Двоє над прірвою
Шрифт:
Тим часом на це зауваження офіцера солдати почали ремствувати. Почулися незадоволені голоси.
— Оце так! Знову комусь не пощастить виспатись!
— Авжеж! Бо доведеться стерегти клятого собаку!
— Побий мене грім, якщо не мені випаде, бо якраз моя черга!.. Ех, краще б я був розтовк йому голову прикладом, ніж маю провести ніч без сну!
Обер-лейтенант похмуро слухав ці вигуки. Видно, йому теж не хотілося ставити вартових.
— Ми зробимо інакше, — сказав він і звернувся до одного з
Ганс стукнув закаблуками.
— Яволь! — і побіг до сарая, що темнів під лісом.
Солдати задоволено зареготали, схвалюючи винахідливість начальника.
Володя похолов. Отже, Тані не пощастило втекти, вона теж потрапила, як і він, в лабети карателів, котрі, видно з усього, полюють на польських партизанів… Бідна дівчина!..
Ганс швидко повернувся з важким довгим ланцюгом. Другий солдат привів Таню. Обер-лейтенант витягнув з кишені невеликі сріблясто-блискучі наручники, клацнув замками.
— Ну, руси, йдіть сюди!
Схопив Володю за ліву руку — защебнув на ній один наручник. Потім ланцюг обкрутнув навколо дерева, зв’язав вузлом і другим наручником замкнув Танину руку… Вийшло і просто, й надійно: не втечеш!..
Солдати заіржали від задоволення і юрбою повалили до лісникової хати.
Володя і Таня залишилися під буком самі.
Деякий час мовчали. А коли останній солдат, гупаючи чобітьми, зійшов на ґанок і в грюкотом зачинив за собою двері, а троє, що мали йти в секрети, зникли в лісі, Володя обняв дівчину і тихо, з розпачем у голосі промовив:
— Пробач мені, дорога, що так трапилося… Не зумів я вивести тебе до своїх… Здається, потрапили ми в безнадійне становище — виходу я не бачу… Пробач…
Таня схлипнула і притиснулася до нього всім тілом, і він відчув, як вона тремтить.
— За що ж пробачати?.. Ти ні в чому не винен…
— Тебе били?
— Били… Вимагали сказати, де партизани… Вони думали, що я поляк…
— Мене теж вважали спочатку за поляка… Але я вирішив, що коли вже помирати, то помирати радянською людиною, і сказав, хто я.
— Я теж…
— Ну, не плач. Будь мужньою до кінця! — Він витер долонею з її щік сльози, що блищали проти місяця, як росинки, і раптом поцілував в очі. — Тримайся, люба, і звикайся з думкою, що нас розстріляють… Адже взяли вони нас зі зброєю в руках!
— Я вже звиклася з такою думкою… Становище наше безвихідне…
Володя відчував, як від побоїв болить усе тіло. Гуде в голові. Нестерпно хочеться пити. Раптом погляд упав на блискучий браслет наручника. Тонкий, покритий хромом, він так і сяє проти місяця, ніби срібло. Стальний, міцний — не розламаєш, не переріжеш!
Та й чим?
Раптом йому стало жарко. Чекай! Чому ж не переріжеш?.. Адже у нього відібрали тільки пістолет, витрусили з кишень всілякий дріб’язок, а ніхто з фашистів не здогадався засунути руку за халяву чобота…
Радісно застугоніло серце. Лапнув — кинджал на місці. Ось він! Важкий, широколезий, гострий з обох боків, мов бритва!
Міцно затиснув чорну рукоятку. Тепер, маючи таку зброю, ще можна поборотися!
— Таню, дивись!
Таня розплющила очі, глянула на кинджал.
— Ну й що?
— Як — що? Зброя!..
— Ланцюг ним не перерубаєш…
— А дерево?
— Дерево? Таке товсте?..
— До ранку далеко… Можна спробувати…
Поволі він почав заспокоюватися. Прохолодне нічне повітря остуджувало розгарячіле тіло, ніжно торкалося болючих саден і притупляло біль. Допомагало зосередити думку на тому, що зараз було найголовніше. А найголовніше, безперечно, було те, що їм на кілька годин доля дала передишку, відстрочку від допитів і тортур. А це багато важило!
Він підвівся, оглянувся навколо.
На лісовій, круто схиленій у бік глибокої долини галявині — ані душі. Віддаля бовваніє крита ґонтом хата лісника. Там сплять німці… Звичайно, десь у секретах сидять дозорці, але вони далеко — може, за триста метрів, а може, й далі… Отже, коли б він перерізав кинджалом це дерево, достобіса товсте, то вони змогли б пірнути в гущавину лісу, а там — шукай вітра, триклятий фашисте! Шукай вітра!.. І коли б доля усміхнулася, тобто коли б не натрапили на ворожу заставу, то ще до світанку були б далеко в горах!
Несподівана думка — перерізати дерево, до якого вони були приковані, — окрилила його. Він одразу ж узявся до роботи.
Передусім визначив, що бук росте похило і падатиме в бік долини. Це полегшувало справу, бо досить надрізати стовбур на дві третини — і він зламається від власної ваги.
Засмучувало інше — товщина дерева.
Старий бук вибехкався високий та окоренкуватий — руками не охопиш! Спробуй перерізати!
Але ж іншого виходу нема!
Кинджал задзвенів, заскреготав — полетіли тріски. Незабаром на стовбурі з’явилася широка зарубка.
Володя накинувся на дерево з такою люттю, ніби воно було його смертельним ворогом. Міцно затиснутий у правиці кинджал працював без упину.
Час летів швидко. А хотілося, щоб ніч тягнулася безконечно і щоб місяць світив доти, доки не впаде бук, цей гордий лісовий велетень, що несподівано став ненависним тюремником.
Чим далі кинжал вгризався в стовбур, тим твердішою ставала деревина, тим незручніше й важче було різати. Мучила спрага. Хоча б один ковток води, щоб освіжити розбиті, запечені кров’ю губи! Але ж про воду можна тільки мріяти…