Джейн Ейр
Шрифт:
— Якщо ви й далі отак крутитиметесь, то я повириваю вам увесь чуб з голови, тоді ви переконаєтесь, що я справді існую.
— То з ким ти жила, Джейн?
— Сьогодні ви вже цього в мене не випитаєте, сер. Доведеться зачекати до завтра; хай моя недоказана історія буде певною гарантією того, що я прийду до вас на сніданок і докажу її. До речі, я вже постараюся з'явитись біля вашого каміна не з самою тільки склянкою води, а принесу ще принаймні яйце, не кажучи вже про підсмажену шинку.
— Ох ти ж глузливе чортеня! Дитя ельфів! Ти викликаєш в мені почуття, яких я не знав ось уже цілий рік. Якби ти стала Давидом, то вигнала б із Саула злого духа навіть без арфи.
— Готово, сер, ось ви й зачесані й маєте цілком пристойний вигляд. Тепер я вас покину: я вже три дні в дорозі, тож, здається, дуже стомилась. На добраніч.
— Ще одне слово, Джейн! А в тім домі, де ти жила, були самі тільки жінки?
Я засміялась і втекла. Я й далі сміялась, біжучи сходами. «Непогана думка! — лукаво міркувала я. — Ось де спосіб вивести його з сумного настрою на якийсь час!» Рано-вранці другого дня я почула, що він уже встав і ходить з кімнати до кімнати. Щойно Мері зійшла вниз, як він запитав: «Міс Ейр тут? — А потім: — В якій кімнаті ви її поклали спати? А там сухо? А міс уже встала? Підіть спитайте, може, їй чого треба, то хай скаже, коли зійде вниз».
Я зійшла, коли, на мою думку, настав час подавати сніданок. Тихо зайшовши до кімнати, я побачила його перше, ніж він виявив мою присутність. Шкода було на власні очі бачити покору такого сильного духу в тілесній немочі. Він сидів у кріслі тихо, але неспокійно, все чогось чекаючи, і вже звичним сумом були позначені вольові риси його обличчя. Його обличчя нагадувало собою погаслу лампу, що дожидається, коли її засвітять, та ба! — він сам уже не годен був засвітити живлющого світла: мусив у цій справі покладатись на когось іншого! Я намірилась бути радісною й безжурною, та немічність цієї сильної людини дуже мене вражала. Одначе я підступила до нього якомога веселіше.
— Надворі ясний сонячний ранок, сер, — мовила я. — Дощ перестав, і лагідні промені гріють землю: скоро вам іти на прогулянку.
Я ніби дмухнула на жар — його обличчя засяяло.
— То ти справді тут, мій жайворонку! Ходи до мене. Отже, ти не втекла, не зникла?
Я слухав одного твого родича годину тому — він співав у височині над лісом, тільки ж від його пісні я відчував не більше радості, ніж від променів сонця на сході.
Всю мелодію світу мій слух ловить з уст Джейн (я радий, що вона з природи не мовчазна); все сонячне сяйво я відчуваю тільки в її присутності.
На моїх очах виступили сльози, коли я почула від нього таке признання: достоту так цар птахів, орел, припнутий ланцюгом до сідала, змушений благати горобця опікуватись ним. Та я не хотіла бути плаксійкою: втерши похапцем солоні краплі, заходилась готувати сніданок. Більшу частину ранку ми пробули на свіжому повітрі. Я вивела його з вологого
дрімучого лісу у веселі поля, змалювала йому, які вони яскраво-зелені, як чарують свіжістю квіти та живопліт, як сяє небесна блакить. Я знайшла, щоб його посадовити, сухий пеньок у гарному глухому закутку і не випручалась, коли він взяв мене на коліна. Та й чого я мала пручатися, коли він і я були щасливіші вкупі, ніж нарізно. Пілот ліг біля нас. Кругом панувала тиша. І раптом він, міцно обійнявши мене, палко заговорив:
— Жорстока, бездушна втікачко! О Джейн, якби ти знала, як мені було тяжко, коли виявилось, що ти втекла з Торнфілда і пропала без вісті, а надто потім, як я, обшукавши твою кімнату, впевнився, що ти не взяла ні грошей, ні коштовностей.
Намисто з перлів, яке я тобі подарував, лежало в скриньці. Твої валізи стояли замкнені й поперев'язувані, як і були наготовані до весільної подорожі. «Що робитиме моя кохана без грошей, без друзів?» — питав я себе. І що вона робила? Хай-но розкаже, а я послухаю. Після такого наказу я почала оповідати своє життя за останній рік. Я значно пом'якшила те, що випало мені в перші три дні блукань та голоду, бо ж розповідати йому все означало завдавати йому непотрібного болю, але, навіть не розказуючи всього, я краяла йому серце дужче, ніж хотіла.
Я не повинна була, казав він, кидати його, не мавши за що жити, треба було звіритись йому. Мені слід було покластися на нього: він би ніколи не присилував мене стати його коханкою. Хоч яким він видавався шаленим у розпуці, він кохав мене надто сильно і надто ніжно, щоб зробитися моїм тираном. Він віддав би мені половину свого багатства, не попросивши за те навіть поцілунка, аби тільки я не кидалась отак сама в широкий світ. Він був певен, що я вистраждала більше, аніж призналася йому.
— Ну, хоч які були мої страждання, вони тривали недовго, — мовила я й розповіла далі, як мене прийняли в Мургаусі, як я дістала місце вчительки і таке інше. Розповіла в належному місці про те, як одержала спадщину та як знайшла рідню. Звісно, ймення Сент Джона Ріверса частенько згадувалось у моїй розповіді. Коли я скінчила, він негайно вхопився за те ім'я.
— То цей Сент Джон твій двоюрідний брат?
— Так.
— Ти надто часто згадувала про нього; він тобі подобається?
— Він дуже добра людина, сер, і не міг мені не подобатись.
— Добра людина, кажеш? Тобто поважний, чемний чоловік років п'ятдесяти? Еге?
— Сент Джонові тільки двадцять дев'ять років, сер.
— Jeune encore, як кажуть французи. Мабуть, низенького зросту, флегматичний і негарний? Людина, чия добрість виявляється не в діяльній доброчинності, а в тому, що вона не робить нікому зла?
— Він невтомний і завзятий. Єдина мета його життя — доброчинні і благородні вчинки.
— А який у нього розум? Мабуть, таки досить млявий? Наміри в нього наче й добрі, та як послухаєш, що він плете, то тільки плечима знизуєш, правда?
— Він говорить мало, сер, але завжди до речі. І розум у нього неабиякий, може, й не гнучкий, але владний.
— То він здібний чоловік?
— Незвичайно здібний.
— І освічений?
— Сент Джон — людина з широкою й ґрунтовною освітою.
— Ти, здається, сказала, що його манери були тобі не до вподоби, — він самовдоволений, обмежений святенник?
— Я ніколи не згадувала про його манери, але якщо в мене не зовсім поганий смак, то вони йому пасують якнайкраще: він вишукано чемний, врівноважений — справжній джентльмен.
— На вигляд — не пам'ятаю вже, як ти описувала його, — це такий собі неотесаний сільський священик, що душиться в білому комірці, дибає, мов на дибах, у черевиках з товстенними підошвами?
— Сент Джон добре вдягається. Він гарний чоловік, високий, білявий, з блакитними очима й грецьким профілем.