Двоє над прірвою
Шрифт:
Підбіг перекладач — пояснив. Німець побагровів.
— Свиня! Я уб’ю тебе!
Кийок зі свистом опустився на забинтовану голову немолодого вусатого солдата. Пов’язка злетіла, з рани хлинула кров. Смертельна блідість покрила обличчя нещасного.
— Чума! Будь ти проклятий! — прохрипів той.
Поранені зчинили ще дужчий крик.
— Замовкніть, брудні свині! — лайнувся Чума, а потім наказав солдатам: — Перекидайте воза!
Він сам перший ухопився за полудрабок, підважив плечем. Йому допомогли міцні солдатські руки.
Віз поволі піднявся і з гуркотом перекинувся. З нього зі стогоном і прокльонами покотилися на землю поранені.
— Затягніть цих свиней у табір! А підводу заберіть — вона знадобиться!
Я кинувся до Жердіна, звів на ноги. Лікар Ступак підтримував Смольникова.
— Швидше! Швидше! — ззаду стусонули прикладом.
Жердін обіперся мені на плече. У тісняві, шкандибаючи, поминули ворота, широкий двір і опинилися перед другими дротяними ворітьми, розчиненими навстіж.
Я здригнувся — мені сталю моторошно. Нас заганяли у величезне, з високими прямовисними стінами глинище. Там вирував багатотисячний натовп, що безперервно ворушився, мов мурашник. Над ним угору, до сірого низького осіннього неба здіймався глухий, протяжний, якийсь болісно-тривожний людський крик: “А-а-а!..”
Так от звідки той незрозумілий гул!
Здалеку здавалося, що виходив з-під землі. Так воно й було: гул виривався з глибокого кар’єру і, мов шум морського прибою, линув удалину. Той гул сплітався з вигуків, викриків, з розмов багатьох тисяч людей, кинутих у цю страшну яму, за колючий дріт.
Потік новоприбулих заніс нас на середину глинища, де починався пологий схил до яру. Я вибрав на горбочку суху вільну місцину, і ми сіли. Біля нас примостилися Ступак і Смольников.
Жердін стогнав, просив пити. У нього піднялася температура, нестерпно боліла рана.
Посудини у нас не було. Та й де набрати води?
Однак я швидко помітив, як полонені п’ють просто з калюж, що виблискували в глині. Одні лягали животом на землю і припадали сухими, запеченими губами до каламутних озеречок. Інші зачерпували воду пілотками або пригорщами…
— Зачекай, я зараз, — і, знявши з голови пілотку, попростував до калюжі.
Коли через якийсь час повернувся, то побачив, що лікар Ступак забинтовує Жердіну ногу.
— Ну що, лікарю?
Той скрушно похитав головою і не сказав нічого.
Я дав Жердіну попити, і він, трохи заспокоївшись, затих.
Підкрався вечір. У глинищі зразу посутеніло, війнуло холодом. Я прикрив пораненого шинелею, сам сів поряд. Навколо снувало, хвилювалося багатотисячне людське море. На нас ніхто не звертав уваги. Кожен заклопотаний власним лихом, хоча, коли подумати, воно тут в усіх було спільне.
Тим часом густа осіння пітьма налягала на землю. Мжичив дрібний дошкульний холодний дощ. Наступила наша перша ніч у Хорольській ямі.
Наступні дні минули під знаком нестерпного голоду. На кільканадцять тисяч чоловік привозили з поля дві чи три підводи цукрових буряків і картоплі, варили ріденьку баланду, якої не вистачало і для половини в’язнів. Люди жували траву, бур’ян, намагаючись хоч чим-небудь втамувати голод. Але це, звичайно, не допомагало… Особливо тяжко доводилося пораненим та хворим. Вони танули на очах, і кожного ранку крізь ворота виїжджали підводи, навантажені трупами. Мертвих ховали тут же, на горбі, за глинищем.
Я відчував, що сили мої гаснуть. Здавалося, лютий звір роздирає нутрощі,— так хотілося їсти. Несила було дивитися на Жердіна, котрий мучився не тільки від голоду, а й від рани. Ногу йому пекло як вогнем. Губи зчорніли, пошерхли. Не спав він ні вдень ні вночі… Лікар Ступак розводив руками, похитував головою, але допомогти нічим не міг. В його польовій сумці не залишилося жодного бинта, жодного жмута вати. Довелося рвати білизну.
Капітан Смольников, хоча сам після контузії ледве тримався на ногах, весь час стовбичив біля воріт — хотів потрапити у команду, яку німці набирали щодня для роботи в полі. Та йому ні разу не пощастило, і він повертався ні з чим. Лише одного разу зумів схопити окраєць хліба, перекинутий через огорожу жінками, що кожного дня з ранку й до ночі сновигали попід табором у надії впізнати чоловіка, сина чи брата. Той окраєць він розділив між нами…
На п’ятий день, коли становище стало нестерпним, прийшла ще одна біда: під час чергової перев’язки лікар Ступак довго оглядав рану, принюхувався до неї, особливо уважно перев’язував, а потім, вибравши хвилину, шепнув Смольникову й мені:
— Погано… Зовсім погано…
— Що таке?
Ступак похитав важкою сивуватою головою.
— Газова гангрена…
— Газова гангрена? Це небезпечно?
— Дуже небезпечно… Потрібна негайно ампутація ноги. Та хіба тут зробиш? Коли б у лікарню… У яку-небудь лікарню… Ну, є ж у Хоролі районна лікарня, сподіваюся, і лікарі там є або хоч фельдшер чи сестра… Я зробив би операцію…
— Треба спробувати, — сказав капітан Смольников. — Іване Григоровичу, йди до воріт і поясни тим ідіотам, що умирає поранений… Що у нього гангрена і зволікати — смерті подібно… Словом, спробуй розжалобити… Може, натрапиш на порядного чоловіка, — не всі ж серед них нелюди, сподіваюся!
— Гаразд, — погодився Ступак. — Це єдиний вихід, зрештою.
До воріт їли пробралися гуртом. Тут завжди було людно. Хто сподівався одержати черпак баланди, хто просився в робочу команду, щоб у полі поживитися буряком, капустиною чи качаном кукурудзи, а хто поглядав на юрби жінок, маючи надію впізнати дружину, сестру чи матір…
Дротяні ворота були зачинені. Але зразу за ними стояли кілька солдатів з автоматами. Капітан Ступак сміливо взявся руками за дріт, просунув руку і поторкав найближчого німця за рукав.
— Чого тобі? — той оглянувся і сердито глипнув на полоненого.
— Я лікар. Капітан Ступак… Я хочу говорити з вашим начальством… Прошу…
Солдат (це був підстаркуватий червонопикий чолов’яга) не розумів, що говорить цей зарослий російський офіцер, і загукав:
— Тольметчер! Тольметчер!
Але перекладач десь запропастився.