Дума про невмирущого
Шрифт:
А коли хтось нагадає велетням про їх силу!..
Павлуня Банников виявився невисоким сiрооким юнаком, зi змученим, без єдиної кровинки, худим обличчям. Андрiй нiколи не думав, що сибiряк може бути таким кволим, тендiтним. В його уявленнi всi сибiряки були особливi люди, люди-кедри, суворi, дужi й незламнi. А Павлуня видався йому навiть боязким, бо коли пiдiйшов до вiконечка, в якому повар пiд наглядом єфрейтора Зепа видавав полоненим по ополонику вареної брукви, то зiщулився, так нiби ждав удару.
– Ти їх не бiйся, - спробував пiдбадьорити його Андрiй.
– Однаково вони нам нiчого не можуть зробити.
– Е, - сказав Павлуня якось невесело й безнадiйно i махнув рукою.
В той перший вечiр на новачка майже нiхто не звернув уваги. Антропов казав правду. Люди, смертельно втомленi за день, падали на нари й засинали мов убитi. Павлуня Банников теж лiг одразу ж пiсля вечерi, заплющив очi й довго лежав непорушно, майже не дихаючи. Андрiй уже думав, що вiн давно спить, коли Банников раптом зiтхнув i, нi до кого не звертаючись, сказав:
– Ех, якби то знати хоч, що там зараз на фронтi...
– На фронтi все в порядку, - вiдказав Андрiй.
– А ти звiдки знаєш?
– грубо спитав його Павлуня.
– Та вже знаю.
– А знаєш, то помовкуй, - ще грубiше вiдрiзав сибiряк i одвернувся.
– Бачив, який у мене Павлуша, - штовхнув Коваленка Антропов.
– Змiй, а не хлопець. Вiн - ти знаєш?..
– Ну?
– Тричi вже втiкав.
– Правда?
– А ти ж думав! Поклявся, що все одно буде на волi й добереться до своїх. Мрiє Берлiн брати. Я, брат, не годую кого не слiд. Кумекаєш?
– Та трохи.
– Тож-бо й воно. Давай спати, а то ж тебе завтра рано поженуть на роботу. А вiд роботи конi дохнуть.
Полоненi жили в трьох невеликих кiмнатах у правiй частинi барака. Злiва була їдальня, кладовка, де зберiгався рiзний одяг, i маленький умивальничок. Мiцнi дверi, що вели на половину, зайняту охороною, вдень були замкненi, а вночi їх одчиняли i по коридору ходив вартовий. Другий вартовий ходив надворi, по той бiк дротяної загорожi. Втекти з барака нiхто не мiг, а на роботi, де за кожним кроком полонених зирили злi вiвчарки, про це не доводилося й думати.
А Коваленко думав. Вiн знав, що єдиний вихiд, єдиний порятунок вiд цiєї команди - втеча. I вiн уже в першу рiч почав ламати голову над планами втечi. До самого свiтанку вiн не мiг заснути, а на свiтаннi вже треба було вставати.
Заспанi, якiсь постарiлi за нiч, нашвидкуруч хапали гарячу противну брукву, пили гiркуватий чай з сахарином, неохоче виходили в двiр пiд похмуре, сльотаве небо. їх лiчили на кожному кроцi. Пiсля пiдйому, в їдальнi, у дворi, за воротами, при переходi через мiст, на станцiї. Собаки невдоволено гарчали на сонних людей, хапали в пiтьмi то одного, то другого за ногу або за руку, i кричати нiхто не мав права, бо тодi до укусiв собаки приєднувались удари прикладами i лайка, лайка, лайка. В грiм i блискавку, в святе розп'яття, в собачих свиней i свинячих собак - так лаялися вартовi.
Пiвгодини ждали поїзда. Вiн вскочив на станцiю, мов опечений, i вже спiшив, спiшив далi, так що пiвсотнi затурканих, безсилих людей ледве встигали ввалитися у вагон. У вагонi їх знову лiчили, потiм вартовi ставали бiля дверей, поїзд рушав, проскакував крiзь тунель i волiк вагони вздовж рiчки, якiй, здавалося, не було нi кiнця, нi краю i яка, як дiзнався Андрiй вiд Павлунi, називалася Едер.
Двi години їзди до мiсця роботи були їхнi. Полоненi куняли, розплющуючи очi на кожнiй зупинцi, грiлися, тулячись спинами один до одного, курцi нишпорили в попiльничках i пiд лавками, шукаючи "бичкiв", бо людина може терпiти голод, але без курива вона не може.
А коли зiйшло сонце, вони приїхали на мiсце роботи. Два майстри, в коротких напiвпальтах, обидва кривi (мабуть, це й врятувало їх од фронту), галасливi, як i солдати, наказали полоненим брати в сарайчику iнструменти i повели їх у лiс, де губилася колiя залiзницi.
Там, у густих чагарниках, вiд головної лiнiї вiдходила вбiк нова колiя, якась аж занадто рiвна й на всьому протязi схована вiд стороннiх поглядiв зеленню дерев. Андрiй подумав, що таку лiнiю з лiтака побачити майже неможливо.
– Куди вона йде?
– запитав вiн Банникова.
– Кажуть, що до якогось воєнного об'єкта, - кинув той.
– А втiм, нiмцi нам не доповiдали про це.
Вони довго спотикалися об вугластi шпали, аж поки нарештi дiсталися до того мiсця, де на насипi лежали ще не загвинченi рейки. Єфрейтор Зеп пiдiйшов до одного з майстрiв i щось сказав тому.
– Новенький?
– крикнув той.
– Де новенький? Ану давай на "бубi"!
"Бубi" називалася важка дерев'яна шпала, оббита шинним залiзом, з чотирма рукоятями, прилаштованими на шарнiрах. Чотири полонених брали "бубi", розгойдували його i, за командою майстра, з усього розмаху били в рейку. Вдержати це закуте в залiзо одоробло в них не вистачало сили, i тому полоненi пiсля кожного удару теж падали на рейки i лежали так, поки їх з прокльонами пiдiймали вартовi. Взагалi "бубi" був призначений для вирiвнювання залiзничної колiї, але в командi його використовували ще й для того, щоб приборкати найнепокiрнiших. Вiн був прокляттям, карою єгипетською цих виснажених до краю, нещасних бранцiв.
Разом з Андрiєм до "бубi" пiшов i Банников. Вiн тягав цю шпалу ось уже два тижнi, але майстер i вартовi що не вважали закiнченим той термiн покарання, який вони йому визначили за минулi грiхи, вчиненi ним проти Третього рейху.
– Швидше!
– ревнув на них Зеп.
– Я вам покажу, проклятi бiльшовики! Ви в мене зараз потанцюєте!..
Вiд змiни мiсця нiчого не змiнилося. Тут лаяли, штовхалися й били точнiсiнько так само, як на кам'яному кар'єрi. Отже, в Андрiя не було нiяких пiдстав до того, щоб якось змiнювати свою поведiнку. Коли "бубi" глухо гупнув об рейку i троє Андрiєвих товаришiв упали на землю, вiн упав теж. Але тi лежали на рейках якраз стiльки, щоб собаки не встигли пiдбiгти до них i почати шматувати їхнiй одяг i тiло, а Коваленко й не думав пiдiйматися навiть тодi, коли вiвчарки гаряче задихали у нього над головою.
– Вставай!
– заревiв Зеп, замiряючись на Коваленка чоботом.
Андрiй не рухався.
– Взяти його!
– наказав єфрейтор собакам, але тi лиш гарчали та обнюхували полоненого, не бажаючи кусати лежачого. Та Андрiй їх i не боявся. Що йому собаки, коли вiн бачив людей в десять разiв гiрших за собак. Вiн лежав, сховавши обличчя в руки, i повторював собi два тiльки слова: "Не встану, не встану, не встану!"
Зеп ударив його кiлька разiв, тодi покликав одноокого солдата, якого звали Фрiдрiхом. Той пiдiйшов, довго ходив довкола непорушного Андрiя, врештi сплюнув убiк i байдуже сказав, нi до кого не звертаючись: