Ексгумація міста
Шрифт:
Еля дуже не любила залишати свої одежі по усіляких гардеробах: вона почувалася прикутою до свого одягу й до неодмінно-майбутньої ситуації апофеозу вилучення його з гардеробу, коли - з одного боку - вона просто не вміла видиратися з живоплоту ніг у добіганні кінця вистави чи концерту (вона просто не могла не віддячити за дійство), а - з іншого боку - вона просто не вміла штовхатися у черзі: мозок починав підступно вар’ювати, й доводилося перечікувати усіх: від найагресивніших рогулів і найнаполегливіших пань, обладнаних дуже коштовними штучними атрибутами
Цього разу Еля покладала надії на Жюса, але з’ясувалося, що геть усі, хто цього вечора потрапив до середини театру, мали без жодних заперечень залишити в гардеробі не лише пальта, шуби й дублянки, а й увесь верхній одяг: на вході до зали всім видавали фіолетові плащі зі штучного шовку.
Еля відчула як її охоплює параноїдальна паніка: комфортно вона могла почуватися лише тоді, коли усі її речі перебували в зоні простягнутої руки і не далі!
Еля запхала в трусики поданий Жюсом гардеробний жетон з номером 373, і вони подалися до буфету. Озиратися на рогулів, наполегливих пань та засмиканих квочок з родинами, що гротескно корчилися у процесі роздягання (зосереджені, забембані, поквапливі, або ж навпаки - хтиво, потворно прокволі) у Елі не виникло найменшого бажання. На відміну від брутального Жюса.
Віщі сни - приборкана неймовірність. Сновидіння - готове кіно. Подорожі в снобаченні - вихід. Коли б не «грізне, темне, волохате ВОНО». Закатоване підсвідоме за лаштунками чужинських традицій.
Ніч безсоння - звичайний антракт. Серед канапок мародерствує киця. Нічні метелики падають в чай, у томатний сік, в мартіні з грейпфрутовим соком… Оперний театр спорожнів, віртуальна крейза верещить:»Банзай!». Тим, хто свідомо затримався, постскриптум вилізе боком. Блима червоне око лямпочки над дверима партеру… Заспана білетерка з буддистським шепотуном. Дає останній дзвоник - його шепіт - лунка химера - гасить в перших рядах кілька вогників цигарок…
Поблизу рампи в повній темряві чути звуки пересування меблів. На мить спалах запальнички вихоплює скуйовджені сталки волосся біля блідої, наче вогка крейда, скроні; заплакані очі; щоку в патьоках змішаного зі сльозами гриму понад цигаркою…
Зно ву - гур кіт, схлипування, шаркання, сякання, шмар кання, плямкання, притамовані стогони, зітхання…
В окрайці рампи зненацька масний, проте надзвичайно холодний мефістофельський бас промовляє:
– Вона гадає, їй це допоможе!
Зелений промінь освітлює миршавого неохайного юнака в гіповому шматті.
– Вона гадає, пересування меблів розрадить її істерику!
Хлопець ліпить ідіотську мармизу і напружено по-гуімпленівськи шкіриться.
– Стули пельку, Ертебізе!
– Чується з глибин сцени дуже втомлений, глухувато-хрипкий жіночий голос. І потому - знову грюкання, зітхання та інші подібні вияви поневоленої істерики.
Ертебіз - кожен його рух, жест, кожна гримаса, - все, особливо перекручені щодо змісту тексту інтонації, - підкреслено фальшиво, - озирається через плече:
– Вдала спроба себе опанувати!
В Ертебіза летить стілець. Той блискавично відхиляється, і стілець з тріском падає в темну оркестрову яму. Перші скрипки одразу озиваються какофонією різких істерично-високих звуків, серед яких і звуки тріскання струн.
– Гол!!!
– Тенором кричить диригент, спалахуючи у жовто-зелено-рожевому промені. На чере поподібному обличчі - геть божевільні очі. Він голо мозий. Вдягнений як кришнаїт. У кістлявих пальцях - замість батути - запахуща паличка.
– Дозвольте підкурити, мадам!
– З ідіотським ентузіазмом звертається диригент до темряви.
Ертебіз навшпиньки, вимахуючи руками, зникає в темряві глибин сцени, у напрямку вогника цигарки і звуків поневоленої істерики. Повертається з вогником до своєї світлової плями. Лягає на живіт і протягує диригентові цигарку, що тліє. Диригент лізе назустріч по головах музикантів - чути глухі зойки і жалібні стогони струн, - дотягується паличкою до цигарки. Руки тремтять від напруги, і він довго не може влучити кінчиком палички у вогник.
Публіка в перших рядах партеру (лише декілька чоловік, увесь партер - порожній) починає кахиканням та шарудінням висловлювати занепокоєння і демонструвати нудьгу.
Врешті диригентова паличка спалахує і від неї тягнеться смуга запахущого диму. Ертебіз витирає піт з обличчя. Диригент, зновуж таки по головах музикантів, повертається на своє місце. Ертебіз робить останню затяжку і кидає недопалок до оркестрової ями. Жіночий зойк.
– Мадам, я пропоную вам цілу і недоторкану цигарку замість тієї, що витліла через недолугість нашого диригента! Чудовий ситний недоторканий джойнт! Від себе відриваю!
– Йди до дупи!
– з ваганням у голосі відказує жіночий голос.
Ертебіз знизує плечима і раптом влучно кидає косяком у перші ряди партеру. Звідтам чується гуркіт крісел, шарудіння, шаркання, матюкання, вовтуження - звуки, схожі на ті, що протягом ночі відтворювалися на сцені.
– Кінець першої дії! Всі - в дупу!
– репетує диригент.
– А всі вже і так в дупі.
– кидає Ертебіз.
Світло зникає.
Найважчим Еліці здавався прорив у фойє, але дві опасисті корови у бюстгальтерах і панталонах навіть не коливнулися їй назустріч, і відстань до гардеробу у порожньому фойє вона подолала вмить.
На стійці сиділа, астматично дихаючи, величезна ропуха кольору нездорової старечої шкіри. Еля перестрибнула через бар’єр до вішаків, швидко розшукала свій одяг і лин у ла, наче раптова травнева злива, до виходу - повз незворушну жабу, яка провела Елю позбавленими будь-якого виразу очима. А може, вона дивилася на мертву фіолетову грудку покинутого Елікою на підлозі плаща, і за мить до апоплексичного удару ця пляма ввижалася їй райським болотом - останнім притулком знедолених ропух під пахвою Єдиного Жаб’ячого Бога…