Дума про невмирущого

Загребельный Павел Архипович

Коли Мулик дiйшов до колони, Андрiй вiдступив убiк, щоб дати йому пройти далi. Другий ряд теж розступився, i третiй теж, Мулик задкував i задкував, проходячи мiж двома стiнами мовчазних, суворих людей, i тепер благав свою долю, щоб вона дала йому змогу зупинитися, щоб його спина, нарештi, наткнулась на плечi товаришiв, щоб вiн не вiдчував позад себе отiєї страшної, як безодня, порожнечi.

Десь у самiй серединi колони Мулика затримали. Його не пустили далi, сховали. У нього знов були товаришi й друзi. Тепер вiн уже не вiдступник i нiколи не буде ним!

Коли фельдфебель озирнувся, вiн навiть заточився вiд несподiванки.

– Де Мулiк?
– запитав вiн тихо й тiєї ж митi загорлав:

– Мулiк! Куди подiвся цей проклятим Мулiк?

Солдати кинулися мiж рядiв, щоб витягти полоненого знову наперед, але навколо Мулика тепер стояла цiла стiна мовчазних упертих людей, яку не пробивали нi приклади, нi штики, якi не боялися нi пострiлiв, нi крику, нi прокльонiв, нi самого чорта.

Вiсiмсот метрiв од барака до каменоломнi полоненi йшли чотири години. Чотири години треба було витратити на зворотний шлях. Для роботи лишалося обмаль часу. I у всьому винний був отой тонкошиїй молокосос, який розумiв нiмецьку мову й повинен був краще вiд iнших знати, що жде тих, хто виступає проти великого порядку, встановленого фюрером мало чи не в усiй Європi.

Цiлий тиждень полоненi не працювали, по-слимачому, знущаючись з безсилля охоронцiв, ходили до кар'єру, так само слимачим походом поверталися назад, не доторкувались до камiння, i за цiлий тиждень їх лише тричi погодували баландою, а Коваленка щодня били з жорстокою методичнiстю, їх би й зовсiм заморили голодом або перестрiляли всiх, та вже був не сорок перший рiк, тепер фашисти пам'ятали про Сталiнград i лякалися, що рано чи пiзно настане вiдплата.

Його життя було пряме, як натягнута струна. Короткi зустрiчi, короткi знайомства, короткi симпатiї, коротке кохання - i далi, далi, без зупинок i поворотiв. Люди, як роки, лишалися позаду, щоб нiколи бiльше не зустрiтися йому на шляху. Рiдна земля лежала за тисячi кiлометрiв од Андрiя, i тiльки його бiдне замучене серце було там, з нею, i любов до неї тримала його на свiтi, не давала безглуздо кинутися на штики, на колючий дрiт. Бо померти легше, нiж боротися.

I як же зрадiв Андрiй, коли вередлива доля все ж послала йому бодай одного знайомого!

Це був сто третiй член їхньої команди. Його привели надвечiр, команда стояла вишикувана перед бараком i понуро слухала чергову порцiю фельдфебельського красномовства.

Сто третiй полонений ступив у двiр барака, пiдштовхуваний конвоїром, якось аж надто тихо й несмiливо. Вiн був невисокий, душе худий, але все ж широкоплечий i ще, мабуть, мiцний. Перефарбована нiмецька пiлотка ледь трималася на його круглiй стриженiй головi, великiй i якiйсь маслакуватiй, як у мудреця. Обличчя сто третiй мав бiле, як борошно, зате очi в нього були чорнi-чорнi, великi, сумнi i такi прекраснi, що можна було забути все на свiтi, глянувши в них.

Андрiй одразу ж упiзнав сто третього. То був Семен Баренбойм, командир взводу протитанкових рушниць з їхнього полку, той самий Семен Баренбойм, який стояв з своїми петеерiвцями перед Андрiєвими "сорокап'ятками".

З Семеном вони на фронтi дружили. Та й усi в полку дружили з Баренбоймом, любили його за дотепнiсть, за щирiсть, за мужнiсть.

До нього часто приставали: "Сьома, розкажи анекдот!" - "Ну що? смiявся Баренбойм.
– Ну от я, Семен Баренбойм, командир взводу петеер. От тобi вже й анекдот!" Вiн сподiвався закiнчити вiйну Героєм Радянського Союзу, в листах до рiдних, якi евакуювалися в Ташкент, жартома пiдписувався: "Ваш майбутнiй герой" - i от, бач, потрапив у полон.

– Сьомка!
– крикнув Андрiй i побiг назустрiч Баренбойму, зовсiм забувши на мить, де вони.

– Юде!
– ревнув фельдфебель i теж пiшов назустрiч сто третьому полоненому.

Андрiй i фельдфебель крикнули водночас i тому не почули один одного. Фельдфебель був ближче до Семена, але вiн ходив по землi, як матрос по палубi,- поволi переставляючи свої карячкуватi ноги,- а Коваленко бiг щосили i тому першим опинився бiля фронтового товариша.

– Сьомка!
– крикнув вiн ще раз i, обiймаючи Баренбойма, заплакав. Баренбойм зовсiм розгубився. Його теж схвилювала ця несподiвана зустрiч, але вiн бачив i те, чого не чув i не бачив Андрiй, - фельдфебеля.

– Юде,- майже ласкаво промовив фельдфебель, пiдходячи впритул до Семена i раптом ударив його чоботом. Баренбойм вiдскочив убiк. Андрiй заступив його своїм тiлом i повернув до фельдфебеля блiде схвильоване обличчя.

– Не бий його - це мiй брат!
– сказав вiн тихо.

– Брат?
– зареготав фельдфебель.
– Це ж юде! Хiба я не бачу? Го-го!

– Це мiй двоюрiдний брат, - вперто повторив Коваленко, - Кузен, зрозумiло? Ми з ним з одного села.

– Ах, кузен. Як же прiзвище твого кузена?
– єхидно примружився фельдфебель, розкриваючи пакет, який дав йому Семенiв конвоїр.

– Кармелюк!
– без запинки вiдповiв Андрiй.

– Що-о?
– здивувався фельдфебель, - Та ти ще смiєш менi брехати, проклята собако! Його прiзвище Бар... Бар... Барбенюк чи Барбелюк. Ось -документ. Кузен! Хо!

– То вiн навмисне змiнив своє прiзвище, - стояв на своєму Андрiй, не даючи змоги фельдфебелевi почати прискiпуватися до самого Баренбойма i побоюючись, що той вiд несподiванки може розгубитися й скаже правду.

– Для чого ж вiн його змiнив?
– допитувався фельдфебель, наперед смакуючи, як вiн зараз зажене на слизьке цього хлопчиська i вже тодi покаже i йому, i його "кузеновi", почiм кiвш лиха.

– Бо Кармелюк - це прiзвище вiдомого народного героя... революцiонера, - не здавався Андрiй.

– Це правда? Вiн твiй брат?
– звернувся фельдфебель тепер уже до Семена.

– Брат!
– несподiвано дзвiнким i дужим голосом вiдповiв Баренбойм.

– В карцер обох, - махнув солдатам фельдфебель.
– Нi, - раптом передумав вiн, - оцього тiльки, i не в карцер, а в старий пороховий погрiб. Може, вiн там згадає ще якого-небудь свого брата.

I фельдфебель показав на Андрiя. Два конвоїри пiдступили до Коваленка з двох бокiв, Андрiй востаннє подивився на Баренбойма. Короткою виявилася їхня зустрiч, дуже короткою.

– Не вiдступайся, Сьома, - сказав Коваленко товаришевi.
– Кажи, що ти мiй брат, що з нашого села. А то вб'ють i тебе, й мене. А ми ж повиннi вижити. Чуєш?

– Чую, - вiдповiв Баренбойм, проводжаючи Андрiя поглядом своїх казково прекрасних очей, очей, у яких залiг тисячолiтнiй сум древнього народу.

Коваленка одвели до погреба. Вiн був видовбаний у кам'янiй горi, в самих її глибинах, i вiдокремлювався вiд зовнiшнього свiту двома товстелезними дубовими дверима, обкутими грубими залiзними штибами. Погрiб був темний, сухий i тихий, як нiчне небо. В ньому можна було вiдпочити й спокiйно обдумати своє становище.