Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
із трави, линув звідкись здалеку. Потім надійшла черга запаху… Солодкий, медовий, гіркуватий, пряний - він був різний! Я відчула, як з мене поволі випаровується холод.
Розплющила очі. І захлинулася барвами, запахами та звуками. Побачила, що стою на
початку великого лугу, вдалині зеленою смугою вимальовується ліс, за ним струменіє
синя ріка. І небо наді мною було блакитним, а не сіро-зеленим, як у вітражах мого
віконця.
Я скинула дерев’яні чоботи й боязко
швидше, затим - побігла.
Бігти лугом було дуже приємно, алея не знала - куди? Зазвичай вихованців Притулку
забирав зелений екіпаж із написом «Біржа», але за мною його не прислали.
Проте на галявині я побачила… коня!
Тонь-тінь!
Буде кінь…
Я ніколи ще не бачила цих дивовижних тварин зблизька. Кінь був білим. Він красиво
вигинав шию, нахиляючись до трави. Помітивши мене, він весело заіржав і попрямував у
мій бік. Я не злякалася. Я погладила його по круглій щоці. Кінь закивав головою, і я
зрозуміла, що він запрошує мене покататися. Я озирнулася. Я ще боялася Настоятельки.
Боялася, що все це - сон…
Але довкола не було ані душі.
Я наважилася залізти на круглу спину білого коня та міцно затиснути ногами його
пружні боки. Ще ніколи, ніколи в житті я не відчувала такого живого й доброго тепла!
Воно не було схоже на ті цупкі та вологі доторки Кінь пішов. I мене знову поглинув страх.
Що я маю робити? Куди їхати? Кого запитати? Як знайти шлях?
Як і раніше, я лишилася на самоті. Моє чоло вкрилося холодним потом. Я дістала
хустинку. Мою дитячу хустинку, моє багатство. Троянда, лілеї, латаття… Моя закодована
мрія. Скільки разів мені кортіло прокричати цю фразу:
– Той, хто вірить у мене, - за мною!
Кінь виструнчився i поніс мене вперед. А за спиною почулися дивні, хвилюючі звуки
– дзвони, скреготіння, цокіт, палахкотіння прапорів, свист. Здавалося, усі звуки, які
існують у світі, сконцентрувалися за моїми плечима.
Я мчала вперед і боялася озирнутися, Певної миті мені здалося, що це - погоня, котру
послали за мною з Притулку. I якщо я зараз озирнуся - доведеться знову опустити голову
й відчувати страх i сором до кінця своїх днів. Тому я летіла вперед, не оглядаючись.
Тільки чула, як позаду наростає дивний звук. 3 волосся - предмета мого сорому -
повипадали шпильки, торбочку з милом я викинула сама. Імовірно, зараз я виглядала
згустком суцільного сорому та ганьби!
Біля самої води кінь відірвав копита від землі і злетів угору, вітер засвистів у вухах.
Мені подобалася його шалена пісня!
Нехай помру від сорому, вирішила я,-тепер усе одно!
– озирнулася.
…І захлинулася від захвату. За мною, на шанобливій від стані, мчала неймовірна
кількість вродливих вершників, вбраних у сріблясті лицарські обладунки. Їхні руки, ноги
й волосся були подібні до моїх. Їхні очі світилися любов’ю.
Такі очі я бачила вперше в житті. Один із лицарів скакав ближче, ніж інші, в його
дзеркальному щиті я побачила те, чого не банила ніколи. Я побачила себе… І полотном
розплетеного волосся, в таких самих срібних обладунках, із білим знаменом у руці, на
якому переплелися троянда, лілеї та латаття. Скільки ж років у них дрімала віра та любов!
Iскільки ж їх могло проминути ще - нудотних, безбарвних та порожніх!
Щоки мої палали, сила і впевненість переповнювали груди.
Перед тим, як зовсім зникнути в небесному просторі, що відкрився переді мною, я
вирішила зробити коло над Притулком, над вікном своєї кімнати, в якій вишивала магічні
слова. Останнє коло, щоб більше ніколи не повернутися.
Білою та сріблястою хурделицею промчали ми над Притулком. Я побачила, як усі
його мешканці на чолі з Верховною Настоятелькою викотилися на подвір’я. Сірі,
маслянисті мильні кульки заполонили весь простір від стіни до стіни… Вони вказували
вгору, роздувалися від люті й лопалися, утворюючи на подвір’ї брудну піну. Ми кружляли
над притулком. мого сорому i страху доти, доки піна не вкрила Притулок великим
бульбашковим капелюхом…»
Вселенський сором вселився в мене з того часу, коли я відчула, що світ
перевернувся. Хоча, можливо, він завжди був перевернутим? Чи це я перевернулася в
повітрі, як літак, що виробляє фігури вищого пілотажу? I тепер лечу, животом догори, відчуваючи спиною важкий поклик асфальту, гострі кілки парканів, церковних шпилів
та… парасольок? Щось зі мною було категорично не так… «Він носив у co6i з самого
дитинства приховану велику таємницю. Він ніби відчував, що щось із ним, як із
представником роду людського, не зовсім так, як треба… Все це скидалося на легкий
голод, котрий, як біль, згортається під серцем, або на легкий біль, котрий пробуджується в
душі, немов голод…» «Ми, дияволи, можемо зробити свій крок тільки після того, як його
зробите ви, люди. Кожен наш крок мусить ступати у ваш слід. Але ти поки що не зробив
жодного кроку, котрий 6и змусив нас переслідувати тебе…». Коли я вперше прочитала ці
рядки, довго не могла прийти до тями. На якусь мить усе в світі стало на свої місця. Усе