Двоє над прірвою
Шрифт:
Стрій мовчав.
— Отже, всім зрозуміло, — по-своєму витлумачив цю мовчанку комендант і зробив паузу.
Володя стояв ні живий ні мертвий.
Упізнав Гольбах чи ні?.. Перший раз — ковзнув поглядом по обличчю, навіть на якусь мить заглянув у вічі. Але не зупинився і пішов далі. Коли проходив удруге перед строєм, байдуже глипнув водянистими безбарвними очима, теж, здається, на півсекунди заглянув прямо в вічі, але знову швидко перевів погляд і не зупинився.
Серце билося швидко й тривожно. Минуло ж два роки. Упізнав чи ні? Адже ця зустріч не обіцяє нічого доброго. Єдина надія на те, що не впізнав.
Пауза почала затягуватися. Гефтлінги завмерли, не сміючи поворухнутися. Есесівці теж стояли по стійці “струнко”, ждучи розпоряджень.
Нарешті Гольбах зробив крок наперед і глянув Володі просто в вічі.
— Володья, ти даремно сподіваєшся, що я не впізнав тебе… Як ти тут опинився? Само провидіння посилає мені тебе, щоб я міг звершити правосуддя! Чи не так?.. Вийди-но, хлопче, зі строю на п’ять кроків і стань ось тут, — я хочу пересвідчитися, чи це справді ти!
Володя вийшов і став насупроти коменданта. Той довго зі зловтіхою оглядав його, а потім сказав:
— Ну, що ти тепер скажеш? Зрадів нашій зустрічі?
— Дуже… Як засуджений до страти, побачивши зашморг.
— Ха-ха! Ти не позбавлений почуття гумору, хлопче! Це мені подобається. Люблю веселих людей!.. Гадаю, нам обом тут не буде скучно!
— Я теж так думаю, пане комендант… Правду кажучи, ніяк не сподівався зустріти вас тут.
— Авжеж, ти волів би бачити мене на Східному фронті. Чи для тебе було б краще, коли б я потрапив під кулі партизанів?.. Даремні сподівання! Як бачиш, я живий і здоровий і не понижений у чині… — 3 чим і вітаю вас…
— Ось тут, хлопче, у твою щирість я не вірю. Як не вірю і в те, що тобі приємно бачити мене живим і здоровим.
— Чому ж?
— Бо немає підстав у тебе радіти нашій зустрічі… А от у мене — є! Та ще й яка!
— Помста?
— Хоча б… Недарма ж по-російськи кажуть: борг відплатою красний. Тобто: умів брати — умій і віддати! Тож хочу відплатити тобі сповна!
— Ну, що ж, я у ваших руках…
— Я не поспішаю! — відповів Гольбах і раптом гримнув на есесівців: — Всіх у кар’єр! До роботи!
Охоронці, що досі з наведеними автоматами закам’яніло стояли осторонь, а також похмурі, жилаві капо з довгими гумовими бичами в руках враз накинулися на в’язнів, мов люті пси. Посипалися удари. Володя став на своє місце.
— Льос! Льос! Давай! Давай! Марш!
Стрій зламався. Дехто, щоб уникнути ударів, кинувся бігти, інші понагиналися, затуливши голови руками. Але такі необачні не врахували, що це порушення порядку. І на них знову впав град ударів.
Нарешті порядок було наведено, і колона рушила.
Володя думав, що їх заведуть до табору, та есесівці поминули ворота і попростували лісовою дорогою. Незабаром вийшли на полонину — зелену вершину гори між лісами, що колись, мабуть, правила за пасовисько, а тепер була перетворена чи то на кар’єр, де добували камінь, чи на якийсь підземний завод.
Коли мовчазна колона зупинилася перед дротяними ворітьми, Володя окинув усе довкола пильним поглядом.
Кар’єр, без сумніву, було утворено при допомозі велетенського вибуху. З трьох боків він обнесений подвійною дротяною загорожею; над нею здіймалися сторожові вишки, з яких грізно дивилися вниз воронені дула ручних кулеметів. З четвертого, північного, стрімко падала вниз висока прямовисна стіна, під якою блищало “морське око”. По її ребристому краю був зроблений з товстих соснових брусів дебаркадер, з якого в’язні, перекидаючи вагонетки, висипали в озеро каміння.
У протилежній від провалля стіні темніли отвори двох тунелів. В них прокладено колії. Гримкотіли колеса вагонеток. За ними, як сновиди, похиливши голови, брели стомлені невільники.
По обидва боки від колій теж кипіла робота: під наглядом штейгерів каменярі тесали гранітні блоки.
Над кар’єром стояв безперервний шум: стукотіли молотки та кирки, гуркотіло каміння, що падало в безодню, а над усім проривалися хрипкі голоси охоронців і капо, линула брудна лайка, свистіли замашні гумові гарапники…
Та ось відчинилися ворота. Колона рушила.
І тут несподівано два здоровані-есесівці, що стояли при вході, важкими гумовими бичами почали періщити новачків. Та так, що одні загашувалися кров’ю, а інші падали мов підкошені.
Володя йшов крайнім і якраз, хоча й пригнувся, потрапив під праву руку есесівця. Удар прийшовся по голові. Страшний біль, здавалося, підняв череп, в очах ураз потемніло. Ноги підігнулися, стали мов ватяні.
— Тримайся, друже! — Таня підхопила його попідруки і повела до найближчого каменя. — Це зараз минеться…
Володя сів. У голові гуло, як у вулику. На лобі висіявся холодний піт, неприємна нудота поволі підступала до горла.
Чиясь рука піднесла блискучий алюмінієвий кухоль. Холодна вода освіжила, серце забилося рівніше, із-перед очей розвіялася густа сіра пелена.
— Дякую, — прошепотів він, приходячи до пам’яті.
— Прошу пана, — почувся у відповідь дитячий голосок.
Володя підвів голову. Перед ним стояв хлопчик років одинадцяти—дванадцяти з відерцем, наповненим водою. Великі голубі очі, що займали майже пів-обличчя, серйозно, по-старечому дивилися з-під вигорілих брів. Смугастий одяг був завеликий для нього і сповзав з вузеньких плечиків, відкриваючи не тільки тоненьку, мов стеблинка, шийку, а й худенькі, обтягнуті сірою шкірою ключиці. З-під такої ж смугастої шапки вибивався жмут м’якого білявого волоссячка.
Пересилюючи слабість, Володя спитав:
— Ти хто такий?
— Я поляк, прошу пана. Мене звати Янеком, — тихо відповів хлопчина.
Володя вражено переглянувся з Танею.
— Як же ти потрапив сюди… у це пекло, Янеку? — спитала Таня.
— Ми тут з дідусем, — відповіло хлоп’я і показало порожнім кухлем на виснаженого сивобородого старого, що, сидячи навпочіпки, молотком і зубилом обтісував велику кам’яну брилу.
— А ти що тут робиш?
— Мій обов’язок — підносити воду тим, хто працює… Я стараюся…