Дядечко на ім’я Бог
Шрифт:
Весь шлях до Дамаска я розмірковував над тим, чому японці скрізь так упевнено почуваються. Грошей у них якщо й більше, то не набагато, принаймні у студентів, англійською вони володіють на тому ж рівні, якщо не гірше. У Пальмірі я зустрів подружжя, яке взагалі знало лише десять слів, і нічого, без проблем. Досвід подорожей? Так, можливо, але хоч так, хоч інак, ми перебуваємо в чужому культурному середовищі. І тут до мене дійшло — надписи! Скрізь надписи, назви японських фірм: «Соні», «Панасонік», «Мазда», «Міцубісі», «Хонда», «Тойота» і теде! Це однаково, якби всюди було написано «Динамо-Київ»! Мені б це гріло душу, ще й як! Тому вони і почувалися скрізь, як удома, бідні японські студенти, які всі канікули вештаються по світу в пошуках пригод і вражень. ІМХО. [1] Але найкрутіші в цьому плані, певне, америкоси — їхні президентобакси стирчать з усіх кишень світу. Рекламний ролик Федерального банку США: на тлі стодоларової купюри, яка заповнює
1
ІМХО — ( з амер. — In my humble opinion) — на мою скромну думку.
На сирійському кордоні — жодних непорозумінь, ніхто не перевіряє наші речі на наявність книжок на івриті; поставили візи, взяли гроші — таки 36 дол. з кожного — велком! В очі відразу впало, що Сирія набагато бідніша за Йорданію, бідність буквально літала в повітрі. Таксист нас висадив майже в центрі Дамаска на зупинці зі смішною для мого вуха назвою Барамка. Звідти, економлячи кошти, ми рушили пішки і перше, що побачили цікавого, — старий тепловоз на турецькому залізничному вокзалі — спадщина окупації. Готель називався «Аль-Рабіє», тобто «Весна», дуже дешевий, типовий близькосхідний гест-хаус у старому місті,
в самому центрі Дамаска, із красивим внутрішнім двориком і невеличким садом. Хіба не романтика — жити в самому серці найдревнішого міста світу? Японці оселилися втрьох, а я добу жив у даблрумі з високим молодим британцем на ім’я Річард. Я майже не розумів його англійської, він весь час так швидко і палко розповідав про свою наречену, медсестру з Бірмінгему, що я ледь у неї не закохався сам. Потім Річард з’їхав, і я півдоби жив сам. А потім — з Іко.
Про світлину, яку прислали на електронну пошту, нічого особливого додати я не можу. Дуже неякісний знімок: високий темноволосий чоловік, чорна із сивиною вже борода — якби не широкуватий ніс, то переді мною був би типовий чеченський бойовик. А от капелюх — справді, копія подарованого Цунуоке-Шамілем. Чи той самий? Невже мій батько воював у Чечні? Але ж на чиєму боці? Це питання спочатку вразило абсурдністю. Ще три дні тому воно просто не могло виникнути апріорі! Але тепер... Чи не міг цей японський чеченець (як варіант — чеченський японець) знати мого батька і чи не зробив я помилку, вирушивши до Дамаска, а не Багдада? Питань значно побільшало, а от відповідей — аж ніяк.
Я провів у Дамаску п’ять чудових днів. Шлунок нарешті запрацював, моя англійська підрівнялась, за спиною, окрім наплічника, я мав коротенький, але все ж таки досвід Єгипту і Йорданії, що також додавало впевненості. Головне, мені сподобалося подорожувати — чим більше я заглиблювався в подорож, тим краще почувався. Мене поглинув новий світ, переповнивши яскравими емоціями і враженнями, запахами пригод і свободи. Наче десь там, нагорі, відкрили шлюзи і чиста гірська вода бурхливим потоком понеслася вниз, змиваючи зі свідомості і підсвідомості все, що трималося там так-сяк, було пустим і неважливим. Тисячі і тисячі тонн сміття, що сиділо в моїй голові, дрібниці, які здавалися вкрай важливими, заважали почуватися собою, жити собою, проблеми, які, здавалося, не вирішувалися ніколи, — усе, усе змилося лише за кілька днів. Натомість справді важливі речі, монументи мого «я», залишилися гордо стояти посеред чистого вже потоку, сяючи на сонці зовсім іншими гранями й смислами. І одного вечора я раптом так ясно і так безповоротно зрозумів, що обов’язково зустрінуся з батьком, що інакше і бути не може, більше того, і не повинно бути... Та я вирішив покласти цю ношу — цей якщо не обов’язок, то право — у хиткий човен обставин, який сам же батько і відпустив нестися своїм листом по бурхливому потоку випадковостей, людей, країн і загадок.
Мене здивували місцеві люди: їхня віра не могла не спонукати до роздумів. Я вже не міг, як удома, де обговорення цієї теми банальне і, як правило, нещире, відмахнутися від релігії. Аллах, Коран, іслам, шаріат — не порожні слова, вони наповнювали життя кожної людини з першої секунди життя до останньої. Я навіть звик до щоденних п’ятиразових гучних проповідей. Мечеть стояла поруч із готелем, і на сході сонця, приблизно о пів на шосту, муедзин будив мене пронизливим азаном — закликом до молитви, а місцевий мулла молився тихим ласкавим голосом, що хоч якось примиряло з потребою прокидатися на сході сонця.
М’яко кажучи, я не дуже цікавлюся історією. Музеї зі шкільних років швидко доводили мене до сонного стану, але — чи то я подорослішав, чи то так привабила східна культура — у подорожі я приділяв екскурсіям чимало часу. Неймовірна Петра, мозаїка Мадаби, культова гора Нево, Мертве море, біблійні міфи і легенди, нарешті, Амман, сучасний і стародавній, тепер — неповторний древній Дамаск. Але головне — люди. З першої ж секунди подорожі я був насторожі, весь час я очікував агресії, провокацій, домагань, складнощів у спілкуванні, але навпаки, скрізь лише допомагали, підказували, із задоволенням спілкувалися. Я не міг зрозуміти, де ж ховаються терористи, де «Аль-Каїда»? Бо
Мене страшенно зацікавив іслам, особливо з погляду впливу на організацію щоденного життя людей, на соціально-політичний устрій суспільства. Мені хотілося з кимось поговорити про релігію, з якоюсь обізнаною людиною, але араби, як правило, уникали розмов на ці теми з іноземцями. Як і розмов про внутрішній стан у країні, політичний режим і таке інше. У Йорданії скрізь розклеєні портрети покійного короля Хусейна і його сина, нинішнього короля Абдули, у Сирії — портрети покійного президента і його сина, нинішнього президента. Але розмовляти про політичних лідерів люди не хотіли. Це нагадувало культ особи Сталіна та всенародну любов до «дєдушкі Леніна», тож трохи дратувало. Чого вони бояться, якщо такі щасливі?
Тут усе інше й інакше: люди, звуки мови, погляди, одяг, звичаї, їжа, навіть автомобілі — які, взагалі, скрізь однакові — відрізнилися від своїх європейських братів. Їхні салони яскраво прикрашені, кожний автомобіль обов’язково має серветки в бардачках і під сидіннями, навіть найбрудніша вантажівка обов’язково має пакунок білосніжних серветок — араби дуже охайні люди. На дорогах майже не використовують світлових сигналів, і на світлові сигнали світлофора водії майже ніколи не реагують, спілкуючись лише сигналами звуковими, через що в містах, особливо на перехрестях, стоїть безкінечний шум від клаксонів, хоча й шумом це важко назвати — радше виття. Пізніше я зрозумів, чому так відбувається: занадто багато сонячного світла — блимай не блимай поворот або обгін, а зустрічний водій, осліплений яскравим світлом, сигналу може й не побачити, а от якщо ти йому «фафакнеш», почує стовідсотково. Кого вони ще можуть послухати на дорозі, так це постового поліцейського, і то якщо він довго і невпинно свистітиме, але це безглуздо. Він стає потрібним лише в одному випадку — коли роз’їхатись самостійно справді неможливо, а так на нього мало хто звертає увагу. Та він і сам, на відміну від наших даішників, які вважають себе на дорозі найголовнішими дійовими особами, не горить бажанням цю увагу до себе привернути: нічого не відбувається, машини їдуть, люди так-сяк дорогу переходять — от і гаразд. Дорогу, до речі, переходять де кому заманеться. І водії на це спокійно реагують, наче розуміють, що треба людині на інший бік, нічого не поробиш. «Іди, я почекаю», — така собі життєва філософія — нікуди особливо не поспішати і не заважати жити іншим, — яка проявляється на Сході не лише на дорогах...
Літери. Хіба це можна вважати літерами?! Незрозумілі закарлючки — наче відбитки пальців або ірраціональне продовження їхнього незрозумілого, візерункового, як східний килим, зеленого дядечка на ім’я Аллах. Саме арабське письмо стало для мене символом відмінності наших світів. Перші дні я марно намагався розрізнити та ідентифікувати хоча б одну літеру, щосили вдивляючись у таблички з назвами вулиць. Я перепитував і з’ясовував, чи це та сама вулиця, яка мені потрібна — на слух я сприймав без проблем. Абетка, літери створені для того, щоб підкреслити, закріпити різницю між народами — такого висновку я дійшов. Різні літери — різні народи. Процес візуальної ідентифікації дуже цікавий. Спочатку починаєш відрізняти арабські літери, потім — японців. Перші дні всі японці здавалися на одне обличчя, я навіть плутав, де Іко, де Ейко, а тепер я майже закохався в першу, вважав її просто красунею, а Ейко видавалася, м’яко кажучи, не дуже симпатичною. Я відрізняв їх спочатку лише по ногах — у них дуже різні ноги. Тепер же сплутати їх я не міг навіть уночі.
Дуже вразили цифри. Можна сказати, в саме серце. Я вважаю їх найдосконалішими символами та інструментами, які можуть дати точну характеристику будь-якій речі, будь-якому явищу. З ними все зрозуміло, цифри не припускають нюансів, ними можна висловити що завгодно куди точніше, ніж літерами. Без цифр наш світ зовсім пропав би, тож тепер він наче намагається прорахувати себе «від і до» та затиснутись, рятуючись, в одну глобальну цифру. Таке враження, що він намагається оцифруватися до абсолюту, до Зеро, і знайти таким чином водночас і порятунок, і кінцеве значення. Світ наче хоче повернутися туди, звідки вийшов — у Цифру... Я знав, як і більшість громадян моєї країни, лише дві цифрові системи: римську й арабську. Ми користуємося, як я був упевнений з першого класу загальноосвітньої школи, арабською, бо вона набагато зручніша. І як же я здивувався, коли побачив, що наші начебто арабські цифри і цифри, якими насправді користуються араби, — це зовсім різні системи! Я легко їх запам’ятав, але не в тому річ — шокував сам факт такого мавпування однієї цивілізації іншою. Але хто кого мавпує? Це ще питання.