Дядечко на ім’я Бог
Шрифт:
Я піднявся до кімнати. Японці, уважно і зосереджено, як і належить японцям, сидячи на ліжках підібравши під себе ноги, читали товстелезні довідники. Я привітався, зняв футболку, джинси і ліг спати. Як довго вони ще мордували свої книжки, я не знаю, та зрештою з’ясувалося, що японці — зовсім непогані люди. Не всі, звісно, поки що ті троє.
Оглядати славетне давнє місто невідомо куди зниклих набатійців ми вирушили на мікроавтобусі разом. Я вийшов на вулицю з готелю першим і за доброю українською звичкою зайняв місце на передньому сидінні. У салон набилося повно людей, проте автобус їхати не бажав. Із-під капота йшов густий пар, і молодий водій, мовчки вчепившись у кермо, перелякано на нього дивився. «Радіатор!» — сказав я йому. «Що?!» — зойкнув він. «Я кажу, дірка в радіаторі, йолопе!» — «Ні, не може бути!» — «Не проблема, зараз заведеться!» — сказав я, і автобус, паруючи, справді рушив. Японки шанобливо подивилися на мене крізь дзеркало заднього виду. Це був мій перший — очі в очі — візуальний контакт у подорожі. Зазвичай в очі ніхто не дивиться, навіть при близькому знайомстві.
Коли питають, що найбільше мене вразило в Петрі, то я відповідаю — квитки. Точніше, ціна на квитки — двадцять
Ті двадцять баксів варті Петри. Телепередача, яку я колись бачив, — одне, а витоптати ці каміння й пісок ногами — зовсім інше. Я навіть не описуватиму це грандіозне місто, вирізане і збудоване у скелях, — зупинюся лише на двох епізодах, пов’язаних із жінками. Епізод перший — мала кореянка Люсі. Звали її, звісно, інакше, але я називав її саме так, бо вимовити правильно корейське ім’я я не зміг би ні за яких обставин. Вона відповідала взаємністю, називаючи мене Осі — боюся, з моїм ім’ям у неї були схожі проблеми. Ми перетиналися в Петрі кілька разів: біля Казначейства, в амфітеатрі, біля фресок на підлозі римського храму, в кафе біля Монастиря. Там, зрештою, ми і заговорили одне до одного, посьорбуючи чай. До деталей життя Південної Кореї в мене питань не виникало, окрім одного — чи їсть вона собак? — але я питати не поспішав, зате в неї з приводу України питань накопичилось безліч. По-перше, вона не знала, хоча і навчалася на п’ятому курсі факультету якоїсь там біології якогось там університету Сеула, де Україна розташована. «Шевченко, Кличко?!» — вигукував я, але вона ні футболом, ні боксом не цікавилась. Я настільки був вражений фактом, що хтось може не знати України, що втратив дар мови на кілька хвилин. Люсі, помітивши, що я знітився, напружилась і таки видала шедевр: «У вас там якась фабрика вибухнула. Давно...» — «Так! — радісно вигукнув я.— Чорнобиль!» — навіть таке її знання про Україну потішило. «Так, так, макаронна фабрика, Чорнобиль! — Люсі від думки, що потішила мене, навіть заплескала в долоні. — Я знаю, я знаю!» Я промовчав. Пояснювати що-небудь далі було безнадійно. Забіжу наперед і скажу, що якнайменше половина майбутніх знайомих, не тільки місцевих мешканців, а й мандрівників, не знали про таку країну, як Україна, не знали, де вона розташована, або в кращому разі мали про неї досить приблизне уявлення. Європейці знали трохи більше, але мало хто відрізняв Україну від Росії чи Радянського Союзу. Це дуже дратувало, і врешті відповідь на питання, яким задовбували всі і скрізь,— «Звідки ти?» — я перестав вважати інформаційно-черговою, перекваліфікувавши в просвітницьку. Я ніс людям інших народів і рас знання про свою Батьківщину — не остання місія у світі, — чи не кожного разу малюючи на піску чи папірцях схематичну карту Східної Європи і твердячи слідом за президентом: Україна — не Росія!
Наступний наш діалог відбувся на римській вулиці. Ми сиділи на стародавніх плитах і їли сухий смачний арабський хобі (тобто плескачі, хліб), заїдаючи апельсинами, і запивали мінералкою. Молодий бедуїн, яких тут безліч — вони тут і живуть, і торгують, виконуючи, мабуть, роль північних індіанців у етнорезервації, — настирливо пропонував російською: «Ослік! Ослік!». Бедуїн сидів на верблюді і жадав бакшишу, тобто грошей. Їзда верхи на бедуїнському віслюкові, який, як і годиться усім віслюкам, спокійно стояв поруч і замріяно дивився в землю, мене аж ніяк не приваблювала. Нас уже почали оточувати інші бедуїни, пропонуючи псевдоантичний товар, тож треба було терміново брати ініціативу в свої руки — вони цього не люблять. Тобто якщо вам нав’язливо пропонують щось придбати, найкращий спосіб — не менш нав’язливо пропонувати свій товар. А якщо вас задовбують питаннями, то починайте запитувати самі, при цьому намагайтесь не робити пауз і не зважати на відповіді.
— А у вас скільки дітей? — запитав я у похилого віку бедуїна, який неквапливо йшов по сіро-жовтому піску, тримаючи в руках буси з кістки верблюда та кольорові камінці, які продавав туристам аж за три динари.
— У мене двадцять дітей! — відповів бедуїн.
Я був шокований.
— Ви — щаслива людина! — голосно вигукнув я.
— Я — втомлена людина, — усміхнувшись, сказав бедуїн і пішов далі торгувати нехитрим крамом. За ним потягнулися інші, даючи нам змогу доїсти останній апельсин у спокої. Люсі, закутана від піску і сонця у хустку, з-під якої косо поблискували очі, пішла ліворуч, а я подерся на гору Жертвоприношень. Треба сказати, що я вже не чув під собою ніг. Фізичне навантаження для мене, жителя столиці, було завелике. Востаннє я стільки ходив пішки, мабуть, у дитинстві, якщо ходив узагалі коли-небудь. Але я мав надзвичайне піднесення, тому, незважаючи на втому і крутий підйом, таки видерся на ту гору. Прекрасний краєвид — світло-блакитне небо і великий кам’яний вівтар жертвоприношень із солідним кровостоком (наче тут різали не людей, а слонів) — забрав мої очі. На якусь мить мені навіть здалося, що, крім цих двох речей, у світі більше нічого не існує. Небо висіло настільки близько, що здавалося, я зачіпаю його головою. Я ліг на теплий камінь і заплющив очі. «З кам’яними могилами все ясно — ось вони, у всіх скелях. То, може, цей вівтар — кам’яне Небо? Тобто батько мав на увазі, що близькість цієї скелі до неба і робить його кам’яним?»
Дивно: за кілька хвилин сили відновилися.
Ятка із сувенірами стояла й тут, у ній торгували дві молоденькі бедуїнки — судячи з усього, сестри. Одна з них, досить симпатична, грайливо запропонувала на вибір черепашок або слонів, оригінально зроблених зі світло-сірого каменю. Таких я бачив і внизу, але в неї були дешевші, і я за 2 ді, тобто 2 динари (3 дол. США) купив гуртом і черепашку, і слона. «Звідки ти?» — запитала вона. Я сорок восьмий, мабуть, раз на день відповів: «З України». — «Це Євросоюз?» Щоб зайвий раз не пояснювати, завжди простіше сказати «так». Вона запропонувала чаю, який вони кип’ятили тут же на якійсь чудернацькій плитці,
— Мене звати Фатіма.
— Красиве ім’я, а ти... — я намагався перехопити ініціативу, але без особливого успіху.
— А скільки років твоїй дружині?
— Двадцять п’ять, — продовжував брехати я.
— А тобі?
— Тридцять. — Цього разу я сказав правду.
— А мені сімнадцять. А в тебе є діти?
— Так, двоє, хлопчик і дівчинка, — знову збрехав я.
— Мало. А в мене поки ще немає. Мені сімнадцять. Хочеш зі мною одружитись? Матимемо десятеро дітей!
— Просто зараз почнемо? — Це я так пожартував.
— Ні, забери мене до себе, я буду гарною дружиною, я красива, багато чого вмію робити, чого не вміє робити твоя дружина. Ти теж красивий!
— Та ну!
— Так!
— Ти дуже красива дівчина, Фатіма, але, розумієш, я вже одружений, нам не можна одружуватись двічі, і я...
— А чому?
Тут я замислився. Справді, чому? Я точно знав, що мусульманам вільно одружуватись кілька разів, здається, чотири, тобто мати чотири дружини одночасно, — але чому мені не можна? Тому що я — не мусульманин. Тобто тому що я начебто християнин. Та я — не християнин, я — ніхто, мені взагалі це байдуже, але мати більше однієї дружини мені чомусь забороняє закон! Цивільний закон. Тобто виходить, якщо закони шаріату дозволяють мати мусліму кілька дружин, то і цивільні закони в мусульманських країнах також це дозволяють. А наші цивільні закони, крім того, що базуються на римському праві, походять з моральних засад християнства. Начебто логічно. А якщо я не християнин, то що тоді? Я мушу підкоритися порядку речей, чи не так? Тобто жити в чужому мені ідеологічно світі. Можливо, все, що тепер відбувається, — боротьба за життєвий простір тих, кому байдуже до всіх богів, із тими, хто диктує правила традиційної моралі? Боротьба нової цивілізації, на прапорі якої накреслено «Нам дозволено все!» — проти всіх релігійних спільнот? Я, звісно, приймаю всі заборони, що належать до сфери втручання в чуже життя: убивство, крадіжки і т. д., але ж одруження — справа приватна. То чому закон, писаний для християнина, повинен поширюватися на мене? Навіть якщо я прийму мусульманство, у своїй країні я не матиму більше, ніж одну дружину... Та пауза затягувалася, і я мусив щось відповідати по суті. Нарешті я знайшов правильну формулу для Фатіми, просту і зрозумілу.
— Я ортодоксальний християнин (тобто православний), і нам не можна одружуватись водночас на багатьох жінках.
— Які нещасні у вас чоловіки! — цілком серйозно відповіла Фатіма і похитала головою. — За це можуть посадити у в’язницю?
— Гірше того, розстріляти!
Розмова закручувалась далі в тому ж ключі, але чай давно закінчився і я волів іти. Сонце починало сідати, і тут з’явилася, як я зрозумів, їхня матір, товста і неохайна бедуїнка з обличчям, укритим татуюванням. Вона нагримала на сестер, зле глянула в мій бік — я швидко сказав «шукран», тобто «дякую» арабською, і заходився збиратись.
— На, візьми! — Фатіма простягнула якийсь сувенір. — На пам’ять, безкоштовно! Згадуватимеш інколи мене, може, повернешся!
— Дякую! — я кинув фігурку маленької металевої корови в наплічник і поспішив геть: наближення розгніваної матусі не провіщало нічого доброго.
Мушу сказати, що вниз іти ще важче, ніж угору, утома остаточно змагає, м’язи відмовляються виконувати команди мозку, але ти однаково продовжуєш рухатись. У горах час плине так повільно, що здається, йдеш цією дорогою вже не перший день, і лише близькість і безваріантність фінішу підштовхують до дії. Певне, саме тому люди, які живуть на рівнині, і люди, які живуть у горах, такі різні — через різне сприйняття часу і простору. Так я філософствував, намацуючи хисткі камінці й ледь переставляючи ноги — мав рацію батько щодо зручного взуття, нічого не скажеш, — аж раптом почув пісню. Я озирнувся і побачив, що на горі Жертвоприношень, на самій маківці, сиділи дві дівчини, Фатіма і її сестра, — більше там не було кому сидіти, — і бовтали ногами. Я й тепер, коли прижмурюю очі, чітко бачу два крихітні темні силуети на тлі яскраво-синього неба Петри. Вони співали незнайомою мовою, навіть не арабською, пісню водночас і веселу, і сумну, ясну і чисту, як саме небо. Є на світі такі пісні, які після перших же нот западають у душу. На жаль, я не музикант і не поет — я запам’ятав би мелодію, — а так я лише стояв і слухав, як у чистому дзвінкому синьому повітрі лунає сумно-весела пісня про кохання, — я чомусь певен, що ця пісня саме про кохання. А про що ж іще? Вони співали чудово, дуетом, а вечірнє сонячне проміння наче спеціально створювало настрій, давало горам дивне і прекрасне світло. Я завмер, наче зачарований, і зі мною завмерли всі, хто йшов униз, незважаючи на національність і стать. Раптом пісня обірвалася, і тим же дуетом дівчата дзвінко крикнули англійською: «Осі, ця пісня — для тебе!» — і щезли з гори. «Певне, їм тепер добряче дістанеться від матусі!» — сказав я вголос. Мелодія на декілька хвилин так об’єднала всіх, хто її чув, що навіть похилого віку американець із палицею, який стояв поруч, розчулено похитав головою, наче щось зрозумів з моїх слів. День добігав кінця.
На ресепшені я одразу запитав, чи ніхто мені не телефонував. Яскраво нафарбована красива жінка з глибоким декольте і приємним запахом незнайомих парфумів — це мене здивувало на тлі загальної ісламської цнотливості — відповіла, що ніхто. «До речі, можна йти вечеряти». — «Дякую». Тепер я знав, чому готель називається «Валентина». Думаю, це була саме вона.
У їдальні накрили шведський стіл, досить, до речі, пристойний, так що я не дарма витратився. Я одразу побачив своїх джапанісів, я їх уже навчився розрізняти серед інших їхніх співвітчизників, яких мешкало тут зо два десятка, не менше; вони їли мовчки, ретельно пережовуючи, один стілець поруч був вільний. «Як не крути, — сказав я собі, — а ще одну ніч доведеться провести разом, отже, пора познайомитися ближче», — і підсів. Але вони вже закінчили трапезувати, подякували чомусь мені і пішли, такі ж мовчазні й суворі. «Між ними щось відбувається. Щось досить неприємне», — подумав я і наліг на їжу, особливо не розбираючи, що я там набрав, точніше, всього потроху, але дуже багато — я зголоднів, як пес.