Двоє над прірвою
Шрифт:
Одним фашистом стане менше на світі!
Але в цю мить рука Смольникова важко лягла на моє плече.
— Ти що, хлопче? Здурів? — прошепотів капітан. — А раптом не пощастить зіпхнути? Він же при зброї! А якщо й зіпхнув би, то не виключена можливість, що залишиться живий, добереться за півгодини чи за годину до найближчої станції — і нас, мов зайців, злапають у цьому вагоні.
Я був вражений.
— Звідки ви дізналися, що я хотів зробити?
— Видно по тобі, — усміхнувся одними очима Смольников. — Але без мене, будь ласка, нічого поки що не затівай! Домовилися? Жертвувати життям варто заради чогось більшого, ніж цей глист. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Ото ж бо! Не поспішай поперед батька в пекло! Радься зі старшими!
Ціммерман не звертав на нас ніякої уваги. Та, мабуть, і не чув нашого шепоту, бо у вагоні стояв шум від ляскання і грюкоту буферів та ритмічного перестуку коліс.
На першій же зупинці, коли товарняк загнали на запасну колію, щоб пропустити зустрічний поїзд, він прудко вискочив з вагона і незабаром повернувся з листом іржавої бляхи та кількома цеглинами. Вкинувши все це у двері, гукнув:
— Хлопче, ходи зі мною!
Я пішов слідом за ним.
Ціммерман завернув у найближчий провулок і почав трощити дощаний паркан. Сухі, посірілі від негоди штахетини з тріском відлітали від ворин, ламаючись навпіл під ударами кованого чобота.
— Збирай і неси до вагона! — командував шарфюрер. — Зараз розкладемо таке багаття, що й чортам стане жарко!
Ми принесли два великі оберемки дров.
Ціммерман, незважаючи на незграбність, виявився енергійною, рухливою людиною. Миттю поклав посеред вагона цеглини, на них — бляху, звів на ній пірамідку з дров, настругав ножем трісок і підпалив запальничкою.
Сухе дерево спалахнуло, мов солома. Від багаття відразу війнуло приємне тепло, прокотилося в найдальші закутки вагона. Дим потягнувся у напіввідчинені двері.
Ціммерман простягнув до вогню почервонілі руки, задоволено замуркотів:
— М-м-м, як хороше! Ось що значить німецька винахідливість! Ви б, руси, мерзли до самого Києва, а тепер, дякуючи мені, проїдете з комфортом, у теплі!.. Правда, дим трохи їсть очі, але то вже дурниця у порівнянні з морозом.
— Спасибі, — подякував я, теж простягаючи до вогню руки. — Це справді винахід, достойний похвали! Ми з батьком, безумовно, не додумалися б до такого, а головне, не посміли б. А вам, німцям, дозволяється все, і не тільки розводити вогонь посеред вагона… Ціммерман не зрозумів іронії і бундючно зауважив:
— Нам, німцям, дозволяється все! Ми з фюрером перевернемо світ і встановимо на землі новий порядок! І хто буде з нами, той житиме, а хто проти нас, того ми знищимо! — і несподівано запитав: — А ти, хлопче, хотів би бути серед яких — живих чи мертвих?
Він знову засміявся.
— Звичайно, серед живих, — серйозно відповів я.
— Тоді ти повинен підтримувати наш новий порядок, повинен допомагати нам! І матимеш усе: життя, хліб, майбутнє… Тобі неважко це зробити: адже ти прекрасно говориш по-німецьки! Де вивчив?
— Мені пощастило в цьому: моїм учителем німецької мови був німець.
— Тим краще. Отже?
— Це так несподівано…
— Подумай, подумай… А хто твій старий?
Я переклав запитання Смольникову. Той відразу відповів:
— Шофер, автослюсар.
— О, це дефіцитна спеціальність у Києві, — задоволено відзначив Ціммерман. — Серед вашого люду не густо шоферів та автослюсарів. А які були, тих більшовики забрали до війська. Скажи батькові, що, коли він хоче, я допоможу влаштуватися водієм.
Вислухавши переклад, Смольников уважно подивився на незграбного есесівця. І тепер він здався йому не таким уже й простакуватим чолов’ягою: в очах світилися розум і хитрість. Однак ця несподівана пропозиція могла дуже пригодитися в окупованому Києві.
— Звичайно, я хотів би працювати за фахом. І буду вдячний за протекцію… Але як же мені розшукати пана Ціммермана в такому великому місті?
— О, це дуже просто, — сказав шарфюрер. — Пан Іван знає, де знаходиться Ровнерштрасе?
— Ні не знаю.
— Ну, за більшовиків ця вулиця звалася бульваром Шевченка. А тепер Ровнерштрасе.
— Он як! — не втримався від вигуку Смольников. — Аякже! Знаю… Бульвар Шевченка як не знати!
— То хай пан Іван знайде в кінці цієї вулиці хлібозавод.
— Знаю. Вхід з Повітрофлотської…
— Ну, от і добре. Там я буваю по вівторках… Хай пан Іван запитає Ганса Ціммермана. Зрозуміло?
— Так.
— А Володья хай теж приходить. Хлопець мені дуже подобається. Справжній тобі німець!.. Одержить посаду перекладача.
— Спасибі.
Переглянувшись із Смольниковим, ми почали ламати штахети і підкладати у вогонь.
Так ось як повернулась наша несподівана зустріч з цим катом! Я знову задумався: хто він такий, цей Ганс Ціммерман? Чин має невеликий. Подорожує ось так — у товарняку — по неозорих степових просторах Лівобережжя. Був у Хоролі, на поїзд сів у Лубнах… Один день працює на хлібозаводі… А решту днів де?.. Безперечно, належить не до фронтових частин. Тиловик. На петлицях зміяться дві зигзагоподібні готичні букви СС — есесівець!..
І запрошує на роботу. Отже, має якісь повноваження?
Дивно.
Ми не знали, що жде нас у Києві. Смольников поривався туди, передусім щоб дізнатися, чи встигли евакуюватися на схід дружина з донькою. Тож про те, щоб улаштуватися на роботу та ще до фашистів, ніяк не думав. А тепер і він задумався. Справді, в Києві якось треба буде жити, легалізуватися, а отже, десь працювати… То чом би не скористатися з пропозиції Ціммермана? В усякім разі слід запам’ятати і його ім’я, і місце, де він призначив зустріч, і час її…