Шрифт:
Василь Бережний
Експеримент "Корона"
1
Дзвоник долинав нiби крiзь кiлометровий шар чорної вати. Та все-таки слуховий центр зафiксував його, почала формуватися думка: дзвонить, але не встигла оформитись, розпалася на свiтнi скалки, вони зникли, i знову кучугури чорної вати налягли на свiдомiсть. Але дзеленчання не стихало i таки пробилося. Рука сама потяглася до слухавки. З мiкрофона почулося тривожне:
– Алло! Алло!
Нарештi Михайло Павлович прокинувся. Сiв у постелi.
– Я слухаю.
– Пробачте, що турбую серед ночi...
– А що трапилось?
– Михайло
– Може, що з Сергiєм?!
– Того ж я й дзвоню...
– жiнка перейшла на шепiт.
– 3 ним щось страшне дiється. Розумiєте... Боюсь, чи не збожеволiв. Мабуть, якась несправнiсть...
– Несправнiсть?
– перепитав Михайло Павлович.
– Хм... Так ви ж обоє медики...
– Несправнiсть у "Коронi"!
– А... Нi, це вiдпадає. Живлення ж не мiняли?
– Нi. Все, як було. А вiн скрегоче зубами, стогне, плаче...
– Ну, то знiмiть з нього "Корону".
– Не дається. Випхав мене з кабiнету, замкнувся. Бубонить, свариться наче навкулачки з кимось б'ється. Може б, ви... Вас вiн, звичайно, впустить, Михайле Павловичу...
– Гаразд, я зараз.
"I отак завжди, - меланхолiйно подумав Михайло Павлович, - якщо ти пiзно лiг - обов'язково не дадуть виспатись. Буває, рано приходиш з лабораторiї - нiхто й у шахи не набивається, а це засидiвся бiля нового прискорювача - i на тобi... Що ж могло трапитись? Адже вiн уже тиждень, як надяг "Корону"! Записував би спокiйно в журнал, а то..."
За звичкою, хотiв надiти краватку, але жбурнув її в шафу. Третя година ночi! Уже вийшовши з парадного i ковтнувши свiжого повiтря, подумав: "Бач, невдоволений, розбудили. А певне ж, щось сталося!.. Ех, Сергiю, Сергiю..."
Пустельна вулиця почала лунко вiдраховувати його швидкi знервованi кроки.
2
З легким сумом Сергiй Олексiйович помiчав, що море вже втомлює його, що в тiлi поменшало сили, а проте плавав охоче. Далеко не запливав, як то було колись, тримався "буйкової" межi, частенько вiдпочивав на водi, розкинувши хрестом руки, втопивши погляд у бездонну синяву неба. Дуже любив отак зависати на водi пiзно ввечерi, коли в небi сяють зорi. В такi хвилини Сергiя Олексiйовича оповивав якийсь особливий настрiй. Хвилi стиха колисали його мiж небом i землею, далекi зорi сiяли в душу щось незбагненне, щемливе, смутне i радiсне. Може, тодi саме наставала мить єднання з Природою?
А як шубовснеш у ранкове море, коли сонячне промiння тiльки черкнеться його ледь побриженої поверхнi, - де та й утома дiнеться! М'язи стають пружнiшi, в усьому тiлi настає отой оптимальний режим, яким вiдзначається молодiсть, Але то ненадовго. Втома облягає знову, гасить чутливе сприйняття свiту - молодiсть давно минула.
– Чи ти хоч бачиш, Михайле, яка тут краса?
– iнколи говорив Сергiй Олексiйович до свого друга, який цiлими днями горбився за шахiвницею.
– Ти завжди був романтиком, Сергiйку, - кидав Михайло Павлович, пускаючи хмарку диму.
– Не забувай, що ти медик!
– Ну й що? Медики - не сухарi, це ви, фiзики.., Але втягти Михайла Павловича в дискусiю не вдавалось.
– Спiвай, спiвай, вона довга...
– скаже i знову втупить погляд у шахiвницю.
Але настав такий день, коли Сергiй Олексiйович не купався, а Михайло Павлович не грав у шахи.
– Це безглуздо - ось що мене вражає, - сказав пiсля тяжкої мовчанки Михайло Павлович.
– Людинi ще тiльки за п'ятдесят i раптом...
Не змовляючись, вони пiшли в напрямку гiр.
– Трагедiя в тому, що ми майже завжди спiзнюємось iз дiагнозом... нарештi обiзвався Сергiй Олексiйович.
– Рак - дуже пiдступна хвороба, в органiзм людини пробирається тихцем...
– Що значить тихцем?
– змахнув рукою Михайло Павлович.
– Це просто неможливо. Хто-хто, а ви, медики, мусите це знати. Хiба не всi дiлянки органiзму контролюються нервовою системою?
– Усi, звичайно.
– То чому ж ця чутлива комунiкацiйна сiтка не сигналiзує про небезпеку одразу? Чому сигнали тривоги надходять до свiдомостi запiзно?
Сергiй Олексiйович поглянув на чорний дзьоб Карадагу, за який саме зачепилася попеляста хмарина, i по хвилi мовчання пробурчав:
– Чому та чому... Певне, так схотiла її величнiсть Природа.
Деякий час iшли мовчки. Гiрськi стежини вели їх то помiж важкими валунами, то по зелених схилах. Отак i думки їхнi - то натрапляли на каменi незрозумiлого, то виривалися на простiр, i вже здавалося, що ось-ось можна осягнути незбагненне.
Посiдали на теплому каменi, дивилися на море, згадували померлого друга. I знову: чому система аналiзаторiв "не спрацьовує"? Адже нема сумнiву - сенсорнi нервовi волокна передають сигнали своєчасно, i вiдповiднi дiлянки мозку сприймають їх як больовi подразнення. Але, мабуть, захворювання починається з дуже незначних змiн, а значить i сигнали слабкi... Вони, певна рiч, заглушуються iншими, тонуть у них. А коли процес злоякiсного переродження охопить чималу дiлянку - час уже втрачено, i хвороба тодi не вiдступиться вiд своєї жертви. Що ж виходить? Посилити, треба посилити роботу системи аналiзаторiв!
– I це допоможе розпiзнавати початок усякої хвороби - чи не так? вигукнув фiзик.
– Авжеж, що так, - невесело усмiхнувся медик.
– Не вистачає тiльки дрiбнички - якого-небудь бiоелектронного пiдсилювача.
– А ти змiг би провести такий експеримент?
Сергiй Олексiйович подивився на друга так, наче вперше побачив.
– Експеримент?
– перепитав.
– Це ти серйозно?
– Цiлком серйозно. Ми в своїй лабораторiї сконструюємо пiдсилювач. А ти вiзьми медико-бiологiчний аспект.
– Ну, коли так, то я й сам... ну, розумiєш, експеримент на собi...
Тепер Михайло Павлович окинув друга зацiкавленим поглядом.
Щоб заглушити хвилювання - чи вони гарячкуватi юнаки?
– друзi почали по-дiловому обмiрковувати свiй намiр. Електрична активнiсть клiтин, електроенцефалографiя, альфа- i бета-хвилi головного мозку...
Сонце вже давно сховалося за горами, густо-синя поверхня моря зовсiм потемнiла, коли вони спохватилися i рушили до своєї "обителi здоров'я". Запiзнилися на вечерю, зате мали - в головних рисах - план дiї. Найперше, звичайно,- пильне вивчення найновiших атласiв мозку. Де саме в цiй горбкуватiй країнi пролягли зони локалiзацiї чуттєвих сигналiв? Де тi нейроннi ретрансляцiйнi станцiї, якi зосереджують сигнали i передають їх до великої гори людської психiки?