоб не зайти скоро за дерева, воно стало дуже велике й кинуло на праліс, на звірів і на зелений майдан так багато пестливо-м’якого жовтого світла, що була справжня розкіш чути й бачити те світло на собі та на постатях сотворінь.
Тай не мало сонце охоти зайти скоро може ще й тому, що було цікаве довідатись, як закінчаться звіринці вечерниці у пралісі.
Після
Здається, що ще ніколи небо не сміялося так приязно до створінь. Над самими головами звірів глибока блакить неба покрилася блідо-рожевим сяйвом, а на заході далеко довкруги сонця ціле небо палало в дивнім самоцвітнім огні.
Крізь верхів’я дерев сонячне проміння намагалося продертися всередину гущавини, немовби хотіло розкрити глибоку тайну пралісу. Тонесенькими й довгими золотими голками воно пронизувало густі сплети гілля й листя, чародійно-огненними стовпами спиралося на поморщену кору грубих пнів і блискучими жовтими хвилями заливало то тут, то там непроходимі вічні нетрі. Сірі тіла тисячолітніх дерев і свіжа зелень ростин, як молоко білі квіти, мовчазна глибінь сумерків у пралісі, а на всьому тому могутня таємна струя сонячного світла — все те дало якусь одну величну світляну мережанку, якої уява і в райському сні уткати не в силі.
Якась незбагнута, безконечно глибока сонно-мрійна задума спливала на душу від цих сонцем купаних нетрів пралісу.
В цій величній святій домівці знімалася мрійно-розвійним видінням тонесенька, ніжна, ледве помітна світляна пряжа, неначе чародійне сонно-срібне павутиння, мережане зі сонця, з вечірнього леготу і з цілющих пахощів незлічимих листків і квітів. І здавалося, що там — у затишній тіні одвічних дерев, між таємно дрімучим гіллям, на ніжних пелюстках квітів, над пучками запашного моху, пещеного перлинами роси, на промінно-розмріянім павутинні сонячного світла, на задуманім лоні сонно-мовчазних сумерків здіймається сам великий Дух усього творіння, щоб там розгадати вічну загадку всебуття, яка і йому самому може темна.
Почувалося, що душа освободилася з кайдан тілесної тюрми, покинула десь далеко за собою світ болю, приниження і сліз, і стала тут на лоні пралісу квіткою, яку цілує промінь сонця і вмиває сльозою радості животворна роса. І сині смуги неба, що просвітлювало крізь кучеряве верховіття, кожне дерево, кожний листок і кожна квітка і все чародійне таємне мереживо незбагнутих світлотіней у пралісі — все так і говорило до живого створіння:
«Прийди сюди, душе земної істоти! Тільки тут ти зіллєшся з душею всебуття і в силі будеш думати думу вічності».
Соловейкова пісня
Сонце випогодило також обличчя царя Лева, що сидів безперестанно, особливо в часі співу круків дуже нахмарений, неначе якась загадкова важка журба підмулювала його свідомість. Але його ясний настрій тривав лиш коротку хвилину. Незабаром лягла на його лице знов тінь глибокої задуми й невияснимого невдоволення і гніву, так, що звірі не мали відваги дивитися свобідно на нього.
Найуважніше позирав на царя Соловей, котрий мав тепер співати свою пісню. Він один намагався найбільше розгадати загадку понурої царської поведінки. Нагло видалося йому, що він одчув і зрозумів тайну царського неспокою та суму. Заки Соловей виступив перед обличчя звіриного царства, полетів до царя Лева й шепнув йому до вуха: