Джерела (на украинском языке)
Шрифт:
Почекай, почекай, друже, але в такому випадку i струсу не треба. Досить спадковостi.
Мама, наприклад, розповiдала, що у моєї бабусi, iнодi проявлялася дивна хвороба, схожа на епiлепсiю - зненацька вона впадала в пригнiчений стан, потiм її свiдомiсть спотворювалася, починалося марення, перед нею виникали яскравi кольоровi видiння. Так, як i в мене. Тiльки бабуся не вмiла їх вiдтворювати на полотнi. Я довго розпитував маму про хворобу бабусi, аж поки не помiтив, що вона починає занепокоєно стежити за мною, часто пiдходить вночi до мого лiжка i прислухається до дихання, до незв'язних слiв, якi iнодi бурмочу...
Тодi хвороба лише починалася - з нiчних страхiв i гострого головного болю. Вони все посилювалися, набирали нових форм. Свiт довкола мене змiнювався, мов у кривому дзеркалi. Люди здавалися то велетнями, то карликами. Коли мене водили до лiкарiв, я не все їм розповiдав, боявся якогось страшного вироку. Назви психiчних хвороб фантомами роїлися в моїй бiдолашнiй головi, дзижчали, мов бджоли у вулику. Та ось з'явилося якесь дуже велике медичне свiтило - академiк зi свiтовим iм'ям. Вiн поставив дiагноз: "Мiгрень. Так, так, особлива мiгрень, не бiльше". Вiн пояснив, що при такому захворюваннi судини в мозку звужуються бiльше, нiж при звичайнiй мiгренi. Порушується кровопостачання мозку. От i виникають дивнi образи i ввижаються страхiття. Виявляється, такi мiгренi описанi в медичнiй лiтературi пiд оригiнальною назвою "Алiса в країнi чудес".
Академiк запевнив: "Полiкуємо - i все минеться".
Вiн сказав правду. Пiсля сеансiв лазеротерапiї мiгренi зникли. I я поступово забув про них.
Та ось майже через п'ятнадцять рокiв вони виникли знову, супроводжуючись припадками. Пригнiченiсть рiзко змiнювалася напруженiстю, зводило шийнi м'язи, посилювалося тремтiння рук, в головi нескiнченною низкою плавали кольоровi видiння: розквiтали в них казковi орхiдеї - я бачив i запам'ятовував сотнi вiдтiнкiв, частину з яких менi щастило переносити на полотно, щоразу по-новому змiшуючи фарби.
Мене лiкували в рiзних клiнiках, марно. I коли я вже дiйшов до вiдчаю, з'явився Вiн. Сказав, що прийшов з клiнiки. Його худорляве довге обличчя я спочатку нiяк не мiг запам'ятати. Але вже через кiлька днiв, коли припадки почали слабнути, стала помiтною чарiвнiсть його скупої недовiрливої усмiшки, яка ховалася в куточках близько посаджених очей. Вона спалахувала на коротку мить, коли вiн радiв, i тодi навiть кинджальне рiвний продiл волосся i широкий нiс, що надавав обличчю жорстокостi, здавались менш помiтними.
Iван Степанович вмикав свiй апарат i сiдав поряд з ним, позираючи то на шкалу, то на мене. Вiдблиски сигналiв то спалахували в його очах, то згасали, як мої надiї. I знову спалахували...
Пiсля дванадцяти сеансiв вiн сказав:
– Поки що досить. Ви вже практично здоровi. Через пару мiсяцiв провiдаю. Припадки не повторяться.
Вiн не помилився. Я чекаю на його прихiд тiльки для того, щоб висловити свою подяку...
VII
Вона накинула на плечi барвисту хустинку, розправила її, пiднявши кiнцi, i хустинка стала схожою на крила метелика. Глянула знизу на слiдчого, перевiряючи враження, i продовжувала:
– ...Прийшов перед виставою, каже - з полiклiнiки. Мовляв, прислали перевiрити артерiальний тиск i зафiксувати ритми бiотокiв у ногах. У нього був з собою невеликий прилад.
– Коли ви вiдчули змiни?
Жiнка примружилася, зiрвала хустинку, зiм'яла її в руцi, рiзко вiдкинула голову - i синювато-чорне волосся розсипалось по плечах.
– Досить скоро. Вже в кiнцi па-де-де. Ноги стали неслухняними, невмiлими, мовби взагалi не мої.
Тендiтна, легка, з невеликим гострим носиком вона нагадувала пташку. Знову зазирнула в обличчя слiдчому i спитала:
– Гадаєте - це вiн зробив? Навмисне? Навiщо?
– Поки що не можу вiдповiсти на вашi питання. Тiльки з'ясовую. Скажiть, будь ласка, вiн щось говорив про себе? Ну, хоча б називав своє iм'я та по-батьковi?
– Може, й називався, та я забула. Ще б пак, пiсля такого стресу! Ви знаєте, як це страшно вiдчути - та ще пiд час спектаклю, - наче тобi замiнили ноги. А вiн що - мерзотник, дослiди на людях проводить?
Трофиновський докiрливо усмiхнувся, мовляв: "Я вже вiдповiдав на подiбнi питання, чи варто повторюватись?"
Жiнка зрозумiла значення його усмiшки, злегка порожевiла i усмiхнулась у вiдповiдь:
– Вибачте, є такий грiх - цiкава...
– Довго вiн пробув у вас?
– З пiвгодини, не бiльше. У нього спочатку щось не все було гаразд з апаратом. Ми майже не розмовляли. Вiн сам, певно, не дуже балакучий, а я готувалася до вистави, всi думки вже на сценi...
– Як ви почуваєтесь тепер?
– Нормально. Нога ще, правда, поболює, але повернулась колишня рухливiсть i реакцiї. Ноги вже мої. I, знаєте, все, що сталося, здається чимось нереальним, наче й не було нiчого. А може, менi тодi все просто привидiлось? Нервовий стрес?
– Вас же оглядали лiкарi. Перевiряли реакцiї...
– Так, так. Але як же воно так швидко зникло?..
– Може, вам здається, що минуло? А якiсь слiди таки зосталися?
– Нi, нi, що ви? Трохи вмiю за собою спостерiгати, актрисi, знаєте, належить. I наш лiкар каже, що все в нормi.
"Це я також мушу з'ясувати, - подумав Трофиновський.
– Якщо пiдтвердиться... Що ж, це буде вагомою пiдставою на його затримання..." Вiн спитав:
– Може, ви пригадали ще якiсь деталi...
– Он воно що... Скажiть вiдверто - моя вiдповiдь вас не задовольняє? Дуже шкода, але бiльше я нiчого не можу пригадати, слово честi. Надто вiн був якимось непримiтним... Такий собi звичайний сiрий горобець, котрий не вiдрiзняється вiд iнших сiрих пташок. Навiть не скуйовджений... Гладенька зачiска з акуратним продiлом... i, здається, все.
– Дякую, - мовив Трофиновський, пiдводячись i незграбно цiлуючи простягнуту руку балерини. Нiколи ранiше вiн не цiлував жiнкам руки, але ця зворушила його своєю беззахисною щирiстю, невгамовним бажанням подобатись.