Дзвони зеленої Галактики
Шрифт:
Ледь стримуючи невдоволення, Журба понуро заліз в апарат і взявся за штурвал.
— Май розум, командире. Дай остудитися машині…
— Магнітогромограф діє? — діловито запитав Журба.
— Працює, та що з того? — одказав з притиском механік і захлинувся хрипом.
— Заспокойся, друже. Зараз моя черга летіти…
У пілотській кабіні Миролюб важко сів у крісло, втомлено опустив плечі. Шкода Нори, дуже шкода… Та що вдієш і чим зарадиш? Вже випогодилося, треба якомога швидше вибиратися звідси. Повторися піщане свавілля — і з корабля зостанеться
Глянув у сяйнисту далину. Журба вже зник за обрієм. Механік в’яло осунувся в крісло, солодко подумав про короткий спочинок і, можливо, скорився б клятій втомі, якби не в’їдливий зумер. Ураз розвіялося сонливе бажання. На пульті зажевріла іскорка: бортова телеметрія “просила” ввімкнути на “прийом” відеосистему.
— “Пульсар”, я Нора! Прийом! “Пульсар”, я Нора. Прийом!
“Що за мана? — подумав вражено. — Цього не може бути!”
— “Пульсар” слухає тебе уважно, — скрушно прошепотів і здригнувся: кому ж він говорить? Адже приймальна антена пошкоджена. Безглуздя якесь!
— “Пульсар”, нічого не розумію. Хто на зв’язку? Погано чую. Прийом!
— Миролюб, Норочко, Миролюб слухає. Це ти?..
Хистке зображення на екрані поліпшилося, хоча він не торкнувся жодного тумблера настроювання.
— Чому у тебе трагічний голос? Де ви? Я ніяк не можу надибати “Пульсара”. Бреду з останніх сил! Прийом!
Дивлячись широко розплющеними очима на екран, він нахилився до шкали індикаторів. Ті вимигували не ілюзорну, а справжню трансляцію!
— Ти жива, Норо? Яке щастя! Де тебе носить? Називай хутчій координати, — він квапив, бо зображення стало витравлюватися з екрана.
— Не можу. Я без екранольота. Здається, коло нашої стоянки, але ж тут пустка…
— Люба, нас занесла буря! Потримайся ще трохи. Скоро має прибути Журба. Тільки не мовчи, говори!
— Миролюбе, голубе, немає сил, геть пересохло в горлі…
— Тоді дихай у мікрофон. Я маю відчувати тебе щосекунди.
Він у розпачі поглянув в ілюмінатор. Журба, мабуть, повернеться нескоро… Як же йому повідомити? Стривай-но, є ж зв’язок з Норою. Здогадка відкинула інертний хід думок. Тремтливою рукою Миролюб набрав диском позивний код командира. У ту ж мить спалахнула лампочка виклику передавального пристрою, і той чітко послав в ефір сигнал.
— Хто це? Що сталося? — машинально відгукнувся Журба.
— Це я, Миролюб. Командире, Нора з’явилася. Вертайся мерщій!
— Що за жарти? Де вона з’явилася — біля корабля?
— Та ні! Нора відгукнулася по рації. Мабуть, сталася аварія, вона без апарата. Кличе на допомогу, як я зрозумів, на першій стоянці.
— Не може бути. Адже зв’язку немає…
— Є! Я бачив її на екрані, як оце ти мене зараз.
— Як же ти полагодив антену?
— Нічого я не лагодив. Але працює, і край… Не гай часу, командире! їй дуже кепсько.
— Дивина, та й годі, — з неприхованою радістю промовив Журба.
Переконавшись, що командир взяв курс на плато, звідки їх змело, наче гігантською мітлою, Миролюб зсунув перемикач на Норину частоту. Нарешті він повірив у відеопереговори, що відбувалися з його прямою участю.
— Норо, Журба наближається до тебе. Прийом!
— Чую-чую, — глухо донеслося з-за кадру, який заполонила водяниста прозорість. Прислухався: динамік тріскотливо випорскував уривчасте дихання дівчини.
Невдовзі обізвався Журба:
— Я вже на місці, але Нори не бачу.
— І я не бачу, але чую, як дихає. Опустися нижче і покружляй довкола.
— Миролюбе, тобі не здається, що ми обоє вже…
— Ні, не здається, — різко відповів механік, а сам для певності перемкнувся на попередній канал. — Норо, Журба у твоєму квадраті. Дай знати йому рукою. Прийом!
Вона не відгукнулася. Негайно вийшов на Журбу — його лінія вимкнена. Нервозно клацнув перемикачем…
— Бачу, бачу, Миролюбе! — вибухнуло на всю кабіну. — Вона примостилася в затінку дюни. Певне, непритомна. Заходжу на посадку.
Механік сприйняв цю звістку спокійно. Він вийняв тряскими пальцями з патрон-кишені ампулку, висипав на долоню горошину і по-жонглерськи закинув у рот. Кілька хвилин сидів незворушно. Потім перебрався в ліфтоскаф, який за лічені секунди доставив його на бортодром.
Довго чекати екраноліт не довелося. У кабіні тіснилося двоє… Квола і зніяковіла усмішка Нори, заломившись у товстім склі, боляче відбилася в серці механіка. Він схвильовано підійшов до дверей. Нора випала з них прямо йому на руки.
Підтримуючи дівчину, чоловіки мовчки подибали до салону відпочинку.
Нору посадовили в спальне крісло, допомогли зняти шолом і піднесли води. Збадьорилась вона несподівано швидко:
— Ой, любі мої, де я була! Вам таке й не присниться. Слухайте ж мене уважно…
— Тобі не можна хвилюватися, — турботливо перебив її Журба. — Перепочинь. Ми залишаємо цю пекельну планету. Зустрінемось після виходу на трасу. Тоді все й оповіси. Добре?
Журба кинув поглядом на вихід, і обоє поспішили залишити салон.
— Ти знаєш, що вона доводить? — звернувся Журба до механіка. — Каже, що побувала у світі, де відроджено біогеоценоз Всесвіту — якісь гаї, трави, птаство. Невже це синдром тихого божевілля? Далася їй та прогулянка…
“Можливо, але яким чином відбувся феноменальний зв’язок?” — хотів запитати механік, та Журба вже подав знак займати робочі місця.
Невдовзі загули турбіни. “Пульсар” завібрував і рвонувся вгору, кожної хвилини нарощуючи гіперболічну швидкість.
Справжню полегкість Журба відчув, як перетнули останнє гравітаційне коло Плазміди. Корабель ліг на прямий курс до Нової Землі. Тепер він і його екіпаж мають повне право належати собі. Перепоручивши керування комп’ютеру, він вийшов з пілотської.