Дума про невмирущого
Шрифт:
А Коваленко стояв проти майора, як стояв колись з маленькою гарматкою проти танкiв. Зараз почнеться дуель. Танки будуть бити по ньому, вiн буде бити по танках. Хто кого? Або - ти, або - тебе. Середини немає. Залiзна логiка бою.
I дуель почалася. Запитання й вiдповiдi летiли, як снаряди. Майор бив Андрiя запитаннями, Андрiй бив його вiдповiдями.
– Яке найбiльше число можна написати з допомогою двох цифр?
– Дев'ять у дев'ятiй степенi.
– Яке море не має берегiв?
– Саргасове.
– Де всi дверi й вiкна будинку будуть виходити на пiвдень?
– На Пiвнiчному полюсi.
– Хто написав "Едду"?
– Стурлусон.
– Де поховане серце Кутузова?
– В Хольбау.
– Звiдки ти все це знаєш?
– Це вже шосте запитання.
– А чорт!
– вилаявся майор.
– Я нiколи не думав, що серед вас є такi люди. Ти зараз одержиш свої сигарети.
Майор не витримав дуелi. Вiн був розбитий. Андрiй перемiг. Переможцевi вручили двадцять пачок сигарет, по двадцять штук в кожнiй пачцi. Щоправда, сигарети були наполовину перепрiлi, але все одно для барака - це було неймовiрне багатство. Андрiй ходив помiж ящиками й роздавав сигарети. Собi вiн не залишив жодної. I тодi до нього пiдiйшов один з полковникових друзiв i тихо сказав:
– Зайди, до Миколи Петровича. Вiн хоче тебе бачити.
Андрiй мало не бiгцем подався до кiмнатки полковника. Мартиненко сидiв на стiльчику i, тримаючи у витягнутих руках кiлька тоненьких соломинок, сплiтав з них якусь золотисту гадючку. В його кiмнатi пахло соломою, як пахло колись од Андрiєвого батька.
– Прибув по вашому виклику, - сказав Коваленко.
– Ого, ти ще не забув армiї, - усмiхнувся полковник. Голос у нього був тихий, але владний, i вже з самого голосу можна було довiдатися, що перед тобою - дуже розумна людина.
– Я чув, що ти роздав усi сигарети?
– продовжуючи плести, сказав полковник.
– Роздав, - ствердив Андрiй.
– Навiщо?
– А навiщо вони менi? Я ж некурящий.
– Ти мiг би за них вимiняти хлiба, баланди, маргарину.
– Навiщо?
– Щоб хоч трохи змiцнити себе. Ти, мабуть, дуже худий?
– Худий, Сорок сiм кiлограм важу, а було вiсiмдесят чотири.
– I рана в тебе тяжка. Вона вже загоїлася. Це тому, що ти ще молодий. Отож треба берегти себе.
– Для чого?
– Дивне запитання, - усмiхнувся Мартиненко i, помовчавши деякий час, без зв'язку з попереднiм спитав:
– Ти з соломи вмiєш що-небудь плести?
– Брилi,- вiдповiв Андрiй.- А то ще тато мене вчив матки в'язати. Ми зимою на нiч матками вiкна затуляли. Щоб було теплiше.
– Ти з України?
– З України.
– I я теж. Виходить, земляки, а й досi не були знайомими. Це погано.
– Менi незручно було з вами знайомитися...
– Чому ж незручно? Хiба я баришня якась, чи що?..
– Та нi... Просто...
– Ну, так я от хочу з тобою познайомитися, товаришу Коваленко,- сказав полковник,- Що ти думаєш далi робити о полонi?
– А що ж тут робити?
– розгубився Андрiй.- Ждати смертi - от i все...
– Ждати смертi й курка вмiє.
– А що ж iще?
– Хочеш, я навчу тебе робити красивi речi з соломи? Будеш моїм помiчником. А то моїх двох помiчникiв забирають у робочу команду, а роботи багато, сам не вправлюсь.
– Роботу я люблю,- нерiшуче промовив Андрiй,- але навiщо вона тут?
– Як то навiщо?
– глянув на нього полковник своїми темними окулярами.Щоб добути хоч трохи хлiба.
– А навiщо хлiб?
– Ти знов за своє. Хлiб нам потрiбний для того, щоб жити. Зрозумiв?
– А може, нам лiпше вмерти? Ми ж не виконали свого обов'язку перед Батькiвщиною, потрапили в полон, кому ж ми тепер потрiбнi?
– Еге,- свиснув полковник,- та ти що ж, добровiльно здався в полон?
– Нi
– Бився?
– Бився.
– До останнього?
– До останнього.
– Пораненим потрапив до рук фашистiв?
– Пораненим. Вмирав уже.
– То чому ж тепер говориш дурницi?
– Я думав...
– Бери отам пiд лiжком стiльчик, сiдай бiля мене й дивись, як треба плести джути. А думати будеш потiм.
Андрiй просидiв у полковника до вечора. Увечерi Миколi Петровичу солдат принiс буханець хлiба, i полковник одрiзав половину Андрiєвi.
– На, їж,- сказав вiн.- Знайди в мене на пiдвiконнi сiль, посип хлiб i їж. Треба тобi поправитися. Хлiб з сiллю - дуже корисна рiч, i смачна.
– Моя мама колись пекли хлiб з калиною, - замрiяно промовив Андрiй. Нiчого смачнiшого опiсля я вже не їв.
– Хлiб з калиною будемо їсти вже, коли повернемося додому,- зiтхнув полковник,
Вiн розрiзав другу половину хлiба на невеличкi шматочки й однiс у барак опухлим.
– А ви ж як?
– спитав його Андрiй, не наважуючись доторкнутися до хлiба.
– Про мене не турбуйся. Я не голодний. Їж.
Хлiб був солодкий, як паска. Андрiй напхав повен рот i вiдчував, як молода сила розливається по всьому тiлу разом з оцими ковтками. Вiн наївся вперше за час перебування в полонi. I тiльки тепер зрозумiв, як йому хочеться жити.
Так тривало кiлька днiв. Полковник годував Андрiя, вчив його робити з соломи коробочки, розповiдав про своє дитинство, яке вiн провiв десь у таврiйських степах, розпитував хлопця про його дiм, про службу в армiї. I весь
час намагався розвiяти сумнi Андрiєвi думки.
– Ти чув що-небудь про Клаузевiца?
– - спитав вiл Андрiя.
– Трохи чув. Це був нiмецький вiйськовий теоретик. Ленiн приводить у своїх працях його визначення вiйни, як продовження полiтики iншими засобами.