Елементал
Шрифт:
Пелен заходився втихомирювати мого земляка, а я дивувався тісноті цього світу, який і досі тримається на бюрократичних папірцях, липових печатках та фальшивих посвідках, адже й мені перед виїздом спершу приготували мандат Організації непредставлених народів, підписаний самим генсеком UNPO Майклом ван Прааґом, а потім чомусь передумали й пошили з мене червоного хрестоносця.
Тим часом володар мандата UNPO закипав дедалі дужче, казав, що він давав російським солдатам два ящики тушонки, щоб тільки розвантажили літак, а ті, голодні, як шакали, бояться, бо тут усім і всіма керує ФСК [6] , а ви, пане Пелен, потураєте їм, – сказав мій земляк, – українці зібрали сорок дві тонни тушонки, одягу,
6
Федеральна служба контррозвідки.
– Швидше б усе це скінчилося, – сказав він невідомо про що, демонстративно зітхнув і випив. – Тут лише на Північному Кавказі стонадцять республік, а мені ще якоїсь України бракувало. Ви чули про таку країну, мосьє Дюшан? Скажіть мені щиро, ви чули коли-небудь про Україну?
Я знизав плечима, і він зрозумів мене правильно – нема про що говорити.
– То на чому нас перебили? Ага, Хасав-Юрт. Я це до того, мосьє Дюшан, що туди час від часу ходить наш транспорт. І якщо ваш маршрут збігається з тим напрямком, то можна посприяти…
– Не переймайтеся. Усе, що від вас залежало, ви вже зробили. Далі я сам.
– Але ж… – він хотів було заперечити, однак спитав зовсім про інше: – Але ж повертатися ви будете через нас?
– Звісно.
– І не сам?
– Думаю, ні.
– Коли це буде?
– Що? – грубо спитав я.
– Коли на вас чекати?
– А коли буде літак?
– Ну, чіткого розкладу тут і бути не може. Все це спецрейси і… – Він узяв зі столу візитівку й простяг мені. – Але ви можете тримати зі мною зв’язок.
– Дякую, мосьє Пелен. Тут можна взяти таксі?
– Без проблем. Та тут усі живуть, як і жили. Навіть там, серед війни, цивільне життя триває. І залпи на честь весільних гулянь можна переплутати з бойовими…
– Ви там були? – гостро спитав я.
– О, ледь не забув, я ще винен вам сувенір, – ухилившись од відповіді, він підійшов до дверей і причинив їх на замок. Потім дістав із шухляди «сувенір», який майже сховався в його долоні.
– Це остання новинка від «Сміт і Вессон», сорок третя модель. Офіційно він призначений для мисливців і рибалок, але вже зарекомендував себе і в серйозних справах.
Далебі, це була красива іграшка, виготовлена з алюмінію, дерева й сталі, яка важила не більше як триста грамів. Барабан револьвера вміщував вісім набоїв 0,22 калібру – для «серйозних справ» це, звичайно, ніщо, а для деяких ігор цілком підходяща річ.
– Для самозахисту, – всміхнувся Пелен. – Нам це належить за службовим обов’язком, тож будьте спокійні.
Якби замість цього мисливсько-шпигунського пугача він дав мені «парабелум» чи бодай австрійський «ґлок», то я почувався б іще спокійніше.
– У мене, мосьє Пелен, немає органа хвилювання, – я подивився на нього з таким багатозначним натяком, що він опустив голову й потягся до пляшки.
– Merci, мені вже час. – Я підвівся і взяв саквояж, який щойно поважчав на триста грамів.
Пелен ще раз винувато розвів руками:
– A la bonne heure! [7]
Біля входу до аеровокзалу огиналася п’яна солдатня у літніх панамах і розхристаних до пупа бронзово-зелених сорочках, на їхніх плечах теліпалися короткі «акаеми», і я нітрохи не сумнівався, що зараз котрийсь із них стрельне в мене цигарку, а коли почув оте оскомно знайоме «Дай закурить!» – дістав коробку «Gitanes» і, щоб копар [8]
7
У добрий час (фр.).
8
Так чеченці називають російських солдатів.
– А можна двє? – дихнув він на мене скислою в шлунку горілкою.
– А ти вмієш переганяти воду з калюжі в калюжу? – спитав я.
– Чаво-о-о?
– Таво, – я дав йому ще одну сигарету.
– А зажигалку можна?
– Зараз модно припалювати сірниками, – сказав я. – Ти знаєш, що в Парижі тепер усі користуються лише сірниками?
– Чаво-о-о?
– Закушувати треба. І бажано українською тушонкою.
Я повагом рушив до стоянки таксі з прицілом на приватне авто. Назустріч вискочило кілька водіїв, кожен хотів перехопити цього крутого подорожанина, й вони закудикали всі в один голос, та я, наче глухий, мовчки підійшов до червоної «шістки» і, кинувши на заднє сидіння саквояж, усівся поруч із водієм, який щойно скочив у машину.
– Куди? – спитав він, уже переходячи на четверту.
– До міста. А якщо зможеш, то й далі.
– Далі – це куди?
– В Кизляр.
– В Кизляр? – він повернув до мене своє носате, гостре, як сокира, обличчя. – А ти хоч знаєш, де той Кизляр?
– Знаю, – сказав я. – Кілометрів сто п’ятдесят.
– Це на вертольоті. А машиною вдвічі далі.
– Я плачу в обидва кінці. П’ятдесят баксів вистачить?
– Там розбиті дороги… І блокпости.
– Сто, – сказав я.
– Ні, п’ятдесят. Але тільки до Хасав-Юрта. А там можна взяти іншу машину.
– Добре, дорогою подумаєш.
– Тільки той… якщо можна…
Я дав йому новеньку п’ятдесятидоларову купюру і, відкинувшись на сидіння, приплющив очі: базар закінчено. Сто, двісті кілометрів, тисячу… Яка різниця? Земля кругла й маленька, як макове зерня.
4
Минулого разу я проїжджав цією дорогою ранньої весни, ще й «зеленка» не поповзла горами, і світ видавався мені зовсім інакшим, і сам я тоді був не таким, як тепер, хоча вже й спізнав, почім ківш лиха. Все пішло косо-криво після того, як мене, майже відмінника романо-германського факультету, призера Універсіади і взагалі чудового хлопця, виперли з четвертого курсу університету за «злісну участь у парамілітарному формуванні». А щоб він, цей чудовий хлопець, не плакав, не журився, щоб він де-небудь прихилився, то, звісно ж, оддали в москалі, де я два роки переганяв воду з калюжі в калюжу, чистив у позачергових нарядах картоплю, а під час марш-кидків пер на своїх плечах пудового «красавчика» [9] і когось із тих здохляків, що, вхоркавшись, пускали піну, падали з ніг і підводили всю отару.
9
Так чеченці називають кулемет Калашникова.
Першого року служби я ще мав утіху від Асиних листів (коли вона, студентка медичного, вступила в нашу організацію і стала відвідувати заняття зі східних двобоїв, ми її називали Васею), а потім без жодного «прости-прощавай» листи перестали надходити і потяглася така нудьга, що ліпше б я став вовкулакою. Тоді вже точно перегриз би горлянку отому лейтенантикові-суворовцю, який після кожної чергової зірочки так напивався, що на пляжі стягував з дівчат трусики й відразу позбувався тієї зірочки, а тому міг командувати лише «губою» і вже там до безтями згонив злість на арештантах. Та я не думав і не гадав, що ще більша нудота напосяде на мене разом із дембелем, що вже через тиждень-другий розкошувань тією волею у рідному містечку Миронівці мені все так остогидне, що готовий буду тікати на край світу.