Двоє над прірвою

Малик Владимир Кириллович

— Тут будемо спати, — показав у напівтемний куток професор Глов’як. — Якщо, звичайно, ви не проти того, щоб бути нам з Янеком сусідами…

— Що ви, професоре, безперечно, не проти, — відповів Володя.

— Тоді займайте ось ці два матраци — вони вільні…

— Дякуємо.

— Але перед тим, як лягти, я хотів би познайомити вас з одним вашим земляком…

— З ким же це? Професор прошепотів на вухо:

— То єсть дуже добрий чоловік, прошу пана, якому ви можете довіритися, як мені… А може, навіть і більше…

— Ось як!.. А все ж таки — хто він?

— Одну хвилинку… Він сам вам про все, що знайде за потрібне, скаже… Сідайте,

прошу вас, а я тим часом його покличу…

Володя, Таня і Янек сіли на свої матраци, а професор поволі поколивав у протилежний куток і незабаром повернувся з невисоким, середніх років в’язнем у пошарпаній робі. Був він, як і всі тут, худий, виснажений, але тримався прямо, підтягнуто, дивився своїми глибоко посадженими карими очима допитливо. І Володя мимоволі подумав, що перед ним військова людина. І не помилився.

Незнайомець присів на матрац і, пильно дивлячись Володі в вічі, тихо сказав:

— Добре ти сьогодні пристьобнув Гольбаха, друже!.. За моєї пам’яті, — а я тут уже три з половиною місяці, — таке вперше трапилося… Рідко кому щастило навіть внічию звести партію з тим негідником… Не в одного бідолахи за цей час виграв він життя і без жалю спровадив на дно озера… Ти втер Гольбахові носа і завоював симпатію всіх в’язнів, — щиро дякую тобі за це!

— Будь ласка. Але нічого героїчного я в цьому не бачу, — відповів Володя. — Просто я боровся за своє життя…

— В тім і річ, що — боровся! — підкреслив останнє слово незнайомець і простягнув руку. — Старший лейтенант, танкіст, Гриценко Петро Петрович… Відвертий з тобою, бо від професора Глов’яка чув, що ти гарний хлопець…

Володя потиснув йому руку.

— Льотчик, лейтенант Булатович…

— Я так і думав, що офіцер, — кивнув головою Гриценко. — А твій товариш?

Володя на хвилину завагався. Потім рішуче сказав:

— Це партизанська радистка Таня…

— Дівчина? — танкіст був вражений.

— Але це тільки тобі, — попередив Володя. — Ніхто не повинен більше знати!

— Ну! — Гриценко зробив жест, що мав означати — не хвилюйся, і додав: — Хоча всі ми тут смертники… Ніхто живцем звідси не вийде…

— Так треба боротися, а не ждати смерті! — мало не вигукнув Володя.

— Ми й боремося!

— Хто це — ми?

— Підпільний комітет.

— Що ж ви робите?

— Готуємо збройне постання.

— У вас є зброя?

— Один пістолет.

— Один пістолет!.. Небагато! — розчаровано протягнув Володя. — А охоронників скільки?.. На вежах — дванадцять есесівців з шістьма ручними кулеметами. Біля воріт— чотири автоматники: два зовні і два всередині. Десять автоматників постійно вартують в кар’єрі і біля входу до штольні. Два есесівці з автоматами супроводять Гольбаха, коли він навіщає наш табір, та, крім того, я помітив багатьох німців, інженерів та штейгерів, озброєних пістолетами… Скільки їх— не знаю…

— Двадцять п’ять чоловік, — підказав Гриценко.

— От бачиш — двадцять п’ять пістолетів, шість ручних кулеметів та автоматів.

— Шістнадцять, — знову підказав Гриценко. — Я радий, що ти в перший же день усе це помітив…

— Що ж можна зробити з одним пістолетом проти такої сили? З пістолета не встигнеш покласти двох чи трьох, як тебе продірявлять кулями з автоматів та кулеметів!

Гриценко поморщив лоба, суворо глянув своїми глибоко посадженими очима.

— Ти маєш рацію: одним пістолетом нічого не зробиш… Але з нього можна покласти, як ти кажеш, Гольбаха — і це стане сигналом до загального повстання… Саме на ту зброю, що мають німці в кар’єрі, — чотирнадцять автоматів і двадцять сім, якщо рахувати і Гольбахів, пістолетів — ми й розраховуємо. Якщо нам пощастить швидко, я сказав би блискавично, заволодіти нею, то ми зможемо, незважаючи на великі втрати, зняти кулеметників на вежах і двох автоматників за ворітьми. Тоді в наші руки потрапить ще два автомати і шість ручних кулеметів. А це вже сила!.. В есесівському таборі ж, як нам стало відомо, під час обідньої перерви або зразу після роботи, коли Гольбах має звичку тероризувати нас шаховою грою, залишається не більше п’яти-шести есесівців. Якщо ми переможемо в кар’єрі, то вони нам не страшні, — ми їх швидко ліквідуємо, а якщо не переможемо, то вони нам теж будуть не страшні, бо всі ми загинемо…

— А найближчі німецькі залоги? — спитав Володя. — Де вони? Через який час можна чекати їхнього нападу?

— Телефонного зв’язку з центром у Гольбаха немає — лінія тільки прокладається, але є радіозв’язок… Якщо радистові пощастить повідомити своє начальство про повстання, то підмога зможе прибути не раніше, як за дві години. Отже, ми, тобто ті, хто залишиться живий, зможемо відійти в гори…

— На коли призначено повстання?

— На найближчі дні… Приїзд півсотні новеньких сплутав наші плани. Ми боїмося, що непідготовлені люди не тільки не допоможуть нам, а можуть зашкодити… Тож потрібен якийсь час, щоб провести відповідну роботу і передусім розтлумачити людям, що всі ми смертники, що живими звідси фашисти нікого не випустять і надія на те, щоб вижити, у нас у всіх одна — повстання… Тут — або пан, або пропав!.. Якщо всі усвідомлять це, тоді ми матимемо якийсь шанс на успіх і, на мою думку, немалий…

— Хто керує підготовкою до повстання? Хто керуватиме повстанням?

— Я… Тут багато військових, але офіцер — я один… Тепер ти — другий…

— Крім радянських людей, є чимало, треба гадати, поляків, чехів, французів… Як з ними спілкуватися?

— Професор Глов’як знає сім мов… Янек також знає три мови — російську, німецьку, французьку… Вони дуже допомагають нам…

Володя потиснув Гриценкові руки.

— Дякую, друже… Будемо діяти спільно!

4

Минуло кілька днів, схожих між собою, мов близнята. Володі й Тані вони здалися вічністю.

Підйом о п’ятій ранку.

Включалося світло, лунав різкий, гортанний голос чергового капо: “Ауфштеєн!” — і в’язні враз схоплювалися. Давалося півгодини на ранковий туалет. Потім — “фріштик”, тобто сніданок: два невеличкі шматочки ерзац-хліба і чашка теплої гіркуватої кави з підсмажених жолудів і ячменю.

Рівно о шостій годині з’являлися штейгери-техніки. На цей час кожен в’язень уже стояв біля свого робочого місця — про це дбали капо й охоронці. Старший штейгер подавав знак — і робота починалася.

Гримкотіли відбійні молотки, з грюкотом і пилюкою летіло донизу каміння. Його вантажили у вагонетки і вивозили в кар’єр. Тут більші шматки потрапляли в розпорядження каменярів, котрі спочатку сортували їх, а потім обтісували. А породу і щебінь висипали у прірву.

О дев’ятій ранку — другий “фріштик”. Півгодинний. Цього разу в’язням не давали нічого. Снідали тільки штейгери, охоронці і капо. Із плоских металевих коробок вони виймали бутерброди—з ковбасою, сиром або смальцем, грунтовно всідалися на кам’яні брили і, не поспішаючи, акуратно пережовуючи, їли, запиваючи з металевих фарбованих фляг підігрітою кавою.