Двоє над прірвою

Малик Владимир Кириллович

— Так.

— А саме?

— Це довга історія…

— А ти коротко… Хочу знати, з ким доведеться верстати шлях!

— Ну що ж, ти маєш рацію. Після того, що трапилося в цьому будинку, ми не маємо підстав не довіряти одне одному…

— Цілком слушно. Отже, ти…

— Таня Іванова, народилася в Москві в сім’ї робітника, комсомолка, після закінчення десятого класу добровільно поступила на курси радисток. Двічі закидали мене в тил ворога. На жаль, третього разу мені не поталанило… Це було в Білорусії. Я опустилася прямо в зону карателів. Рація і живлення потрапили до їхніх рук, а я якимось чудом вислизнула,

довго пробиралася лісом, болотом, перепливла річку й на світанку опинилася, зовсім знесилена, на невеликому хуторі. Куди йти? Де шукати партизанський загін? Без допомоги місцевих жителів я не могла обійтися, тому постукала у вікно невеликої хатини, що стояла під лісом. З хати вийшов похмурий сивобородий дід. Побачивши, що я мокра мов хлющ і тремчу від холоду, сказав, ні про що не питаючи:

— Заходь!

В хатині було тепло. В печі палахкотів вогонь. Немолода виснажена жінка сиділа на ослоні й чистила картоплю. На скрип дверей підняла на мене смутні очі.

— Ось привів! — сказав старий. — Партизанка!

Я заперечила:

— Звідки видно, що я партизанка?

Старий суворо глянув на мене.

— Видно… Та ти не бійся — ми не викажемо! — і, пошкрібши негнучкими пальцями потилицю, додав: — Карателі йдуть по п’ятах?

— Так, — відповіла я.

— Де вони?

— За річкою.

— Отже, незабаром будуть тут, — промовив сам до себе і зразу кинув на мене сердитий погляд: — Хто ж ти така? І не хитруй — тут кожна хвилина дорога! Чому німці женуться за тобою?

Становище моє було критичне, і я зважилася відкритися старому:

— Я радистка… Мене скинули з літака… Не туди… Помилково…

Старий пильно подивився на мене.

— Скинули тебе туди, — промовив з притиском. — Та, на твоє лихо, напередодні карателі витіснили звідти партизанів… Гм, що ж робити? Тікати?.. Не втечеш — навкруги непрохідні болота, а вони скоро нагрянуть… Хіба ось що, — старий заметушився, з невеликої скрині дістав білизну, якусь ношену-переношену лахманину, латані черевики, — переодягайся! Та хутчій!.. Ти так схожа на нашого внука Сашка…

— На Сашка? — здивувалася я. — Ви хочете, щоб я видала себе за хлопця?

— А чому б ні? Вони ж шукають радистку! А ти станеш хлопцем! Підлітком! Одягайся! — прикрикнув суворо.

Я ступила в темний куток, за піч, швидко скинула свій мокрий одяг, одяглася в сухе.

— Тепер сідай на ослінчик, — сказав старий, беручи ножиці. — Доведеться тобі пожертвувати своїми розкішними косами…

Він обстриг мене, а коси, мокрий одяг та чоботи вкинув у піч.

— Запам’ятай: я твій дід. Мене звати Андрієм Івановичем Мотричем, бабусю — Акулиною Іванівною, ну, а ти будеш Сашком Мотричем… Залазь на піч — грійся, а я піду подивлюся, чи не залишилося після тебе слідів на траві. Якщо залишилися, проведу по них корівчину до водопою… Та тютюнцем потрушу… Від собак…

За півгодини зійшло сонце, а незабаром нагрянули й карателі. Перенишпорили хати, потім зігнали всіх на вигін.

— Де парашутистка?

Люди мовчали.

— Хто староста? Де радистка?

На мій превеликий подив, наперед виступив мій рятівник Андрій Іванович.

— Не було в нас радистки, — відповів спокійно. — Оце всі наші!

— Всі наші! — загули люди.

— Не признаєтесь — чоловіків у тюрму!

— Воля ваша, а чужих тут немає, — знову за всіх відповів дід Мотрич.

— Взяти їх! — наказав офіцер.

Карателі відібрали чоловіків, серед них діда Мотрича і мене, і погнали в місто… Там кинули в тюрму, де ми сиділи кілька днів, ждучи найгіршого… Не знаю, чим би закінчилася ця історія, якби не успішний наступ наших військ… Німці почали тікати, а нас запхали в вагони й повезли на захід… Так потрапила я в Німеччину, в трудовий табір… Володя сумно похитав головою, з неприхованим жалем заглянув дівчині в очі.

— Справді, нелегко тобі довелося, — він підійшов до неї й потиснув невеличкі рученята. — І пробач мені, що був іншої думки про тебе… Гадав — дівчисько, дитина майже… А виходить — солдат!.. Пробач, будь ласка…

— Охоче пробачаю, — усміхнувшись, відповіла Таня і, непомітно випручивши руки, перевела мову на інше. — А наш старий одяг? Його не варто залишати тут. Знайдуть — наведе на слід…

— Ти маєш рацію, — погодився Володя. — Найкраще — закопати, як і блокфюрера, у вирві. Гадаю, там ніхто не шукатиме…

Вони зібрали своє лахміття, закопали у ямі і, перелазячи через руїни, почали обережно скрадатися до недалекого узгір’я, порослого зеленими кучерявими деревами.

Зразу за містом пірнули в густий чагарник, піднялися до пустинної недобудованої автостради і, перетнувши її, здерлися на вершину гори. Там, серед кущів, сіли на теплому, нагрітому сонцем камені. Звідси було видно хрещату ейзенахську долину, розбите, сплюндроване місто і синій Тюрінгенський Ліс, що мрів удалині. Тут вирішили ждати ночі.

Володя долонею витер спітнілого лоба, глянув на безмежний простір, що відкрився перед ними. Зітхнув.

— Таке чисте небо… Ех, літака б нам!

Таня підвела на нього очі.

— Літака?.. Ти — льотчик?

— Льотчик…

— Як же ти… опинився тут? Розкажи!

— Як я опинився тут?

Здавалося б, просте Танине запитання, мовлене тихим голосом, різким болем озвалося в його серці.

…Як він опинився тут?

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1

— У вересні 1941 року, вилікувавшись після поранення, я потрапив у запасний полк і, всупереч бажанню повернутися в свою ескадрилью під Ленінград, був направлений на південь, у зовсім незнайому частину.

Мій настрій одразу зіпсувався. Мені хотілося повернутися до друзів-побратимів, з якими після прискореного випуску з училища захищав небо Ленінграда, і раптом… Посилають хтозна-куди!

Я почав проситися, але у відповідь почув категоричне: поїдете туди, куди посилають, ви там потрібніші, це треба розуміти!

Я розумів, але наполягав на своєму. Тоді командир полку тицьнув мені в руки документи і гаркнув:

— Кругом! Кроком руш!

У пригніченому настрої, з важким серцем їхав я на південь. Лежав на верхній полиці вагона, не встрявав у розмови і мовчки дивився в вікно. Пожвавішав тільки тоді, коли на видноколі забіліли мазані хатки, а біля них розкинулися вишневі садочки. Полтавщина! І додому недалеко, бо родом я з-під Києва… Та шляху туди немає — там уже окупанти!

Одного імлистого осіннього ранку зійшов я з поїзда на пероні чималої степової станції і відразу ж попростував до військового коменданта, щоб дізнатися, як їхати далі.