Двоє над прірвою
Шрифт:
Хлопці дотримали слова: ніхто не проговорився, і в полку так і не дізналися про нашу з Ферапонею сутичку. Він вибачився перед Ніночкою — і інцидент, здавалося, було вичерпано. Ми зі своїм коханням уже ні від кого не крилися, бо вирішили одружитися. Навіть і день призначили — в двадцяту річницю народження Ніночки (вона була тільки на рік молодша за мене).
Що це за почуття — кохання! Його треба самому пережити, самому відчути. Ніякі слова не в змозі передати й частини того, що відчував я тоді.
Образ Ніночки весь час стояв перед очима, і мені здавалося, що ми ніколи не розстанемося. Навіть у бою, коли мені випадало літати не в парі з нею, я, мов наяву, бачив перед собою її таємничі чорні очі, густе закучерявлене волосся, її повні рожеві уста, чув її глибокий грудний голос, що воркотів, як весняний струмок, і бентежив мене своєю незвичайністю і чарівністю, вдихав приємний запах її кіс і парфумів, які весь наш полк самовіддано діставав для неї всіма правдами і неправдами.
Знаю, що вона відчувала те ж саме, що й я. І був щасливий. Незважаючи на незгоди воєнного часу, на майже щоденні бойові польоти, на смертельну небезпеку, що підстерігала нас на кожному кроці, я був щасливий, бо кохав і мене кохали. А хіба це не найвище щастя?
Додалося й тривог. Думав тепер не про себе — чи повернуся сьогодні цілий, неушкоджений? А про Ніночку — про її життя, здоров’я, безпеку. Коли вона була в повітрі, а я на землі, мої очі не відривалися від неба. Що з нею? Чи все гаразд? І не йшов з аеродрому доти, доки не приземлявся її червонозоряний Як і я не подавав їй руки, допомагаючи вибратися з кабіни.
Та всьому буває кінець — щастю теж.
Вилетіли ми вчотирьох: я з Ніночкою, а Жердін з Архипенком. Ніщо не віщувало біди. Стояв погожий осінній ранок. У голубому небі — ні хмаринки, сліпучо сяяло сонце. Під крилами наших літаків привільно розкинулися неосяжні степи, луги й ліси українського Лівобережжя.
Ми наблизилися до фронту, що гримів тисячами громів, і тут зовсім несподівано зустрілися лоб у лоб з групою німецьких “юнкерсів”, що саме лаштувалися скинути свій смертоносний вантаж на голови наших піхотинців.
— Атакуємо, друзі! — гукнув старший, Архипенко, і перший кинувся на ворога.
Для німців наша поява була теж не меншою несподіванкою. Вони заспішили, заметалися і почали бомбити без прицілу, безладно, так що бомби вибухнули в болоті, піднявши вгору тонни торфу і багнистої твані.
Та збити хоч одного стерв’ятника нам не пощастило — на нас напало вісім “месерів”.
“Карусель” закружляла якраз над лінією фронту. Нам добре було видно і звивисті окопи, і кулеметні та мінометні гнізда, і навіть маленькі постаті солдатів, що — із нашого боку, і з німецького — припинили стрілянину і стежили за повітряним боєм.
З першого ж заходу мені пощастило підпалити свого супротивника. Обгорнувшись хмарою бурого диму, він втратив швидкість і пішов на зниження.
— Браво, Володю! — похвалила Ніна. — На одного мерзотника менше! Але будь уважний — з тилу заходить ще один!..
Я оглянувся: з тилу заходило зразу двоє! Один ладнався зайти мені в хвіст, а другий, той, що йшов знизу і якого Ніна не могла бачити, явно мав намір напасти на неї. Він уже брав її в приціл. Що робити?
— Ніночко, бережись! — гукнув я.
В ту ж мить зробив віраж і, замість того щоб зчепитися зі “своїм” супротивником, пішов навперейми Ніноччиному. На таран.
Він таки не встиг дати чергу. Я виринув перед ним зовсім несподівано і розтрощив йому пропелер. “Месер” відразу клюнув носом донизу. Але й мій літак почав падати.
Я ще встиг помітити і перекошене від жаху обличчя фашистського льотчика, і те, як він вивалюється з кабіни, і моє праве крило, що, відірвавшись від літака, переверталося в повітрі, — і тоді, зрозумівши, що врятувати машину вже ніяк не зможу, викинувся з неї і розкрив парашут.
Сильний поштовх — і я, погойдуючись на тонких білих стропах, завис майже поряд зі своїм супротивником. Нас розділяло якихось сто чи сто п’ятдесят метрів.
За якусь мить я оговтався від несподіваного повороту в своїй долі. Перша думка: де Ніночка? Я оббіг поглядом усе довкола і знайшов її літак, — вона вела поєдинок зразу з двома “месерами”. Архипенко і Жердін теж билися, мов леви. Архипенко підпалив свого супротивника, і він, залишаючи позад себе пасмо густого диму, повернув убік і пішов на зниження.
Потім до мене прийшла інша думка: де ж я приземлюся? Адже ми з німцем спускалися прямо над фронтом.
Земля швидко наближалася. Уже зримо проступали на її зраненому обличчі звивисті окопи, круглі вирви від снарядів і бомб, кулеметні й мінометні гнізда. І тут я помітив, що опускаюся на позицію ворога, а німець — на наш бік.
“Оце так відкриття! Чорт забирай! — промайнуло в голові. — Ще цього не вистачало — потрапити в полон!”
По мені не стріляли, хоча в подібних випадках наших льотчиків німці розстрілювали просто в повітрі. Неважко було здогадатися, що причиною цього було те, що збитий мною ворожий льотчик опускався в розташування наших військ.
Яка досада! Ми потрапили в протилежні повітряні потоки — і нас несло туди, куди нам менше всього хотілося. Гадаю, що й німець почував те ж саме, і нашим взаємним бажанням було єдине — помінятись місцями. Але помінятись ніяк! Та ось і земля!
Опустився я ледве не на голови фашистам — в окоп переднього краю. Мене зразу схопили, відібрали пістолет, руки зв’язали мотузком.
— Рус, тобі пощастило, що нашого льотчика занесло на ваш бік, а то ми тебе прикінчили б! — сказав ламаною російською мовою немолодий уже унтер-офіцер і наглядно показав, як би вони це зробили: — Паф! Паф! І — капут!
Я не звернув на його слова ніякої уваги, бо дивився в небо, де саме розігрувався трагічний сюжет. Там троє моїх товаришів билися з п’ятьма “месершмітами”.
Розпізнати літак Ніни було зовсім неважко, адже я прекрасно знав її почерк польоту і повітряного бою. І поглядом прикипів до нього.
Можна уявити мій душевний стан у ті хвилини! Сам я, полонений, зв’язаний, сиджу в окопі противника. Довкола мене — десятки ворожих солдатів. Задимлені, запилені, зарослі, вони люто поглядають на мене, пантрують кожен мій порух… А в небі — Ніночка, і на неї напало зразу двоє… От уже справді залишалося тільки вигукнути словами нашої чудової пісні: “Чому я не сокіл, чому не літаю?..” Ех, чому я не сокіл?! Чому не в небі?! Як би я стиснув штурвал машини і кинувся на допомогу коханій! Та що я міг зробити! Лише всім серцем поспівчувати їй і побажати перемоги!