Джейн Ейр
Шрифт:
Ось уже десять років, як я одружена. Я знаю, що таке жити з людиною й для людини, котру любиш понад усе на світі. Я вважаю себе дуже щасливою — настільки, що не знаю слів, аби розказати про своє щастя, бо ми живемо одне одним. Жодна жінка не належала більше своєму чоловікові, ніж я йому: ми — одна душа й одне тіло. Мене ніколи не стомлює Едвардове товариство, а його — моє, так само як нас не стомлює стук серця, що б'ється в його й моїх грудях, — отже, ми завжди
Протягом перших двох років нашого подружнього життя містер Рочестер був сліпий. Можливо, саме ця обставина й звела нас так близько, зв'язала нас так тісно докупи: адже я була тоді його очима, як і досі лишаюсь його правою рукою. Я була в прямому розумінні (як він мене часто називав) зіницею його ока. Він бачив природу, він читав книжки через мене, і я ніколи не стомлювалась дивитись за нього й описувати словами поля, дерева, міста, річки, хмари, сонячні промені, — весь довколишній краєвид, погоду круг нас, доносити до його слуху все те, чим не могли потішити його очі. Я ніколи не стомлювалась читати йому, ніколи не стомлювалась водити його туди, куди йому хотілось іти, робити для нього все, що він прохав. І я мала від своїх послуг чудесну, найбільшу радість, бо він просив їх без болючого сорому чи гнітючого приниження, хоч то були й сумні послуги. Він так мене любив, що не вагаючись користався моєю допомогою: він відчував, як я його ніжно кохаю, і знав, що здаватись на мій догляд було однаково, що потурати моїм найбільшим бажанням. Одного ранку, наприкінці другого року, коли я саме писала листа з його голосу, він підступив до мене й, нахилившись, спитав:
— Джейн, у тебе щось блискуче на шиї?
— Так, — відповіла я: там був золотий ланцюжок від годинника.
— І на тобі блакитна сукня?
Це було справді так. Тоді він сказав мені, що вже від якогось часу темна пелена, яка затуляла йому око, зробилась ніби прозоріша і що тепер він цього певен. Ми поїхали з ним до Лондона й звернулись до одного видатного окуліста. А за якийсь час містер Рочестер почав бачити цим оком. Щоправда, не дуже чітко, він не може довго читати й писати, проте може знайти дорогу без поводатаря. Небо для нього вже не чорна порожнеча, земля — не суцільний морок. Коли йому було подано на руки його первістка, то він побачив, що хлопчик дістав у спадок
Мій Едвард і я щасливі і ще й тому, що ті, кого ми найбільше любимо, також щасливі. Діана й Мері Ріверс вже повиходили заміж, щороку вони навідують нас, а ми їх. Діанин чоловік — капітан флоту; це хоробрий офіцер і чудова людина. Чоловік Мері — священик, приятель її брата з коледжу, що не поступається їй своїм хистом і моральними якостями. І капітан Фіцджемс, і містер Вортон люблять своїх жінок, а ті люблять їх.
Що ж до Сент Джона Ріверса, то він виїхав до Індії. Він ступив на шлях, що його сам собі обрав, і досі йде ним, не спиняючись перед стількома перешкодами й небезпеками. Навряд чи був коли такий рішучий і невтомний місіонер, як він. Непохитний, чесний, побожний, завзятий, палкий і правдивий, він працює для роду
людського: він торує людям шлях до довершеності, поборюючи, мов той велет, поганські й кастові упередження, що захаращують той шлях. Хоч який він суворий, який вимогливий і честолюбний, але то суворість воїна Ґрейтхарта, який охороняє валку прочан від нападу диявола Аполліона. То вимогливість апостола, який промовляє іменням Христовим, коли каже: «Хто хоче йти за мною, хай відмовиться од себе, візьме свій хрест і йде мені в тропі». То честолюбство високого духовника, що прагне бути в першій лаві тих, хто спасенний уже на землі, хто стоїть безгрішний перед Господнім троном, хто поділяє останні могутні звитяги Спасителя, хто призваний, вибраний і вірний.
Сент Джон неодружений, і вже хтозна, чи одружиться. Досі він сам справлявся зі своєю працею, а вона вже наближається до свого завершення: його славне сонце вже на вечірньому прузі. Останній лист, який я одержала від нього, я читала зі сльозами на очах, однак він сповнив моє серце побожною радістю. Сент Джон дожидається смерті, а по ній певної винагороди — свого незаплямованого вінця. Я знаю, що наступного разу чиясь незнайома рука напише мені, що його врешті прикликав до себе Господь. То нащо через це плакати? Ніякий страх перед смертю не затьмарить останньої Сент Джонової години: його розум лишатиметься ясним, серце безстрашним, сподівання певними, а віра несхитною. Запорука цьому його власні слова.
«Мій володар, — пише він, — уже попередив мене. Щодень він промовляє дедалі ясніше: «Дожидайся! Я незабаром прийду!» І я чимраз палкіше відповідаю: «Прийди, Господи Ісусе! Амінь!»