Експансія-I

Семенов Юлиан Семенович

— Біс його знає… В усякому разі марновірний.

— Усі марновірні… То що хочете покуштувати? Сир чи худіас?

— А що іще тут дають?

— Смажене м'ясо, — Кемп кивнув на камін. — Феліпе чудово готує м'ясо на верболозі. Страшенно дорого, зате дуже смачно… Можна попросити засмажити на вугіллі тручу [10] , найсмачніша їжа…

— Тоді почастуйте мене солоним сиром, пречудовою тручею і склянкою тінто [11] .

Ну, давай, реагуй, Кемп, подумав Штірліц. Труча — це царська їжа, і платять за неї по-царськи. Давай, інженере, замов тручу собі і мені, тоді я до кінця повірю в те, що ти не випадково з'явився на дорозі.

10

Труча — форель (ісп.).

11

Тінто — червоне вино (ісп.).

— Дон Феліпе, — гукнув Кемп, і Штірліц одразу зрозумів, що цей чоловік служив у армії. — Сир і тручу для сеньйора, пляшку тінто, а потім дві кави з тих зелених зерен, що ви показували мені минулої п'ятниці.

— Так, сеньйоре Кемп. Яке тінто хочете попробувати? Є вино з Каталонії, дуже терпке; є з Малаги, те, що ви якось пили, густе, з чорним відливом.

— А що ви порекомендуєте моєму гостеві?

— Тінто з Каталонії краще, мені його привозять не так уже й часто.

— Рискнемо? — спитав Кемп.

— Той не виграє, хто не рискує, — погодився Штірліц. — Я дуже голодний, сп'янію, в горах роблять міцне вино.

— Ну то й що? П'янійте собі на здоров'я, я відвезу вас додому.

— Спасибі.

— Вам ніколи не доводилось працювати з технічними текстами, Брунн?

— Ні.

— Осилите?

— Можна спробувати.

— Це в нас, у німців, можна спробувати. Американці інші люди, вони зразу ставлять запитання: «Можете чи не можете?» Відповідати треба певно, з ними треба діяти відкрито.

— В усьому?

— Що ви маєте на увазі?

— Та нічого особливого… Просто ви з ними працюєте, ви, мабуть, знаєте, чи можна з ними поводитись відверто в усіх питаннях чи щось треба притримувати.

— Дідько його знає. А втім, мабуть, з ними треба діяти відкрито. Вони ж як діти, дуже довірливі і піддаються на умовляння. Їм треба пояснити все від початку й до кінця, як у школі. Якщо вже вони зрозуміють і повірять, то кращих компаньйонів і бути не може.

— Так, вони славні люди, я з вами згоден… Але ж вони зазнають на собі впливу тих, проти кого ми, німці, так активно виступали в минулій війні…

— Мої боси такому впливові не піддаються, — відрізав Кемп. — Кольорових і слов'ян компанія не держить, отож можете не турбуватись.

Штірліц посміхнувся:

— Та я й не турбуюсь. Я не вірю в забобони, тим паче зараз за це більше нікому карати, усе розсипалось.

Дон Феліпе приніс сир, зелень, вино в темній високій пляшці, розставив усе це на білій паперовій скатертині і спитав:

— Тручу прожарити чи ви любите її сируватою?

— Майже сирою, — сказав Штірліц. — Тільки однієї мені замало. Я голодний. Мій друг сеньйор Кемп, гадаю, пригостить мене трьома, а то й чотирма тручами. Це скільки порцій?

— Чотири, — відповів дон Феліпе. — Рибини дуже великі, сьогодні вранці ще хлюпалися у водопаді, м'ясо смачне, дуже ніжне.

— Витримаєте чотири порції? — спитав Штірліц, не глядячи на Кемпа, бо знав, що на обличчі в того зараз має бути розгубленість. — Чи збанкротуєте через мене?

— Та хоч п'ять, — мовив Кемп, і Штірліц остаточно переконався у тому, що ця людина є продовження того, що почалося дві години тому на авеніді Хенералісимо, коли до нього підійшов Джонсон.

— Тоді п'ять, — оголосив Штірліц. — Я подужаю.

— От і чудово, — всміхнувся Кемп. — Труча вам неодмінно сподобається, припечена шкірочка — нечувана смакота, у дона Феліпе свій рецепт.

— Ви можете пити? Чи за кермом боїтесь? — поцікавився Штірліц.

— Боюсь, але буду. І потім гвардія сівіль [12] на цій дорозі не лютує, вони психують тільки на тих трасах, по яких Франко їздить на полювання.

Кемп налив тягучого довгого вина в грубі склянки і цокнувся з Штірліцом:

12

Гвардія сівіль — поліція (ісп.).

— За нещасних німців.

— За них варто, — погодився Штірліц, — Щоб не були такими довірливими.

— Як вас зрозуміти?

Штірліц випив, смакуючи, дуже повільно, всмоктуючи, знизав плечима:

— Зрозуміти просто. Нещасні німці не можуть жити без фанатичної віри. То вони вірили в Бісмарка, то в кайзера, то в Гітлера. Їм потрібний фюрер, трибун, який стрясав би їхні душі, якого треба боятися. Коли боятися нікого, вони починають ставити барикади й оголошувати страйки, знову ж таки сподіваючись, що з'явиться сильна рука, подібна до тих, що вже були, і наведе порядок.

— Ви проти сильної руки?

— А ви — за?

— Дорогий Брунн, я помітив, що ви не відповіли на жодне моє запитання, а мене примушували відповідати на всі ваші.

— Примушував? — Штірліц здвигнув плечима й підсунув свою склянку до Кемпа. — Плесніть ще, га? Як же це я вас примушував, цікаво? Катував у камері? Заарештовував вашу дружину? Відправляв дітей до концтабору? Я ні до чого вас не примушував. — Він жадібно випив ще одну склянку, відщипнув шматочок сиру, поклав на нього зелень, проковтнув, не пережовуючи, і сказав: — Однієї пляшки мені мало, замовте ще.

— Звичайно, звичайно. Хочете, попросимо андалузьке тінто?

— З великим задоволенням я випив би нашого баварського айнціана.

— Почекайте, скоро вип'ємо.

Так, подумав Штірліц, це початок; треба грати й далі, він клює; напевне знає, скільки мені дають «товариші по партії»; а дають стільки, аби вистачило на хліб, сир та на кілька шматків м'яса в п'ятиденну; коли ж я пив справжню каву востаннє? Мабуть, місяців зо два тому, коли Герберт Зоммер запросив мене в «Хіхон»… Герберт… Він такий же Герберт, як я Брунн. І поселили мене в той пансіон, де старий з «Блакитної дивізії» дає ключі й уважно стежить, коли й хто виходить і повертається. Але якого чорта вопи тоді вивозили мене з Берліпа? Судячи з усього, вони витягли мене звідти під час останнього танкового прориву, навряд чи хто ще зміг вирватися з того місива. Навіщо треба було лікувати мене в Римі? Переправляти з ватіканською фальшивкою сюди, у Мадрід? Навіщо я їм потрібен? На тобі була їхня форма, заперечив собі Штірліц, і ніяких документів. У хапанині, поки ще був їхній порядок, вони, мабуть, тоді були зобов'язані витягти штандартенфюрера. А тут схаменулися: чому без документів? Чому опинився в тому районі Берліна, куди вже прорвалися росіяни? Чому сам? У формі? Мюллер мертвий, Герберт навіть сказав, на якому кладовищі його поховали. Першого травня. Ніхто, крім нього, не може мати матеріалів проти мене. Мюллер ні з ким не ділився своєю інформацією, це не в його манері. Віллі, Ойген і Курт загинули на моїх очах, це відпадає. Айсман? Навіть коли він живий, у нього немає проти мене доказів, я повернувся в березні сорок п'ятого із Швейцарії в Берлін. Це свідчить про мою вірність режиму фюрера; людина, пов'язана з росіянами, просто-таки не могла повернутися в рейх. Це ж вірна смерть… Холтоф? Він запропонував мені змову і за це поплатився розбитим черепом, усе за правилами. Про сина, про зустріч з ним у нічному Кракові Штірліц забороняв собі згадувати, краялось серце, а воно йому ще потрібне, щоб повернутися, на Батьківщину. Залишалася тільки одна уразлива ланка — СС штурмбанфюрер Хьоттль. Саме йому Штірліц дав у Лінці явку російської розвідки у Швейцарії, коли шукав зв'язок зі своїми. Коли про це дізнався Даллес — а він міг про це дізнатися, бо Хьоттль контактував саме з ним, — тоді справа міняється. І ні в кого не можна спитати про долю Хьоттля. І писати нікуди не можна. Треба затаївшись чекати, відкладаючи із щотижневої субсидії кілька песет; іншого виходу немає; оскільки він назвав себе у Ватікані доктором Бользеном; можливо, вони ще не вийшли на Штірліца; вони можуть вийти, якщо їм у руки потрапили всі архіви, та, судячи з того, як у квітпі палили ящики з документами у внутрішньому дворі Принц Альбрехтштрасе, Мюллерові дав вказівку Кальтенбруинер знищити ключові документи; якщо ті, хто вцілів, вирішать відновити «Чорний Інтернаціонал», вони дістануть потрібні документи в сейфах швейцарських банків, куди поклали найважливіші архіви ще в кінці сорок четвертого. Так, але живий головний свідок, Шелленберг, заперечив собі Штірліц, він сидить у англійців, він, напевне, пішов з ними на співробітництво. Але він надто розумний, щоб віддавати всі карти; за що тоді жити далі? Про те, як я став «доктором Бользеном», знає тільки він, це була його ідея, він дав мені цей паспорт зі свого сейфа. Та й у англійців немає звичаю ділитися своєю інформацією з ким би там не було, навіть з «молодшим братом». Так, але тоді до мене під'їхали б англійці, а не американці. Коли б рік тому я міг ходити й розмовляти, мене американці повернули б додому, якби я сказав їм, хто я; час втрачено, тепер, мабуть, не віддадуть, признаватися Джонсону в тому, хто я є насправді, наївно, не за правилами. Не треба зараз терзати себе запитаннями, сказав собі Штірліц, це нерозумно. Все одно ти не зможеш вичислити ходи тих, хто має інформацію й свободу пересування; треба покластися на долю, ретельно аналізувати кожен погляд і порух тих, хто взяв мене в кільце; життя привчило зважувати фрази контрагентів, схоплювати те слово, яке відкриває їх; жоден з них не віддав боротьбі стільки років, скільки я, за мною досвід, триклятущий, виснажливий, який робить старим у сорок шість років; мій досвід може протистояти їхній поінформованості, не дуже довго, зрозуміло, але певний час цілком може; а зараз треба пити й точно грати стан голодного сп'яніння; примітивно, звісно, але вони клюють саме на примітивне; у людей цієї психології спотворене відчуття, вони схожі на ласолюбців — ті ніколи не пориваються до красивих і достойних жінок, їх надить до шлюх, ніяких умовностей, усе просто і ясно із самого початку; вони тягтимуть мене вниз, до себе; я піддамся, іншого виходу немає, єдиний шлях доторкнутися до інформації… Щоб я був проклятий, якщо він зараз не запитає мене про «фарс суду в Нюрнберзі»…