Дума про невмирущого
Шрифт:
Колись у запорозьких козакiв був звичай: як хоронили вбитого козака, то насипали в степу двi високi могили. Одну насипали там, де в козака влучила ворожа куля, другу - там, де прийняв вiн смерть. Бо не було такої кулi, вiд якої козак мiг би одразу вмерти. З шматком жорстокого металу в грудях, конаючи, вiн ще летiв уперед на своєму вiрному конi й рубав ворогiв своєю шаблею, бiлою й нестримною, як блискавка.
Де ж то буде твоя друга могила, Андрiю?
Вiн проклинав ту годину, коли виповз з свого блiндажа й побачив рудовусого фашиста. Лiпше було померти одразу. Або лiпше вже б отой рудовусий випустив у нього чергу з свого автомата, анiж дав шматок хлiба й ковток кофе.
Андрiй
I ось через два мiсяцi пiсля того дня, коли вiн, здавалося, поборов свою смерть, Андрiя разом з сотнями таких, як вiн, везуть кудись у наглухо забитих вагонах, везуть голодних, поранених, знесилених.
Ешелон довго стоїть на станцiях. Його заганяють в тупики на зарослi травою колiї, подалi вiд людських очей, вiн пережидає, поки пройдуть усi вiйськовi ешелони на цiй дiльницi, i знову повзе вперед, здригаючись, брязкаючи буферами, мов кайданами. Тринадцять червоних вагонiв наповнено вiйськовополоненими. В кожному вагонi людей стiльки, що вони можуть лише сидiти. Сидять усi: неушкодженi, пораненi, вмираючi. Лягати - нiде. Дверi наглухо закритi й закрученi знадвору дротом. Два вiконечка теж густо переплутанi колючим дротом. Майже всi вагони мають гальмiвнi площадки, i на них тупцюють вартовi з автоматами. Над заднiм вагоном здiймається висока будка. В нiй сидить кулеметник i стежить, щоб полоненi не спробували втiкати через дахи вагонiв.
Поїзд просувається вперед здебiльшого вночi, коли вiйськовi ешелони з остраху перед партизанами вистоюють на станцiях. Паровоз кричить глухо й тужливо, i в очах у всiх бранцiв - теж туга i смуток. Вони вiдрiзанi вiд усього свiту, вони не знають, куди їх везуть, що робиться там, за стiнками вагонiв, по якiй землi котяться сталевi колеса їхньої пересувної в'язницi.
I все ж, незважаючи на це, всi, як один, раптом дiзнаються, що поїзд поминув нiмецький кордон. По всiх вагонах проноситься одне-єдине слово: "Нiмеччина!", до всiх вiконечок тягнуться змарнiлi обличчя, у кожного стискається серце, кожним оволодiває безнадiя. Бо поки вони були на рiднiй землi, хай хоч i в неволi, вони все ж сподiвалися на якесь чудо, на визволення, на те, що їм ще вдасться повернутися до своїх, стати в лави борцiв з ворогом. А тепер усьому кiнець. Чужа земля не обiцяє їм нiчого. Вона лежить холодна, непривiтна, пiд темним захмареним небом, закутана в туман, вкрита мокрими, густими лiсами. Поїзд котиться помiж цими лiсами, паровоз час од часу скрикує, але жоден листочок навiть не сколихнеться вiд цього крику, так нiби всi вони вирiзанi з зеленої твердої бляхи. Туман, студений, драглистий, як холодець, охоплює своїми щупальцями вагони, як огидний морський спрут, i бранцi здригаються вiд його дотикiв.
Андрiй сидить в одному з вагонiв бiля поперечної стiнки. За його спиною товчуться сталевi тарiлi буферiв, їхнiй стукiт боляче вiдлунюється в його поранених грудях, але Андрiй не вiдсовується вiд стiнки. Йому хочеться бодай спиною вiдчувати волю, безмежний простiр, кiлометри блакитного повiтря. Буфери б'ють у стiнку, так нiби намагаються її проломити, а йому здається, нiби то якiсь могутнi добрi люди, що прилинули з отих мовчазних лiсiв, силкуються, щоб випустили на волю полонених.
Воля... Вiн звик до неї з дитинства, вiд самого дня народження, звик до безмежних степiв, до буйних вiтрiв над ними, до єдиних на свiтi вкраїнських жайворонкiв, яких нiхто нiколи, здається, не бачив на землi, а лише в небi, лише в голубому зенiтi, в нестримному польотi, серед прозорих розсипищ їхнього спiву. I душа в нього була непокiрлива, дика, мов степовий птах, i кликала його, зваблювала з цього вагона туди, де лунко гупали буфери, де шелестiли листям лiси i омивали землю потоки неокованих небесних вод.
Слово "Нiмеччина" розбудило його. Вiн одiгнав од себе звабливi мрiї i вперше подумав про те, що настав час спробувати дiяти. Надто вже далеко вiд'їхав вiн од того мiсця, де одержав у свої груди фашистську кулю! Час уже й зупинитися.
– У кого є нiж, товаришi?
– запитав вiн.
Ножа нi в кого не було, але в одного капiтана знайшлася схована у чоботi бритва.
– Навiщо тобi нiж?
– поцiкавився капiтан, милуючись водянистим блиском широкого леза бритви.
– Вагон буду рiзати,- вiдповiв Андрiй.
– Куди тобi? Ти ж поранений!
– Хто захоче втекти звiдси - допоможе. Давай бритву! Чи, може, шкода?
– Тримай,- сказав капiтан.
– I я перший на черзi пiсля тебе. Рiзати й утiкати - перший. Згода?
Андрiй мовчки взяв бритву, ще раз прислухався до брязкоту буферiв надворi й чиркнув лезом по дошцi. Його план був дуже простий: надрiзати дошку вгорi й унизу, тодi виламати її, так само надрiзати й виламати надвiрну дошку, а вже тодi вилазити крiзь отвiр на буфер i звiдти стрибати пiд укiс.
Вони рiзали старе затужавiле дерево i не знали, що у всiх вагонах, немов по командi, роблять те саме. Коли в стiнцi вагона блиснуло свiтло, Андрiй припав обличчям до отвору i дихав, дихав повiтрям волi, аж поки його од-тягли назад.
– Треба швидше кiнчати!
– сказав капiтан - власник бритви.- А ти лежиш! Чи тобi, може, стало погано?
– Я трохи вiдпочину,- слабким голосом промовив Андрiй.
– Чогось у мене дзвенить у головi. Дзвенить так, як у той день, коли мене поранило.
– Ну, вiдпочинь, браток, вiдпочинь,- сказав капiтан i натиснув на дошку. Дошка затрiщала. Капiтан вдарив у неї ногою - i вона впала вниз, пiд колеса.
– А тепер прощайте, товаришi!
– гукнув капiтан.- Хто хоче - давай за мною! Стрибати налiво. Пiшов!
Вiн вилiз на буфер i зник. Андрiй хотiв лiзти слiдом за капiтаном, але його хтось притримав.
– Куди тобi, пораненому? Пiдожди, коли поїзд буде на гору йти, уповiльнить хiд. А так ти ж уб'єшся!
Вiн лежав бiля отвору й бачив, як один за одним стрибають униз його товаришi. З iнших вагонiв теж, мабуть, почали стрибати, але не скрiзь так вдало, як тут, бо вартовi помiтили втiкачiв i стали стрiляти. Застрочив кулемет з задньої вишки, його пiдтримали автомати з переднiх вагонiв. Поїзд продовжував свiй шалений бiг. Нiхто не догадувався зупинити його. Хлопцi лiзли з вагонiв i падали, падали пiд укiс в густi нетрi зеленого лiсу, а згори щось кричали нiмцi й били з автоматiв у бiлий свiт, як у копiєчку.
Раптом поїзд пересмикнула судорога. Вагони полiзли один на один, мнучи буфери, як замазку. Ешелон зупинився. Вартовi, з галасом i прокльонами, забiгали бiля вагонiв, стали одсовувати важкi дверi.
– Раус!
– кричали вони, виганяючи полонених з вагонiв.
– Льос! Бiстро!
Хто не хотiв поспiшати, того викидали на землю силою, зштовхували прикладами. Андрiя, що нiяк не мiг одiйти од того рятiвного отвору, який вiн прорiзав своїми руками, топтали чобiтьми й кололи штиками. Вони зовсiм оскаженiли, бо нiколи не сподiвалися, що руськi зможуть втiкати з ешелону. Вони мстилися на тих, що залишилися, за втiкачiв i за свiй недогляд. Начальник ешелону наказав одiбрати у полонених всi залiзнi предмети - ножi, виделки, ложки, котелки, навiть пряжки од поясiв. У Андрiя в кишенi знайшли клубок ниток.