Дядечко на ім’я Бог
Шрифт:
(Мої подальші подорожі по Індії, Непалу, Бангладеш та Китаю лише підтвердили цю здогадку. Майже в усіх країнах зі спекотним вологим кліматом — гостра кухня. Це специфіка радше медична, ніж особливості гастрономічних уподобань. Уживання гострих приправ — чудовий запобіжний засіб проти бактерій. До того ж гострі страви чудово пристосовують температуру організму до навколишнього середовища.)
Отже, я волів їхати, але не знав куди. Їхати до Лівану не хотілося — там був Бейрут, а в Бейруті була Іко, а в Іко був Хідетосі, — там мені нема чого робити, Бейрут захопили японці. До того ж треба витрачатися на візу. Я не хотів їхати до Лівану — однозначно. Найближче велике місто поруч — Хомс, але там нема на що дивитись, а от Хама... У Хамі були норії, великі млини, які крутилися з VII століття, і це було цікаво — стародавня інженерна думка, — можна поїхати туди, а потім повернутися в Дамаск або заночувати в Хомсі. Про всяк випадок. Як повідомляє довідник, Хама — місто найрадикальніших мусульман у Сирії, у 1980 р. угруповання «Мусульманські брати» навіть підняло тут повстання проти чинного режиму. Однак режим не довго думав, чим відповісти: Хаму бомбили, по ній проїхались танками і розстріляли з гармат. Палкий же привіт передав сирійський уряд братам-мусульманам, нічого не скажеш. І в них тут не все так чудово й однаково, як виявляється. Я поклав довідник до наплічника і витяг тоненьку книжечку про масонів,
Масони
Кальсони
Шевальє
Монпельє
Шансон
Патисон
Клуб
Куб
Каштан
Султан
Грузин
Магазин
Облом
Аеродром
Абетка
Канхветка
Халепа
Дурепа
Ахмет
Мінет
Наче хтось збирався писати вірш про масонів у кальсонах і добирав рими. Натомість я вже знав, що робити. Я дістав довідника про Сирію і, впевнений на сто відсотків, що Іко — черговий батьків шпигун, почав вивчати главу за главою. Посьорбуючи уже третій чай, я прийшов до беззаперечного висновку, що ці слова — доступно зашифрований навіть для такого ідіота, як я, подальший шлях. Батько наче розставляв прапорці на мапі — мені лишалося поєднати їх дорожньою лінією. Уже зрозуміло, що «куб» — це масонський куб у Тартусі, «шевальє» — натяк на замок хрестоносців Крак-де-Шевальє, а «абетка» — натяк на древнє місто Угаріт недалеко від міста Латакія, великого порту. Решту поки що не зрозуміти: здається, більшість слів дібрано справді лише для рими. Я уважно роздивився мапу — усі вказані в «масонських» римах місця лежали або по дорозі на узбережжя Середземного моря, або на самому узбережжі, Хама розташована трохи осторонь. Тим не менше, я подався до автовокзалу з рішучим наміром виїхати саме до Хами. Я не міг собі дозволити, коли вже я тут, не побачити норій.
Це єдине, що мене справді зацікавило, коли я прочитав довідник із Сирії вперше.
На диво, всередину автовокзалу пускали тільки після ретельної перевірки документів і речей. Наскільки я зрозумів із відповідей, напередодні військові запобігли теракту в посольському кварталі. Тож заходи безпеки адекватні.
Крім перевірки, мені як іноземцю запропонували заповнити анкету. Вразили рядки, де, крім свого прізвища та по батькові, треба написати прізвище та по батькові батька і матері, а також дівоче прізвище матері. Цікаво, як би вони перевіряли цю інформацію? Я написав: «Тарас Іванович, Тетяна Леонідівна», а от із дівочим прізвищем матері виникли складнощі — я трохи подумав і таки згадав.
Через три години я приїхав до Хами. Залишатися тут ночувати не входило в мої плани, тому я ходив із наплічником. Це нелегко, однак і не так важко, як у перші дні подорожі. Моє тіло звикло до навантажень, більше того, мені подобалося рухатись — подобався рух. Я відчував, що близький до нової, незнайомої гармонії тіла і духу, тіла і мозку, ніщо не суперечило одне одному. Раптом я зрозумів, що насправді мені тепер ніхто не потрібен: ні мама, ні тато, ні друзі, ні Іко, ні будь-хто інший. Я йшов, вільний від усього, насолоджуючись своєю самістю, піднесеним станом та настроєм. Нарешті я усвідомив, що існую по-справжньому, усвідомив ясно й напевно, — нарешті мені вдалося хоча б трохи ідентифікувати своє «я» — для цього варто було пертися на Близький Схід! Можливо, для повного щастя мені потрібен був Бог: я відчував, що питання не дає мені спокою. Але його в мене не було: ні Бога, ні спокою, — то й годі було перейматись.
Так я розмірковував, роздивляючись вулиці Хами, де заміжні жінки одягнуті в усе чорне, так що жодна клітинка тіла не доступна зору чужого мужчини. Групи школярів у синій формі радісно вітали мене — велком, велком! — наче я зробив для них щось приємне. Очевидно, не часто сюди забрідають туристи, а дарма — норії варті уваги. Я присів на лавочку біля мосту і заходився роздивлятися, як, розмірено, нікуди не поспішаючи, хтозна-яке століття вода крутить млини, черпаки піднімають воду в акведуки, через систему яких і зрошується земля. Цікаво, це та сама вода? Чи є хоча б одна крапля, яка двічі за ці століття побувала по черзі в річці, норії, акведуку, землі? Норії скрипіли, але крутилися, крутилися — тільки подумайте — вже 13 століть! Млини різної величини, механізм простий і надійний, і з погляду інженерії, можна сказати, геніальний. Я купив чашку кави в поважного дідуся, який котив перед собою тачку з величезним термосом. «Салям алейкам!» — привітався він. «Алейкам ас салям!» — майже автоматично відповів я. Чудова кава, такої в Києві не знайдеш навіть у дорогому ресторані за шалені гроші, а тут вона коштує копійки. Як їм вдається робити її такою смачною? Особливо мені подобалася з кардамоном — чудовий, трохи гіркуватий аромат. Коли п’єш таку каву, хочеться жити довго й щасливо.
(Я купив кілограм кави для матері — вона ще та кавоманка, але при приготуванні вийшла якась несмачна бурда. Тож мій вигук — як їм це вдається? — має цілком практичний підтекст.)
Найбільша норія носить назву «Мухамадія». Цей млин скрипить найгучніше, вода, розпліскуючись, падає вниз і на сонці розпадається на кольори райдуги. За дві години я обійшов майже всі норії, трохи постояв на містку, милуючись безперебійною роботою механізмів. На них справді можна дивитися вічно. Але треба рушати далі: посмакувавши на автовокзалі місцевих солодких пряників (у довіднику недарма їх нахвалювали), я виїхав до Хомса. Під містом розташовані розлогі катакомби, але туристів туди не пускають, тож Хомс цікавив мене лише як місце для ночівлі. Далі, згідно з «масонсько-кальсонівською» батьковою шарадою, мій шлях лежав на узбережжя.
Портьє, він же, як пізніше з’ ясувалося, і господар готелю, гідний детального опису. Як і сам готель, ремонт у якому робили, певне, ще на початку минулого століття. Господар за віком готелю, очевидно, не поступався. Кремезного вигляду дідуган не поспішаючи пив каву (мене, однак, не пригощав, що здивувало: араби залюбки пригощають і кавою, і чаєм гостей і відвідувачів магазинів чи готелів) — і ретельно записував латинкою мої паспортні дані в товсту гостьову книгу, старанно виводячи кожну літеру. «Юкрейн?» — «Так». — «Ортодоксальний християнин?» — «Так». — «Це не для запису, це для мене. Ім’я? О-степ? О — ес — ті — ей — пі, — за літерами, наче мацаючи руками не тільки паспорт, а й звуки імені, перепитав він. — Степ?!» — і жартівливо пройшовся двома красивими довгими пальцями, наче маленькою людинкою, по стільниці. Я усміхнувся: «Можливо». — «О’кей, — уточнив він, — тобто крок за кроком?» Я кивнув головою. «Тримай, — віддав паспорт і ключі від номера «6», — і ходімо, я покажу тобі мій готель!» Екскурсії по готелю мені ще ніхто не влаштовував. Дідуган піднявся, він виявився навіть трохи вищим за мене — не часто траплялися такі високі араби, зазвичай вони середнього зросту, не дарма в баскетбол чи у волейбол майже не грають. Хіба що, здається, того чемпіона з НБА звати Абдул-Карім? Чи він не араб, а лише прийняв іслам і змінив ім’я, — це ж Америка,
Я люблю добре зроблені речі. Я часто уявляю, як якась людина, така ж, як і я, десятки, а може, сотні років назад скніла, працюючи над тим, щоб, наприклад, візерунок на цій дверній ручці вийшов саме таким; як майстер уважно приглядався до кожної деталі, до кожного повороту візерунка; як здував металевий пил і розмірковував над тим, щоб робота вийшла красивою і зручною для тих, хто цими речами користуватиметься: через десять, сто чи двісті років — неважливо. Я поважаю речі, зроблені руками людей. Можливо, тому, що сам люблю майструвати.
«Але це все — маячня! — поважно прорік дідуган. — Зараз я розкажу тобі про найголовніше!» Він відчинив двері до туалету і суворо запитав: «Бачиш?!» — показуючи палицею всередину. Я заглянув — там стояв звичайний європейський унітаз. «Це — для тебе! — дідуган підняв указівного пальця вгору і значуще похитав перед моїм носом. Це був жест не для нього, але і не для мене, це був жест для когось іншого, того, кого тут тепер не було. — Бо це — західний туалет! Для таких, як ти! А тепер ходімо далі!» За рогом він відчинив ще одні двері: «Дивися сюди!» Я заглянув. Це також був туалет, але унітаз із підлогою знаходився на одному рівні, а на зливному бачку висів шланг для підмивання. «А от це — східний туалет, для таких, як я! — цього разу повчально промовив дід і знову захитав пальцем у повітрі. — Ти знаєш, як він працює? Відчуваєш різницю?» Я, звісно, знав, бо вже давно оцінив переваги такого роду гігієни. Дідуган пустився у якісь спогади з історії готелю і своєї родини, але його англійська була далека від досконалості, тому я вирішив змінити тему і запитав, чи знає він, як краще вранці добратися до автовокзалу. Дід підморгнув і сказав, що, мовляв, не треба хвилюватися, а треба бути спокійним, — не вистачало лише, щоб він це заспівав! Він довго і ретельно показував на мапі міста дорогу, щохвилини перепитуючи, чи добре я все зрозумів, — мене вже нудило, аж ось, нарешті, з’явилися якісь нові майбутні мешканці і стали тицяти діду паспорти, і я вислизнув — спочатку до свого номера, де кинув наплічника і вмився, а потім і на вулицю. До центру виявилося недалеко. Незважаючи на восьму вечора, більшість магазинів працювали. Я згадав, що непогано б купити якісь джинси — мої вже геть протерлися, — речі тут досить дешеві. Але спочатку я зайшов у кафе. За стійкою наливав каву чоловік років п’ятдесяти, вусатий, товстий і добрий, — це впадало в очі відразу — те, що він добрий. Бувають такі люди, від яких віє позитивною енергетикою, вони обдаровують нею весь навколишній світ незалежно від свого настрою і пори року. Я завжди заздрив таким людям, мені самому хотілося бути таким — спокійним, мудрим, урівноваженим, але ніколи не виходило: мій внутрішній стан, певне, зовсім інший. Над стійкою висіла знайома до болю фотографія зі спортивного журналу — збірна Аргентини з футболу, чемпіон світу 1978 р. Така сама довго висіла над письмовим столом, за яким я робив шкільні домашні завдання. Я взагалі не дуже люблю футбол, точніше, зовсім не люблю, дивлюся лише фінали ЧС і ЧЄ, а також ЛЧ — зайвий привід випити з друзями пива. Але у 1978 р. я, зовсім малий, через перелом ноги змушений був сидіти вдома перед телевізором, а не робити важливі справи з друзями на вулиці. Я не пам’ятаю навіть, хто грав у фіналі з аргентинцями, але тоді я шалено вболівав чомусь саме за Аргентину. Можливо, мені подобалася їхня форма, у блакитно-білу смужку футболки і чорні труси, можливо, подобалося, як емоційно вболівають на аргентинських стадіонах за свою національну збірну, кидаючи на поле конфеті, або красиві назви міст — Буенос-Айрес, Кордоба — не знаю, але склад тієї команди я можу назвати й тепер, навіть якщо розбудити мене посеред ночі: Філол, Пасарелла, Арділєс, Кемпес — я пам’ятав не футбол, я пам’ятав обличчя тих красивих смаглявих людей, їхні довгі зачіски, палкі емоції, шалену енергію, жадобу до перемоги... Під знімком висів ще один, але не з журналу — звичайне чорно-біле фото аматорської футбольної команди. Крайнім праворуч сидів молодий футболіст із вусами, дуже схожий на чоловіка в білому халаті за прилавком, який саме закінчив розмовляти з клієнтом і звернувся до мене: «Добрий вечір, ми вас смачно нагодуємо!» — «Це ви! — Я показав на нижнє фото. — А це — моя улюблена команда!» — І показав на збірну Аргентини. Господи, де б ще, як не посеред Сирії пізно ввечері я мав нагоду згадати той чемпіонат світу! Я писав, що не дуже люблю футбол, але ці спогади для мене значно важливіші, ніж спогади про Кемпеса чи Пасареллу. Це спогади про себе і про зовсім інший світ, уперше побачений по телевізору, — Латинську Америку. Саїд, так звали чоловіка за стійкою, нагодував мене на три дні вперед і не взяв ані ліри. Він покликав помічника, і той став за стійку, а сам піднявся зі мною крутими східцями на другий поверх. Звідти у вікно я бачив усю площу, яку заповнювала юрба людей і машин — увечері в арабів життя тільки починається по-справжньому. Ми присіли й заглибилися в «аргентинське танго» 78-го. Він, звісно, пам’ятав більше й детальніше, а я не пам’ятав майже нічого, але, зосереджено поглинаючи кебаб, слухняно кивав головою і цмокав язиком. Тепер я знаю про той чемпіонат значно більше. Потім Саїд розповів і про свою, через травму — коротку, кар’єру футболіста в місцевій команді. Він відвів мене до магазину свого брата, який продав мені джинси всього за 200 лір, тобто неповних 5 дол. США. При розрахунку я з’ясував, чому на Сході гроші і все інше заведено давати правою рукою. Це пов’язане зі сходом та заходом сонця, точно я не запам’ятав, ліва рука вважається нечистою, а права належить Аллаху. Ми розпрощалися добрими друзями.
(Потім я вчиняв саме так — давав гроші, а найчастіше віддавав їх — лише правою рукою.)
Я повернувся в готель у чудовому настрої, з думками про загадкову арабську душу. Ну, хто я йому такий?! Ніхто! З тим я і заснув, щоб вранці зробити двокілометровий ривок до автовокзалу й о восьмій бути вже у Крак-де-Шевальє. Якщо відверто, то за два тижні подорожі мені набридло дивитися на каменюки, чия б нога на них не ступала. Я провів у Крак-де-Шевальє лише годину. Якщо треба, всі відомості про цей справді гідний уваги замок хрестоносців можна прочитати в довідниках. Зазначу лише, що десять кілометрів дороги назад від замку до траси я пройшов пішки. Ціна, яку запропонували вкрай знахабнілі місцеві таксисти, мене не влаштувала: вони розмовляли нахабно, і я принципово послав їх куди подалі, хоч який безглуздий це мало вигляд. Діставшись нарешті до траси, що тут вела й до узбережжя, й до Лівану водночас (десь там далі вони розходилися), я втомлено сів на наплічник і став мляво голосувати — я розраховував ще завидна оглянути Тартус і масонський куб, щоб надвечір дістатися Латакії.