Елементал
Шрифт:
– Борсук підожде, – сказав Єльцин і заходився вминати сибірські пельмені, потім спохопився: – А, Барсу-у-уков!
Він вийшов до порожньої сусідньої зали для конфіденційної розмови, але всі почули звідти несамовитий крик:
– Це правда?! Не зосталося мокрого місця?
До застілля Єльцин повертався пританцьовуючи, а тоді пішов у справжній танок, плескаючи себе по колінах, як цирковий ведмідь. Але пізніше він, напевно, все-таки згадав досвід своїх середньовічних попередників, які воліли бачити не «мокре місце» від заклятого ворога, а його відтяту голову. Згадав. Бо ніхто з учасників тієї операції так і не отримав «героя».
Інакше розповіла про загибель генерала його дружина Алла Федорівна. Вона всіх запевняла, що після смертельного поранення її чоловік жив ще дві години і помер у неї на руках. Утім, як казав колись той-таки генерал, вдови мають свій особливий погляд на такі речі. А ще він казав, що найцікавіше настане тоді, коли мертві почнуть вертатися з того світу. Так воно чи не так, але саме з кінця того квітня федерали заметушилися в пошуках усіх родичів генерала. Ніхто вже й не приховував цього ганебного полювання, і на російських блокпостах навіть з’явилися фотографії розшукуваних.
6
Хасав-Юрт лежав на краю Дагестану, однак тут жили переважно чеченці, і всі вони добре знали Лечо Гелісхана на прізвисько Ламбада, до якого мене й послав дядечко Толя, забезпечивши посвідкою кореспондента газети «Незборима нація», відряджувальним посвідченням та клопотанням до всіх органів влади на ксерокопії депутатського бланка.
Ламбаду так прозвали, напевно, за його веселу вдачу й моторність, хоч важко було зрозуміти, звідкіля бралася та веселість у чоловіка, який не мав лівої руки і правого ока, а до того ж їздив, вважай, на катафалку, тобто їздив на машині швидкої допомоги, яку приватизував ще до війни і називав не інакше як «таблеткою». Але це таки був і катафалк, бо Ламбада часто перевозив у ньому мертвих, перевозив загиблих до їхніх домівок, і то вже стало сумною професією цього веселого чоловіка, який, щойно почувши, звідкіля і від кого я приїхав, спитав:
– А ти знаєш, як чеченці кажуть на сірники? Ні? А так, як і українці, – сір-ни-ки! – вигукнув він і зареготав на радощах, що в нас так багато спільного, і частував мене галушками, які, щоправда, чеченці готують не з салом, а з м’ясом, і казав, що він мене може перевезти на своїй «таблетці» навіть у Туреччину, бо його знають на всіх блокпостах.
– Ти можеш довго не дихати? – спитав Ламбада.
– Як… не дихати?
– Ну, тобі доведеться їхати в труні.
– І цілу дорогу не дихати?
– Та ні, – сказав Ламбада. – Якщо відкриють віко. Лице я тобі трохи підмалюю, але треба буде не дихати. І не сміятися. Бо це дуже смішно, повір мені, це дуже смішно – живому лежати в труні й не дихати. – Ламбада засміявся, наче показував, як це воно буває смішно, і його порожня очниця також сміялася.
– У дитинстві, – сказав я, – коли ми з хлопцями купалися в річці, то пірнали на вожака. Хто найдовше пробуде під водою, той і ставав вожаком.
– І що?
– Вожаком завжди ставав я. Уже тоді я міг не дихати дві хвилини.
– Ну, то можна вирушати, – сказав Ламбада. – Тільки не розумію, що тобі робити в Надтеречному районі. Там же ця банда [11] . Давай краще я тебе здам Радуєву.
– У мене там пропала сестра, – сказав я.
– Сестра? Вах! – зумівся Ламбада. – Як же вона там опинилася?
– Приїхав до Києва якийсь Біслан, сказав, що їм потрібні медики, вона повірила в казку про Робін Ґуда…
– Ай, погано, погано, – похитав головою Ламбада. – Там часто пропадають люди. Там гуляють ті, кого Росія спеціально випустила з тюрем. Лабазанов, який називає себе Робін Ґудом, колись тримав у руках все узбережжя Абхазії. Усі повії там були його.
11
Надтеречний район контролювали проросійські угруповання Умара Автурханова, який був в опозиції до Дудаєва й очолював так звану Тимчасову Раду.
– А що, – спитав я обережно, – у вас теж можуть бути будинки розпусти?
– Я чув тільки про один, – сказав Ламбада. – Але то в Грозному. Де кафе «Татабанья», біля Зеленого базару. Ні, тобі треба до Салмана Радуєва, сам ти нічого не зробиш. Може, Салман щось підкаже. А так ти можеш позбутися голови і твоїй сестрі вже ніхто не допоможе.
Це справді було смішно – я лежав у труні з трохи відсунутим убік віком, яке за сигналом Ламбади мав щільно прикрити над собою, лежав і не бачив, куди мене везуть, не бачив дороги, тільки відчував своїми кістками її глибокі вибоїни, залишені бронемашинами. Труна пахла живицею, пахла сосною і таки відгонила смертю, недарма із живиці роблять ладан, яким обкурюють небіжчиків, і я вже трохи перейнявся цією роллю, особливо після того, як Ламбада припудрив мене якоюсь гидотою, і думав, що коли нас зупинять і розпізнають цю хитрість, то мене так і закопають живцем у землю.
Ото вже сміху буде! Але мені стало непереливки, коли Ламбада вигукнув «кришка!» і зменшив швидкість, бо хоч то був сигнал причинити віко, проте «кришка!» прозвучала для мене як «амба!» чи навіть «амінь!» Я щільно притяг на себе віко, склав руки на грудях і, заплющивши очі, нагострив вуха.
«Таблетка» зупинилася. Ламбада вийшов з машини і про щось гомонів із солдатами (думаю, що в них теж був якийсь інтерес до Ламбади, наприклад, стосовно «травички»), аж раптом відчинилися задні двері «таблетки» і хтось запитав:
– Чоловік чи жінка?
– Мужик, – сказав Ламбада. – Росіянин.
– Ану відкрий!
Я затамував подих.
– Ні, я боюся покійників. А раптом він оживе, – сказав Ламбада і голосно засміявся. – Краще відкривай уже сам.
Потім він розповів, що копар справді потягся рукою до віка, але в останній момент передумав. Адже, якби покійник виявився живим, то міг би сипнути автоматною чергою.
– Навіщо йому зайві клопоти, правда ж? – сміявся до мене Ламбада, а я за всю дорогу вперше попросив у нього дозволу закурити в труні. І це теж було чортзна-що: лежить собі в домовині покійничок, посмоктує цигарку, тільки й того, що не попльовує в стелю.
– Може, кави? – спитав Ламбада.
– Я не проти.
– А бабу хочеш?
– Це взагалі був би клас.
– Таку, знаєш, кістляву, з косою, – сказав Ламбада. – Оту, яка ще нікому не відмовила.
Я чекав, що він зарегоче, проте Ламбада примовк і мовчав доти, поки, нарешті, дозволив мені вилізти з домовини.
– Це вже наша територія, – сказав він. – Виходь, розімни кістки.
Ми стояли в неглибокій ущелині серед невисоких гір, укритих мішаним лісом. Дерева вже прихопила перша легенька зелень, і їй голосно раділи пташки. А туди далі перед нами тяглася смарагдова, трохи хвиляста долина, яку перетинала навпіл рівнесенька смужка сухого очерету. Очевидно, він поріс уздовж арика.