Дзвони зеленої Галактики
Шрифт:
До салону відпочинку прибув першим, зачекав на механіка, і один за одним увійшли всередину. За порогом здивовано перезирнулися — їх зустріла якась незнайомка. У нарядній сукні, причепурена, трохи збуджена і, ясна річ, з модифікованою зачіскою. Нора, як Нора…
— Прошу сідати, — елегантно вказала на крісла і столик, нашвидкуруч сервований барвистими супермаркетами.
Зорельотчики слухняно виконали її волю, майже спонтанно потяглися до символічних плодів — розцяцькованих тюбиків, схожих на яблука, груші, вишні… Одгвинтивши закрутки, вони смакували терпку рідину.
— А тепер я розповім, де була, що бачила і чула. Слухайте ж мене уважно, друзі. — Свою оповідь Нора почала з
Говорила дівчина захопливо, мальовничо, з метафоричними подробицями. Слово в слово переказувала все, що говорив їй милозвучний Голос. Невимовно мудрими були для неї одкровення Неофлори. Осмислюючи їх по-новому, відчувала: той Голос стає ніби голосом її совісті. Тепер вона має допомогти й іншим, таким, як сама, усвідомити існування чогось вищого, ніж бездумний відрив од свого коріння. На Новій Землі обов’язково доб’ється прийому в Координаційній Раді і зацікавить екодолею Плазміди, її неоціненим багатством, загубленим у часі і просторі. Звичайно, не лише зацікавить, треба ще й схилити до творчого контакту з Неофлорою, бо “де росла трава, там і рости буде!”. Неодмінно, і це істотно, розведе у захмарній висоті зелений куточок — їй подарували на прощання горішки з мікроскопічним насінням і гранулами. Вона стане господинею дивосвіту в мініатюрі…
У день відльоту на Нову Землю ніхто з екіпажу “Пульсара” й гадки не мав, що їх на борту не троє, а вже четверо. Першою довідається про це бортоператор. Прокинувшись, Нора зазирне до рубки телеметрії і не впізнає свого дорогого талісмана. Спершу сплесне від захвату в долоні. Потім завважить інше — тепер у неї є незаперечний доказ реальності всього того, що вона пережила. Поривно кинеться за чоловіками, розбудить і притягне мало не за руки до себе у відсік… І що ж вони побачать?
Живу, самокеровану приймальну антену, якою стала Норина тендітна пальмочка. Один відросток її коріння обів’є коробчастий транслятор з тильного боку і пролізе в запасне гніздо “А”, другий, чіпляючись ворсинками за рукояті вертикальної панелі, випнеться догори і присмокчеться до сенсорної кнопки “вмикаю”. Сама ж рослина видовжиться і ажурно розпустить своє зазеленіле листячко, ну точнісінько, як “голова” справжньої параболічної антени.
Зворушеними поглядами запитають у “мандрівниці” Журба і Миролюб, що все це означає. Вона задумливо скаже їм: “Доладно все пояснити може тільки Неофлора…”
Всі троє ще довго милуватимуться і виказуватимуть своє щире захоплення новоявленим членом екіпажу. Чарівна пальмочка почне “обростати” людською характеристикою. її назвуть благородною рятівницею, яка в скрутні хвилини взяла на себе зв’язок, майбутньою союзницею зелених “родичів”, недооцінених плазмідянами, живим свідком великого єднання творчих сил природи…
Юрій Пригорницький
Посаг
— Нехай надійде весна! — звелів егідодержавний король.
Його мудрим рішенням — бо ж скасовувало нудну, безсніжну зиму — розпочнемо цю історію, точніше, казання, точніше, невеселу казку про планету Горгунду в сузір’ї Лева, на якій, кажучи по-сучасному, в зіткненні техносфери з біосферою гору взяла перша… Навіть не про те. Про час, коли згадане зіткнення з усіма його глобальними катаклізмами подаленіло і все лихе й оманливо-обнадійливе, печальне й величне, все пішло за водою (та ба, якраз це слово тут навряд чи доречне — оті нерухомі калюжки, що де-де траплялись на бідолашній кульці, коли й містили трохи води, то стократ більше сполук, що ними у Всесвіті опікується органічна хімія)… Наша казка про короля, його дружину та їхнього одинчика принца. Якимсь дивом, незбагненним, як всі дива, лише ці троє вціліли за планетарної катастрофи.
І зостались вони животіти на землі, де й трава не росла, птах не літав, риба не брьохалась, ліс не шумів і звір не нипав у пущах. Тільки ж і лишилось од біосфери тієї, що три людські істоти. А ще штабелі консервів у холодних замкових коморах і червоний, наче вепрова кров, трунок у підземельних бочках. (Від техносфери спадщина була багатша — чого тільки не валялося в королівських майстернях, кузнях та гаражах…)
І вкотре вже його величність заходжувався змінювати пору року: без його волі та влади цього б не було. Тим-то королівська влада сягала нині, на думку монарха, абсолютної… абсолютності.
Зима таки втратила сенс. Вона минула в трудах, убогих розвагах і набридла, як мелодія з табакерки.
До того ж, принц сьогодні вполює останнього за цю зиму зайця.
До того ж, горностаєва шуба короля зовсім обшарпалася, він виглядав у ній посміховиськом. Виходить, продовжувати зиму не було жодного резону.
— Тож нехай весна настане сьогодні. Відразу ж по обіді. О п’ятнадцятій нуль-нуль.
Так звелів монарх у повному безлюдді (коли не брати до уваги сотень облич і постатей на картинах у золотих рамках) і відчув, що в старому його серці ворухнулося щось обгорнуте ніжним попелом…
Заплющив очі й побачив темінь, чорну воду. Її глибінь вирувала-клубочилась, і в ті нутра опускались тьмяні світлячки… Прищулив повіки сильніше — лелітки закружляло, захурделило, але то вже були іграшкові панії в ошатних платтячках; миготіння, марево, а далі полки проламуються крізь каламуть небуття. Німота стиснула душу. Мисливські ріжки й сурми оповісників видмухували цілі гори безгоміння, троянди цвіли шалено, корогви палахкотіли на вітрі, й коні товкли землю та небеса копитами…
Розплющив очі, видіння щезли. Щось невловне й непевне, так і не визріле з-посеред них, не окреслене ясністю думки, таки сколихнуло втомлену душу, поманило її в якийсь нереальний заборонений простір.
“…по обіді. О п’ятнадцятій нуль-нуль…”
Профіль цієї людини давно відрізнявся від того, що був викарбувати на його восьмигранних монетах (скарбниця-смітник, звалище беззмістовного, нікому не потрібного срібла).
На зморшкуватому високочолому обличчі з блідо-бузковою бородою та вусами зухвало чорніли чагарники брів. У короля була звичка раз у раз підкидати їх — мовляв, отак-то… Мовляв, отак, панове, й іншої ради на щось там буть не може…
Його величність не возсідав на троні й не відпочивав у зручному великому кріслі о п’яти подушках, у яке поринаєш, немов у драговину. Він сидів на твердому дерев’яному стільці, на якому завжди приймав тверді рішення.
Стінки були прикрашені живописом, здебільшого батальним. Його величність уже не на всіх картинах зумів би впізнати себе. Легше йому було, звичайно, признаватись до тих зображень, що робились придворними малярами на увічнення якихось знаменних подій. Та коли розібратися, ціле життя монарха (він був того певен), мов безперервний ланцюг, складається суціль з подій — і то обов’язково знаменних. Інших у нього, видно, не буває.
Ось хоча б така — його величність іще дитиною шукав під коморою стародавній скарб. А добувся до… нафти. Країна враз пересилила своїх економічних супротивників; і його, восьмирічного принца, змальовано біля чорного акуратненького фонтанчика в чудовому біло-срібному камзольчику, на якому жодної плямки. Рожевими чистими рученятами хлопець стискає золоту лопату…