Дума про невмирущого

Загребельный Павел Архипович

В першу ж недiлю Зеп примусив його носити з пiдвалу брикет i брукву для кухнi. Невеличкi дерев'янi дверцята, що вели до пiдвалу, були приладнанi якраз пiд тим ганочком, по якому солдати увiходили до своєї половини барака. Дверцята замикалися знадвору внутрiшнiм замком. Зеп одчинив їх i штовхнув Андрiя в затхлу темряву.

– Давай! Та пошвидше!

Сам вiн у пiдвал не пiшов, а лишився на свiжому повiтрi. Андрiй помацав по стiнах бiля дверей i, знайшовши вимикач, засвiтив свiтло. Маленька, забруднена, запорохнявiла лампочка осяяла довге, як i барак, низьке примiщення з дощаною стелею i сiрими кам'яними стiнами. Андрiй присiв навшпиньки i, накладаючи в корзину чорнi плитки брикету, задивився на дошки. Вони глухо здригалися в нього над головою: там, нагорi, ходили

люди. Цiкаво, де вiн зараз сидить: якраз пiд тими кiмнатами, де живуть вони, полоненi, чи, може, пiд солдатськими? Тиждень ось так само, як i тi, що там над головою, вiн ходив по цих дошках i якось не задумувався, що пiд ногами - порожнеча. А що, коли з барака потихеньку пробратися сюди? Прорiзати пiдлогу - i... Андрiй озирнувся навкруги i знову побачив тi самi сiрi кам'янi стiни, якi бачив хвилину тому. Крiзь такi не проберешся. Дверi? Вони виходять на волю, але ж вони замикаються. Хiба пiдкопатися пiд стiну? Але хто знає, як глибоко сягає кам'яний фундамент. Думки застрибали в Андрiєвiй головi, ряснi й швидкi, мов краплистий дощ. Вони з'являлися й зникали майже миттю, як бульбашки на водi. Вiн цiлком усвiдомлював, що втеча через пiдвал майже неможлива, але водночас не мiг вiдiгнати вiд себе спокусливого бажання обдумати план такої втечi. Адже це так просто: прорiзати пiдлогу, вiдчинити дверi - i...

Вiн набрав повну корзину брикету й поволiк її до виходу. В дверях нiяк не мiг протиснутися, зачiпався за одвiрки то корзиною, то шинеллю, так що навiть Зеп врештi вимушений був йому допомогти.

Якi ж вони все-таки вузькi, отi дверi на волю!

Прийшовши в кiмнату, Андрiй одразу ж викликав Антропова в коридор i, озирнувшись, пошепки спитав:

– Ти отi хрестики робиш, а нiж який-небудь у тебе є?

– Хочеш Зепа зарiзати?
– засмiявся Сашко.

– Не смiйся, я серйозно тебе питаю. є нiж?

– Ну, є.

– Покажи.

– Та ти що, справдi?

– Покажи, покажи.

Антропов сходив до кiмнати й винiс звiдти невеличкий трикутний, швецький нiж.

– Гострий, як бритва, - сказав вiн, - але такого бугая, як Зеп, цiєю штрикалкою не зарiжеш. Полякати можна, а зарiзати... навряд.

I вiн розвiв руками.

– Iншого немає?
– продовжував допитуватись Андрiй.

– Нема.

– А зробити нi з чого?

– Зробити? Зробити можна. Не таке роблять.

– То зроби.

– Та ти що надумав?

– Потiм розповiм. Увечерi. Тобi й Павлунi. Є в мене одна думка. Треба порадитися.

– Ну, що ж. Я не проти. Порадитися, то й порадитися. Коли дiло варте того, то я й ножика вам зроблю. В мене ножiвка є. Зеп менi принiс кiстки пиляти. От ми її й використаємо. А то вiн усе менi набридає: матерiали, матерiали. Знайшов десь iржаву ножiвку та кiстки менi носить, перед тим пообгризавши їх, мов голодний шакал. Теж менi матерiали, коштовнiсть яка! Ну, кажи, для чого тобi припекло ножа?

– Увечерi.

– Ох, i впертий же ти хохол! Всi ви такi?

– А ти не впертий?
– спитав Андрiй.

– Та й я впертий, але у дев'ятнадцять рокiв таким не був, як ти. Тобi ж дев'ятнадцять?

– Двадцятий пiшов.

– Ах, ах, вони вже старi, їм уже двадцятий рiк пiшов, - жартома ляснув себе по стегнах Сашко.
– Ну, кажи, навiщо тобi нiж?

– Не скажу.

– Тьфу, чортяка! I де ти взявся на мою голову.

Увечерi Андрiй виклав свiй план Антропову й Банникову. Вони потихеньку прорiжуть пiд нарами пiдлогу. Туди нiмцi нiколи не зазирають i не зможуть помiтити отвору. Пiсля цього вони спускаються в пiдвал i або ж пiдкопуються пiд стiну в тому мiсцi, де барак не обгороджений дротом, або ж, якось пiдiбравши ключ, одчиняють дверi, обеззброюють вартового, який стоїть надворi, й утiкають. Є ще один шлях до втечi. З пiдвалу прорiзати потихеньку дiрку до солдатiв, залiзти вночi у їхнi кiмнати, пов'язати їх усiх, забрати зброю - i гайда!

– Ото вони будуть ждати, поки ти до них прорiжешся, - насмiшкувато сказав Антропов.
– А крiм того, ти забув про вартового, який стовбиче у нашiм коридорi, i про надвiрного.

– Вони здiймуть догори руки, як тiльки побачать у наших руках зброю, впевнено вiдповiв Андрiй.

– Здiймуть, то здiймуть, та спробуй її дiстати, ту зброю, - продовжував вагатися Сашко.

– Я теж не дуже вiрю в цей варiант, - сказав Андрiй.
– Вiн дуже небезпечний. Звичайно, найкраще було б одiмкнути дверi.

– А де ж ти вiзьмеш ключа?
– запитав Аятропов.

– Ключа треба зробити. Коли хтось з нас пiде по брукву або по брикет, хай вiн зробить мiрку з замка.

– Чим же ти її зробиш?

– А звiдки я знаю? Може, хлiбом, може, смоли шматок принесемо з залiзницi, може, де-небудь воску дiстанемо...

– У нас он, коли струму немає, свiчки стеариновi дають, - втрутився Павлуня, - iз стеарину можна злiпок ключа зробити.

– А ключ?
– продовжував допитуватися Сашко.

– Ключ зробиш ти, - безапеляцiйно заявив Андрiй.

– Я? Та з чого ж? I як?

– Це вже твоє дiло. Придумай що-небудь, попроси Зона, щоб вiн принiс тобi залiзяччя, терпуга i що там ще треба. Пообiцяй зробити якусь дитячу iграшку, чи там що...

– Ото вiрно, - пiдтримав Андрiя Банников, - а то хрестики свої точиш, соромно дивитися.

– Ти з моїх хрестикiв хлiб їси!
– огризнувся Антропов.

– Гаразд, не будемо сваритися, - заспокоїв друзiв Андрiй, - Отже, з завтрашнього дня - до роботи. Спершу ключ. Коли вiн буде готовий, почнемо рiзати пiдлогу. Добре було б, щоб рiзали одночасно у всiх трьох кiмнатах. Не будемо ж ми втiкати лише втрьох. Треба взяти з собою всiх тих, хто хоче. Тобi завдання, Сашко, виявити всiх бажаючих.

– А чого це ти розкомандувався?
– образився Антропов.
– Без року тиждень тут живеш, а командуєш, наче генерал.

– Ти всiх знаєш, - коротко вiдповiв Андрiй.
– Рискувати ми не маємо права. А щодо командування, то я не командую, а просто говорю. Якщо в тебе є кращий план - викладай. Павлуня теж скаже своє слово.

– Чого тут розбазiкувати, - кинув Банников.
– Дiяти треба. Втiкати!

Несподiваний випадок одразу наблизив здiйснення їхнього задуму.

Антропов, "вiдхворiвши" свою норму, вийшов на роботу, i Зеп, щоб не виснажувати свого "компаньйона", поставив його на найлегшу роботу. Сашко повинен був у маленькiм сарайчику на полустанку змащувати мазутом болти, набивати на новi держална кирки, гострити лопати i взагалi виконувати всю дрiбну слюсарну роботу, яку давав йому майстер. Цiлiсiнький день Сашко був у сарайчику сам. Солдат, який його охороняв, тинявся по полустанку, вiд нудьги забалакуючи то з випадковими дiвчатами, то з начальником станцiйки, то з дiтлахами, якi Iнодi спускалися сюди з мiстечка, що лежало на горi. У нього була тiльки одна турбота: щоб полонений, не дай бог, не втiк. А що той робить, його мало цiкавило. Сашко сам напросився якось пiти в пiдвал за брикетом, всунув там у замкову щiлину розiм'ятий у руках кавалок стеарину i тодi почав у своєму сарайчику випилювати згiдно з цiєю формою ключа. В нього було все необхiдне: зубило, молоток, лещата, терпуги. Через тиждень важкий, незграбний ключ лежав на долонi в Андрiя. Вiн передав його Павлунi, той повернув Сашковi, i так вони довго передавали цей ключ од волi один одному, обмацуючи його, немов слiпi, грiли теплом своїх рук. А Коваленко навiть понюхав.

– Чим пахне?
– засмiявся Антропов.

– Смалятиною, - весело вiдповiв Андрiй.

– Тепер од нас тiльки смуга ляже, - усмiхнувся Павлуня Банников, i це була перша його посмiшка з того часу, як вiн прибув до штрафної команди.

З того дня всi вони жили єдиною думкою: рiзатиРiзати, рiзати, рiзати пiдлогу, розпластавшись пiд нарами, скрадаючись, затамовуючи дихання. Старе, сухе дерево не хотiло пiддаватися сталевому лезовi ножа. Воно рипiло й плакало. I те рипiння в нiчнiй тишi лунало по бараку, як грiм. Тим, хто рiзав, здавалося, що вартовий у коридорi стишує свої кроки й починає прислухатися до пiдозрiлих шерехiв за дверима кiмнат, до оцього незрозумiлого рипу, до отого дерев'яного зойку, що бився пiд тiсними нарами i нiяк не мiг вибитися звiдти.