Дума про невмирущого
Шрифт:
– А тепер вони теплi?
– Тепер теплi. А тодi в госпiталi i коли ти дарувала менi квiти, пальцi в тебе були немов крижанi.
– Це тому, що я лiкар, А лiкарi не мають права хвилюватися.
– А зараз ти хвилюєшся?
– Так. Бо я тебе люблю.
– Я тебе теж. Я ще нiколи нiкого так не любив, як тебе.
– Я теж. Менi подобається й те, що ти такий молодий, i те, що ти високий, i те, що ти з України. Я нiколи не гадала, що покохаю українця, а тепер менi здається, що iнакше не могло й бути. Розкажи менi що-небудь по-українськи. Я так люблю вашу мову. Вона м'яка, ласкава I нiжна, мов пiсня. Говори зi мною по-українськи...
I вiн довго розповiдав їй у ту нiч про те, як, немов бiлолицi дiвчата, визирають з вишневих садкiв бiленькi
Вони так i не заснули до самого ранку.
Через п'ять мiсяцiв пiсля тiєї ночi, в квiтнi сорок другого року, в службовому вагонi пасажирського поїзда Ташкент - Москва їхав молодий кароокий лейтенант. Всю дорогу лейтенант сидiв бiля вiкна, дивився на покритi рудою ковилою казахстанськi степи, на березовi гайки, якi дрижали на холоднiй почорнiлiй од вологи землi, на жовтi урвища Приуралля. Поїзд iшов уже добрих пiвтори тисячi кiлометрiв, а навкруги ще й досi рудiло, жовтiло, чорнiло, i лейтенант не бачив нi весни, нi зими. Йому набридла ця непевнiсть, як набридло майже пiвроку сидiти в глибокому тилу тодi, коли вiд Чорного до Бiлого моря гримiв фронт. Водночас десь у глибинi душi лейтенант вiдчував щось на зразок вдячностi до тих людей, якi послали його в такi далекi краї. Бо той, хто проїхав тисячi кiлометрiв по рiднiй землi i побачив її неосяжнiсть, вже нiколи не зможе повiрити, щоб усi цi простори змогла перекраяти вузенька смужка фронту.
На станцiї Бузулук, бiля в'їзного семафора, лейтенант уперше побачив снiг. Бiлий, чистий, м'який снiг лежав мiж бiленькими, тонкими берiзками i вабив до себе, мов давно не бачена кохана дiвчина.
Лейтенант вискочив з вагона й з розгону врiзався головою в снiг, як у воду, I з iнших вагонiв теж вистрибували люди у вiйськовому й теж заривалися в снiг, смiючись i борюкаючись, мов дiти.
Лейтенант повернувся до свого вагона. В Ташкентi вiн нiяк не мiг потрапити на поїзд i зумiв влаштуватися в службовому вагонi тiльки завдяки допомозi випадкового земляка. Тепер лейтенант хотiв поговорити з земляком i про оцей снiг, i про те, що над Днiпром тепер шелюги вже одяглися срiблястими, м'якими котиками, i про те, якi червонi маки цвiли в Каракумах, коли вiн вiд'їздив звiдти. Але земляк спав, утомлений нiчним чергуванням.
Лейтенант знову сiв бiля вiкна й став дивитися. На станцiї Кiнель вiн зiйшов з поїзда й дав телеграму в Саратов Карцевiй Катеринi. В нiй було написано: "Їду на фронт через Куйбишев Цiлую Андрiй".
Вiн потрапив па фронт в Брянськi лiси, пiд Жиздру, в тi самi мiсця, якi колись оспiвав Тургенєв. Коли вiн приїхав у свою дивiзiю, ще йшов снiг, лапатий, мокрий, якийсь сiрий, i пiд ногами чавкала твань. А тодi перед його очима лiси одягалися шумливим листом, вiн бачив, як уночi зацвiтали глiд i шипшина, як червонiли посеред листатої папоротi полуницi i на дубах з'являлися сизi, продовгуватi, як автоматнi патрони, жолудi.
А якi роси були там! Якi соковитi жита росли довкола березових гайкiв i як нагадували вони Андрiєвi степовi шумливi пшеницiТа й увесь цей край з його небаченою красою чомусь нагадував молодому лейтенантовi його рiдну Україну, i вiн поклявся сам собi, що битиметься за нього ще з бiльшою впертiстю, нiж тодi, влiтку сорок першого.
Попервах Андрiя призначили начальником артилерiї стрiлкового полку. Вiн жив разом з начальниками полкових служб у великому гарному селi, в кiлькох кiлометрах од переднього краю, i мусив час од часу давати в штаб полка вiдповiднi зведення про батарею протитанкових гармат, про мiномети i про батарею "сiмдесятишестимiлiметровок". Серед начальникiв служб Андрiй був наймолодший i вiком, i званням. Але тодi на фронтi ще рiдко траплялися люди з орденом Червоного Прапора, i тому лейтенанта Коваленка берегли. Коли нiмцi почали обстрiлювати розташування штабу з важких гармат, командир полку розпорядився, щоб для Андрiя й начхiма полка капiтана Пряхова обладнали мiцну, добре захищену землянку. Андрiй нудьгував у землянцi так само, як i в хатi. Цiлими днями вiн ходив по передовiй, спав на батареях, проводив ночi разом з протитанкiстами в бойовiй охоронi. А капiтан Пряхов тим часом займався "алхiмiєю": з чого тiльки мiг добував спирт. Вiн пив усе, що горить. Коли в трофеях, захоплених пiхотинцями або артилеристами, траплялася якась пiдозрiла рiдина, її несли до капiтана Пряхова, той пробував її на соломинку - чи горить - i авторитетно заявляв:
– Раз горить, значить органiзм зможе спожити. Коли в полк прибула партiя бляшанок з сухим спиртом для пiдiгрiвання їжi в польових умовах, Пряхов не дав у батальйони жодної бляшанки, а влаштував у себе в землянцi перегонний завод i кiлька днiв перетворював драглистий сухий спирт на рiдину, "придатну для споживання". У нього скрiзь було безлiч друзiв, I вiн, вiдповiдно до їх кiлькостi, розфасовував свiй спирт, використовуючи для цього все, що було пiд рукою: старi пляшки, бутилi, солдатськi котелки, кухлi i навiть гiльзи од "сорокап'яток". Все це було розставлено на спецiально припасованих поличках пiд самою стелею землянки i розставлене в такому порядку, що йому мiг би позаздрити найретельнiший лаборант.
Тож можна собi уявити весь той жах, який охопив капiтана Пряхова, коли вiн, повернувшись якось до землянки, побачив там свого спiвмешканця з пiстолетом у руках. Андрiй сидiв на порозi землянки, поставивши бiля своїх нiг довгастий цинковий ящик з патронами, i бив з свого ТТ по банках, бляшанках, котелках i кухликах капiтана Пряхова, бив методично, майже не цiлячись, але без промахiв.
– Що ви робите?
– закричав Пряхов.
Андрiй навiть не озирнувся. Вiн повiв пiстолетом управо - бах!
– i скляна сулiя з тонким дзенькотом розлетiлася на друзки. Бах!
– i з високої гiльзи задзюркотiла прозора рiдина. Бах!
– i кухлик з спиртом полетiв на пiдлогу.
– Що ви робите?
– повторив капiтан, хапаючи Андрiя за руку.
– Набрид менi оцей горiлчаний завод,- спокiйно сказав Коваленко.-Невже вам не соромно, капiтане?
– Ви ще молокосос мене вчити!
– верескнув Пряхов.- Я доповiм про вас командиру полка!
– А оце бачили?
– помахав у нього перед обличчям папiрцем Андрiй.-Рапорт з проханням звiльнити мене вiд вашого товариства. На передову прошусь, у батарею. Зрозумiло?
Капiтана Пряхова кудись перевели з полку, а Коваленка хотiли призначити командиром штабної батареї, але Андрiй попросився в протитанкову батарею, до своїх "сорокап'яток".
I от вiн знову бiля них, бiля цих маленьких зелених гарматок. Вiн вигадує для них новi й новi укриття, вивчає з солдатами пiдкалiбернi снаряди-болванки, якi пробивають найтовщу броню, вiн штурмує разом з пiхотними батальйонами фашистськi дзоти. Недаром же ця артилерiя називається батальйонною. I однаково в Андрiя залишається ще багато вiльного часу. В такi години вiн пише листи Катi. Батьковi й матерi вiн писати не може. Україна ще й досi окупована.
Пiд час вiйни люди у листах пишуть дуже багато подробиць. В мирнi днi на такi подробицi нiхто навiть не звертає уваги: люди кудись поспiшають, вони хочуть схопити лише найголовнiше i нiяк не можуть цього зробити. А пiд час вiйни життя немовби зупиняється i його можна роздивлятися пильно й детально. Люди починають цiнувати життя, а його принаднiсть найкраще вiдчутна в повсякденних подробицях.
Андрiй знав про Катю все: що вона снiдала, як вiдповiдала на залiковi, як їздила кудись аж пiд Разбойщино копати протитанковi рови, якими на всяк випадок огороджують Саратов. I Катя теж знала про нього не менше. Вiн тiльки не написав їй про те, як встановив одну з своїх гармат в спецiальному окопi й власноручно збив фашистський лiтак. Не писав тому, що за це його представили до урядової нагороди, а командир дивiзiї пообiцяв двотижневу вiдпустку в тил. їдь куди хочеш! I вiн вирiшив їхати в Саратов. Вони одружаться з Катею, вiн залишить їй грошовий атестат, як дружинi фронтовика {бо зараз вона не хотiла й слухати про атестат), але хай усе це буде несподiванкою для неї.