Двiйники Стьопи Лознiкова

Владко Владимир Николаевич

I раптом я помiтив, як з-за дерев лiсу вийшло двоє хлопцiв. Сумнiву не було, це поверталися Стьопа i Петро. Але чому вони голi, тiльки в трусах?.. I де їхнi вудочки й iншi речi?.. Я гукнув:

– У чому рiч, хлопцi? Збожеволiли ви, чи що? Адже вас засмiють колгоспники!

Дивно, але вони не вiдповiдали. Я дивився на них - i менi здалося, що я марю.

До мене наближалися двоє Стьоп Лознiкових - обидва невисокi на зрiст, обидва пiдстриженi бобриком i зодягненi тiльки в купальнi труси. I обидва Стьопи, що йшли разом, дивилися на мене якимсь дивним поглядом, немов вивчали мене, - ну, наче б вони бачили мене вперше!

Це було так дико i безглуздо, що менi хотiлося вщипнути себе, як це буває ввi снi, чи що. Ти тiльки уяви собi, Андрiю: ясний безхмарний лiтнiй ранок, все цiлком реальне, десь гавкає собака, долинають голоси колгоспникiв - i два Стьопи, що не вiдрiзняються один вiд одного буквально нiчим!

Я онiмiв вiд здивування. А обидва Стьопи рiвно й упевнено йшли дорогою - i, здавалось, не збиралися спинятися бiля мене.

Здається, я крикнув:

– Заждiть! Зачекайте!

А вони йшли собi, не звертаючи на мене нiякiсiнької уваги. На мить я помiтив, як вони дивляться на мене, - i зрозумiв, що тут щось не гаразд. Розумiєш, вони обидва дивилися на мене зовсiм не так, як дивляться взагалi люди, ну, не по-людськи! їхнi блискучi очi не моргали, вони втупилися в мене гострим поглядом, який в той же час аж нiчого не висловлював. I май на увазi, вони нiчого не говорили. Анi звуку!

Куди вони йшли? Я не мав i гадки про це. Але коли обидва Стьопи вже пройшли повз мене, неначе повз сторонню людину, я кинувся i схопив одного з них за руку. I вiдсахнувся: його рука була холодна, як у мерця! А сама ця iстота, ну, одна з них, до якої я доторкнувся, повернулася i сказала щось безживним гавкаючим голосом, - якiсь незрозумiлi слова.

I ось тут я почав щось розумiти. Не все, о, далеко не все, але дещо.

Я кинувся до колгоспникiв, що якраз виїжджали з двору на рибалку:

– Допоможiть, друзi! Треба схопити цих двох! Це не нашi, чужi! Зовсiм чужi!

Я щось ще говорив колгоспникам, здається, пояснював їм, що цi двоє - не з моєї партiї, а чужi, стороннi, що вони викрали Стьопу i Петра, а самi ось iдуть пiд виглядом Стьопи... взагалi, все, що я казав, було безглузде, було нiсенiтницею, - як I все, що вiдбувалося. Проте колгоспники, здається, збагнули, про що я прошу їх. Мабуть, вони одразу помiтили також i разючу подiбнiсть цих двох iстот, i їхню дивну поведiнку.

Кiлька колгоспникiв спробували затримати їх вигуками. Але дивнi iстоти, озирнувшися, пришвидшили кроки, майже побiгли. Очевидно, вони хотiли уникнути безпосередньої зустрiчi з людьми. Двоє колгоспникiв хутко схопили рибальську сiть i спритно накинули її на прихiдцiв.

Сiтка щiльно обплутала собою обох, але важке металеве грузило, що висiло на нiй, вдарило об скроню одного з них. З приглушеним вигуком вiн упав. I тут-таки вiдбулися ще дивнiшi подiї.

Щойно перед нами були два двiйники Стьопи Лознiкова. Тепер лишався тiльки один. Другий, якого вдарило грузило, зразу ж таки змiнився, змiнився до невпiзнання! В ньому не лишилося нiчого людського!

Зникли руки й ноги, зникла голова, така подiбна досi до Стьопиної. Вiн перетворився на напiвпрозорий мiшок з холодцюватою масою, вкритий зморшкуватою шкiркою. Цей мiшок ще кiлька разiв здригнувся - i застигнув. На тому мiсцi, де в нього була голова, лишилася тiльки пара холодних круглих очей, нерухомих очей - як у восьминога. Цi очi дивилися на нас люто, з неприхованою зненавистю... Але

це тривало всього мить. Незабаром очi згасли й вкрилися сiрою димкою. Дивовижна iстота померла... Другий прихiдець усе ще вовтузився пiд сiткою. Втiм, я вже не дивився на нього. Мою увагу притягла поява з лiсу ще двох людей... нi, не людей, я переконався в цьому вiдразу! З лiсу, наче йдучи слiдом за попереднiми, рухалося ще двоє Стьоп Лознiкових, таких самих, як i першi, зодягнених тiльки в купальнi труси... А слiдом за ними йшло ще двоє, витримуючи iнтервали бiля десятка метрiв. Я вже не дивувався, хоч це видовище здатне було вразити будь-кого. Не здивувався я й тодi, коли з лiсу, в напрямi селища, почали виходити новi й новi пари прихiдцiв, так само абсолютно схожi на Стьопу Лознiкова...

6

...Мiй лист занадто розтягся. Ну, гаразд, спробую все ж таки коротко закiнчити своє оповiдання, не вiдволiкати уваги описом своїх переживань.

Ми з колгоспниками з риболовецької бригади легко знешкодили й iнших прихiдцiв за допомогою сiтей. Дивна рiч, але цi iстоти, хоч i досить розумнi по-своєму, просто не розумiли такої нескладної речi, як рибальська сiть! Вони верещали, вовтузилися, але виплутатися з неї не могли. А потiм, коли з ними все було . покiнчено i з лiсу вже не з'являлися iншi прихiдцi, я наполiг на тому, щоб колгоспники всiєю бригадою вирушили туди, де впав учорашнiй метеорит. У мене не було нiякого сумнiву, iдо Стьопа мав рацiю, що ми бачили не метеорит, а загадковий мiжпланетний корабель з таємничими прихiдцями з якогось iншого свiту.

Я не знав, як саме пощастить менi домовитися з ними, iстотами, що, ясна рiч, не знали нашої мови; безумовно, вони були дуже пiдступнi, - про це свiдчив i їхнiй напад на Стьопу i Петра, i те, що вони вiдрядили цiлу групу пiд виглядом Стьопи до нашого селища. Звичайно, менi була невiдома їхня мета, але я гадаю, що вона була досить ворожою. I якби вони не помилилися, вирiшивши, що для них вистачить однiєї людини для переконливого зображення чи не цiлого натовпу, - то ще невiдомо, як закiнчилася б справа.

Отже, ми вирушили до мiсця приземлення мiжпланетного корабля. Втiм, на нас чекало розчарування. Ми побачили розчавленi, зiм'ятi пiд його вагою дерева, побачили обпалену вогнем дiлянку лiсу, але корабля вже не було. Я думаю, що вiн встиг полетiти назад. Мабуть, його команда якимсь чином довiдалася про невдачу своєї першої експедицiї й поспiшила полетiти, кинувши напризволяще схоплених.

Найсмутнiшим для мене було те, що ми не могли вiдшукати нiяких слiдiв Стьопи Лознiкова i Петра Селiна, не кажучи вже про Джоя. I я вирiшив був уже, що мiжпланетний корабель захопив їх з собою. Але уяви собi моє здивування й радiсть, коли в кущах, досить далеко вiд мiсця, звiдки стартував корабель, пролунав слабкий голос:

– Iване Захаровичу!.. Iване Захаровичу!.. Допоможiть нам!..

Обидва вони, i Стьопа, i Петро, - лежали в тих кущах. Стьопа мiг говорити, Петро був нерухомий i тiльки потiм почав приходити до пам'ятi. Що трапилося з ними, - вони не знали. Пам'ятали вони тiльки те, що їх схопили ввi снi; Петро пробував опиратися, але з цього нiчого не вийшло. Можливо, їх оглушили чи вжили якийсь снотворний засiб. Але вони були непритомнi аж до нашого приходу.

А коли ми розпитували їх, - пролунало радiсне гавкання i скавучання. З кущiв виповз, тягнучи заднi лапи, мiй Джой.