Джейн Ейр
Шрифт:
— Думаю, пані навіть рада здихатися цієї вредної, неслухняної дитини. Вона неначе стежить за кожним та щось замишляє.
Ебот, мабуть, щиро вважала мене за якогось маленького Гая Фокса.
Тоді ж таки я вперше дізналася зі слів міс Ебот, що батько мій був бідний священик і що моя мати одружилася з ним проти волі своєї родини, яка вважала, що він їй не пара; старий містер Рід тяжко розгнівався й позбавив її спадщини; через рік після шлюбу мій батько захворів на тиф, відвідуючи злидарів великого промислового міста, де була його парафія, а мати заразилася від батька й померла за місяць після нього.
Дослухавши цю сумну історію, Бесі, зітхнувши, промовила:
— Сердешну міс Джейн теж треба пожаліти, Ебот.
— Еге ж, — відказала Ебот, — була б це мила
— Ваша правда, — погодилась Бесі. — Така красунечка, як міс Джорджіана, на її місці викликала б куди більше співчуття.
— Так, так, я дуже люблю міс Джорджіану! — палко вигукнула Ебот. — Вона така гарнесенька! Як намальована! Які в неї чудові довгі кучері, блакитні оченята і ніжні рожеві щічки!.. Бесі, а чи не приготувати нам собі на вечерю грінок із сиром?
— Гаразд — із підсмаженою цибулькою. Ходім униз!
І обидві вийшли з кімнати.
РОЗДІЛ IV
Розмова з містером Лойдом і щойно підслухана бесіда поміж Бесі та Ебот сповнили моє серце надією, і в мені прокинулося бажання одужати; от-от у моїм житті мала настати переміна, — я прагнула її і мовчки чекала. Але вона не наставала; минали дні й тижні, я вже цілком одужала, однак не чула більше жодного натяку на те, що так мене цікавило. Місіс Рід іноді окидала мене суворим поглядом, але дуже рідко зверталася до мене. Відтоді, як я заслабла, вона провела ще суворішу межу між мною й своїми дітьми: я спала тепер сама в тісній комірчині, яку вона мені призначила, їла теж на самоті й цілісінький день просиджувала в дитячій кімнаті, коли мої двоюрідні брат і сестри гралися у вітальні. Вона жодним словом не прохопилася про те, що збирається віддати мене до школи, і все-таки я була певна, що вона недовго терпітиме мене у своєму домі: коли вона тепер дивилася на мене, в погляді її була глибока огида.
Еліза й Джорджіана, напевне з її наказу, майже не розмовляли зі мною; Джон, побачивши мене, показував мені язика і одного разу підняв був на мене руку, та в мені знову закипіли гнів і обурення, і я одразу кинулась на нього; Джон злякався і втік, лаючись та репетуючи, що я розбила йому носа. Я справді щосили стукнула кулаком по цій прикметній частині його обличчя, а коли побачила, що він злякався мого кулака чи, може, мого розлюченого вигляду, мене охопило бажання скористатися зі своєї перемоги. Та він утік до своєї мами і почав плаксиво жалітися їй, що «ця бридка Джейн Ейр накинулась на нього, як скажена кішка», але мати суворо його урвала:
— Щоб я більше й слова не чула про неї, Джоне! Адже я заборонила тобі підходити до неї. Вона негідна твоєї уваги. Я не хочу, щоб ти і твої сестри зналися з нею.
І тут я, перехилившись через поруччя, гукнула несподівано для себе самої:
— То ви негідні знатися зі мною!
Місіс Рід була опасиста жінка, та, почувши таку дивну й зухвалу заяву, миттю збігла сходами нагору, затягла мене до дитячої кімнати і, кинувши на ліжко, суворо наказала мені не вставати і не розтуляти рота до самого вечора.
— Що б сказав вам дядечко Рід, якби оце був живий? — вихопилося в мене. Здавалось, язик мій проказував слова проти моєї волі. В мені заговорило щось таке, над чим я не мала влади.
— Що-о? — ледь чутно спитала місіс Рід; в її завжди холодних, спокійних сірих очах промайнуло щось схоже на переляк, вона пустила мою руку й витріщилася на мене, ніби не розуміла, хто я така — дитина чи диявол? Та я вже не могла спинитись:
— Мій дядечко Рід на небі, він знає все, що ви робите й думаєте! І мої тато й мама теж усе знають — вони знають, що ви мене замикаєте на цілий день і бажаєте моєї смерті! Місіс Рід швидко опанувала себе: вона люто трусонула мене за плечі, тоді ляснула кілька разів по щоках і вийшла, не промовивши більше ні слова. Зате Бесі цілу годину читала мені нотацію, доводячи переконливими доказами, що світ іще не бачив такої злої й розбещеної дитини, як я... Я майже вірила їй, бо знала сама, що в моїх грудях кипіли тільки недобрі почуття.
Проминув листопад, грудень і половина січня. У Ґейтсхеді, як завжди, весело відсвяткували Різдво і Новий рік: усім робили подарунки, справляли обіди та вечірки. Я, звичайно, не брала участі в усіх цих веселощах; я могла тільки милуватися щодня, як чепурилися Еліза й Джорджіана і як вони потім спускалися у вітальню, вбрані в муслінові сукні з червоними поясами, стріпуючи гарними кучерями, а тоді прислухатися до звуків фортепіано й арфи, що долітали знизу, до метушні буфетника та служників і брязкоту кришталю й порцеляни, коли гостям подавали напої і наїдки, та до невиразного гомону, що чувся з вітальні, коли відчинялися двері. Коли мені набридало дивитися на них, я залишала площадку сходів і поверталась до порожньої, тихої дитячої кімнати: там, хоч мені й бувало сумно, але я себе не почувала нещасною.
Правду кажучи, мені зовсім не хотілося йти до гостей, бо гості місіс Рід мене майже не помічали: якби Бесі була трішки лагідніша й привітніша, я б охочіше сиділа увечері з нею, ніж під грізним наглядом місіс Рід у кімнаті, повній чужих чоловіків і жінок. Але Бесі, прибравши панночок, ішла звичайно на кухню чи в кімнату до економки, де їй було веселіше, і забирала з собою свічку. А я сиділа з лялькою на колінах, поки не догоряв вогонь у каміні, і раз у раз боязко озиралась: чи не з'явилася, бува, якась страшна мара в півтемній кімнаті; а коли згасали останні жаринки, я швиденько роздягалась, гарячково розв'язуючи вузли й поворозки, і шукала в ліжку захистку від холоду й темряви. Я завжди лягала в ліжко з лялькою; людина повинна щось любити, тож за браком когось кращого я ніжно любила цю стару побляклу ляльку, схожу на маленьке опудало. Тепер мені здається безглуздою та щира любов, яку я почувала до цієї маленької іграшки, вважаючи її майже за живу, наділену почуттями істоту. Я не могла заснути, поки не загортала її в свою нічну сорочку, і тільки коли вона лежала поруч у теплі й безпеці, я почувала себе щасливою, гадаючи, що й вона щаслива.
Як довго тяглися години, коли я чекала, поки роз'їдуться гості і на сходах почуються кроки Бесі; іноді вона приходила й раніше — узяти наперсток або ножиці чи принести мені що-небудь на вечерю — булочку або пиріжок із сиром. Вона сідала на край ліжка, поки я їла, а потім підтикала ковдру, а двічі навіть поцілувала мене, кажучи: «На добраніч, міс Джейн». Коли Бесі була така лагідна, вона здавалась мені найкращою, найвродливішою, найдобрішою людиною в світі, і я палко бажала, щоб вона завжди була така мила й привітна, а не попихала мене, не лаяла, не кривдила, як вона це частенько робила. Як на мене, то Бесі Лі була дуже кмітлива дівчина; вона усе робила швидко й вправно і вміла чудово розповідати казки, які справляли на мене величезне враження. Була вона й гарненька — якщо я добре пам'ятаю її лице й постать. Я пригадую струнку молоду жінку, чорняву й темнооку, з тонкими рисами обличчя й свіжими рум'яними щоками; однак вона мала примхливу, запальну вдачу і дуже невиразні уявлення про безсторонність і справедливість; і все ж, попри всі свої вади, вона була мені наймиліша з усіх мешканців Ґейтсхед-холу.
Це було п'ятнадцятого січня, десь о дев'ятій годині ранку. Бесі пішла снідати, а моїх двоюрідних сестер і брата ще не кликали до матусі. Еліза надягала капор і старе тепле пальто — вона збиралася піти погодувати своїх курей, що завжди робила з великою втіхою; з не меншою втіхою вона продавала економці яйця, а вторговані гроші ховала. Еліза була природжена гендлярка і скупердяга. Вона продавала не тільки яйця й курчат, а й квіткове коріння, насіння та розсаду садівникові, торгуючись з ним за кожний пенс, — місіс Рід наказала йому купувати в панночки все, що вона вирощувала й хотіла продати. А Еліза ладна була продати свої власні коси, якби їй дали добру ціну. Що ж до грошей, то спочатку вона ховала їх по всіх закутках, загорнувши в ганчірки або папірці, та коли кілька таких схованок знайшла покоївка, Еліза, боячись втратити всі свої скарби, згодилась віддавати їх на збереження матері, наче справжній лихвар, за п'ятдесят-шістдесят відсотків. Цю лихву вона правила що три місяці, пильно ведучи свої розрахунки в маленькій книжечці.