Джейн Ейр
Шрифт:
— Коли ви зайдете, — мовила я, — то скажете господареві, що з ним хоче говорити одна людина — тільки не називайте мене.
— Не думаю, що господар схоче вас прийняти, — відповіла вона. — Він нікого не приймає.
Коли вона повернулася, я спитала, що він сказав.
— Він питає, хто ви й за яким ділом прийшли, — відповіла вона; потім налила в склянку води й поставила її на тацю разом із кількома свічками.
— То він велів оце принести? — запитала я.
— Так, він завжди загадує вносити свічки, коли темно, хоч нічого не бачить.
—
Я взяла тацю в неї з рук, вона показала, де двері до вітальні. Таця тряслася у мене в руках, вода хлюпала зі склянки. Серце несамовито й гучно калатало в грудях. Мері відчинила мені двері й зачинила їх за мною.
Вітальня видавалась похмурою, в каміні ледь жевріла купка жару; а над ним, прихилившись головою до високого старомодного каміна, стояв сліпий господар маєтку. Збоку, трохи оддалік, ніби остерігаючись, щоб господар ненароком не наступив на нього, лежав, згорнувшись клубочком, його старий пес Пілот. Коли я увійшла, Пілот нашорошив вуха, а потім, заскавулівши, підхопився й кинувся до мене. Він мало не вибив з моїх рук таці. Я поставила її на стіл, погладила його й пошепки мовила: «Тихо, Пілоте!» Містер Рочестер мимоволі повернув голову, щоб подивитися, що то за шурхіт, але, нічого не побачивши, одвернувся й зітхнув.
— Дайте мені води, Мері, — сказав він.
Я підійшла до нього, несучи склянку, де води залишилась тільки половина. Пілот ішов за мною, все ще не можучи заспокоїтись.
— Що там таке? — спитав містер Рочестер.
— Тихо, Пілоте! — знову сказала я.
Він на мить затримав склянку, несучи її до губ, і, здавалось, прислухався, потім випив воду й поставив склянку на стіл.
— Це ви, Мері?
— Мері на кухні, — відповіла я.
Він швидким порухом простяг руку, та, не бачивши, де я стою, не досяг до мене.
— Хто це? Хто це? — спитав він, силкуючись щось побачити своїми незрячими очима, — та все дарма! — Кажіть! Озвіться! — наказав він голосно і владно.
— Хочете ще води, сер? Я розхлюпала половину, несучи її сюди, — мовила я.
— Хто це? Що це? Хто це говорить?
— Пілот упізнав мене, Джон і Мері знають, що я тут. Я приїхала сьогодні ввечері.
— Великий Боже! Яка омана! Яке солодке безумство охопило мене?
— Не омана і не безумство: ваш розум, сер, надто сильний проти омани, а ваше здоров'я — проти безумства.
— А де ж та, що промовляє? Чи це, може, тільки голос? О! Я вас неспроможний побачити, але я повинен вас торкнутись, а то в мене стане серце або розколеться голова. Байдуже, що ви, хто ви, дозвольте мені діткнутися вас — а то мені не жити! Він повів рукою перед собою навпомацки. Я схопила її і стисла обома своїми руками.
— Справді, це її пальці! — вигукнув він. — її маленькі ніжні пальчики! А якщо це так, то десь тут і вона сама.
Дужа рука звільнилася з полону, він схопив мене за руку, за плече, за шию, за стан, обняв мене й пригорнув до себе.
— Невже це Джейн? Чи хто це? її постать, зріст...
— І її голос, — додала я. — Вона вся тут, і її серце також. Хай благословить вас Господь, сер! Я така щаслива, що знову з вами.
— Джейн Ейр! Джейн Ейр! — тільки й мовив він.
— Так, мій любий господарю, я Джейн Ейр. Я вас знайшла й вернулася до вас.
— Справді? Власною особою? Моя Джейн жива?
— Ви ж торкаєтесь до мене, сер, ви тримаєте мене, і то міцно — я не холодна, як мертвець, і не порожня, як повітря, правда?
— Моя кохана жива! Це справді її руки, справді її риси! Це занадто велике щастя після стількох знегод. Це сон — один з тих снів, В яких я пригортав її до мого серця, як оце тепер, і цілував її, ось так, — і відчував, що вона мене кохає, і вірив, що вона мене вже не покине.
— Я ніколи вас більше не покину, сер.
— «Ніколи не покину», — каже видиво? Але я прокидався, і все завжди оберталося порожньою химерою: я знов лишався невтішним і покинутим, а моє життя — темним,
самотнім, безнадійним, моя душа мучилась спрагою і не могла її вгамувати, моє серце вмирало з голоду і не могло знайти поживи. Лагідне, ніжне видиво, яке я тепер тримаю в руках, ти так само відлетиш, як повідлітали й твої сестри; тільки ж поцілуй мене, перше ніж зникнути, обійми мене, Джейн.
— Ось вам, сер, ось!
Я притулилась устами до його колись блискучих, а нині згаслих очей, я відгорнула йому чуба з високого чола й поцілувала його. Раптом він стрепенувся: його охопила певність, що це все не сон, а дійсність.
— Це ти, Джейн, правда? То, виходить, ти до мене вернулася?
— Так.
— І ти не лежиш мертва десь у рову чи на дні річки? Ти не стражденна вигнанка між чужими людьми?
— Ні, сер, тепер я незалежна жінка.
— Незалежна? Як це розуміти, Джейн?
— Мій дядько, що жив на Мадейрі, вмер, одписавши мені п'ять тисяч фунтів.
— О, це досить схоже на дійсність — і це таки дійсність! — вигукнув він. — Таке мені не могло приснитися. До того ж я чую її незвичайний голос, такий захоплений, радісний і водночас лагідний: він бадьорить моє зів'яле серце, він надихає його життям. То як це, Дженет? Ти незалежна жінка? Багата жінка?
— Досить багата, сер. Якщо ви не дозволите мені жити з вами, я зможу побудувати собі будинок поруч, і ввечері, коли вам захочеться побути в товаристві, ви прийдете посидіти в моїй вітальні.
— Та якщо ти тепер багата, Джейн, то, напевне, маєш друзів, які про тебе піклуються і не дозволять тобі присвятити себе сліпому каліці, правда ж?
— Я вже вам сказала, сер, що я незалежна й багата. Тепер я сама собі пані.
— І ти залишишся зі мною?
— Звичайно, якщо ви не будете заперечувати. Я буду вам сусідкою, нянькою, економкою. Ось я бачу, ви самотній, тож буду вам за товаришку, буду вам читати, гуляти з вами, сидіти біля вас, служити вам, буду вашими очима й руками. Киньте сумувати, мій любий господарю, ви не зостанетесь у самотині, скільки й віку мого.