Енн із Ейвонлі
Шрифт:
Отож дівчата постановили собі йти пішки й наступного дня вирушили Стежиною Закоханих повз дальні закутки ферми Катбертів. Там і розпочиналася дорога, що вела вглиб густого лісу, де росли вбрані у вогненно-золоті шати буки й клени, мерехтіло сонячне сяйво й усе тонуло в спокійному багряному безруху.
— Рік наче вкляк і молиться в порожньому соборі, налитому різноколірним світлом крізь вітражі, — мрійливо проказала Енн. — Негоже квапитися в такому лісі, правда ж? Так само, як бігати в церкві.
— Та все одно мусимо пришвидшити крок, — зауважила Діана, позирнувши на годинника. — Так чи сяк, а часу в нас небагато.
— Гаразд,
Напевно, це «неземне вино» заполонило її так, що на роздоріжжі Енн повернула ліворуч. Їй слід було взяти праворуч, та згодом вона незмінно вважала цю помилку найщасливішою в житті. Дівчата вийшли на безлюдну, порослу травою дорогу, вздовж якої купчилися молоді ялинки.
— Де це ми? — спантеличено вигукнула Діана. — Це не вест-графтонська дорога.
— Ні, це головна дорога до Міддл-Графтона, — відказала присоромлена Енн. — Мабуть, я не туди повернула на роздоріжжі. Хтозна-де ми опинилися, але звідси до обійстя Кімбеллів, мабуть, іще милі зо три.
— Тоді ми будемо там чи не о п’ятій, бо зараз уже пів на п’яту, — розпачливо мовила Діана, вкотре позираючи на годинника. — Доки ми прийдемо, вони встигнуть випити чай і муситимуть знов накривати на стіл.
— Може, вертаймося додому? — зніяковіло запропонувала Енн. Проте Діана, поміркувавши, заперечила:
— Ні, коли вже зайшли так далеко — ходімо, проведемо в них вечір.
Та за кілька ярдів вони натрапили на нове роздоріжжя.
— Куди нам тепер? — засумнівалася Діана.
Енн похитала головою.
— Не знаю, але схибити ще раз ми не можемо. Ось хвіртка, а за нею стежка біжить прямісінько в ліс. Там десь має стояти будинок. Ходімо, спитаємо дорогу.
— Як тут романтично, — мовила Діана, петляючи стежкою поряд з Енн. Бігла та стежка між старезних ялиць, які, сплітаючись гілками, оповивали все попід собою незмінним мороком, де не могло рости ніщо, крім моху. Обабіч неї виднілася лиш бура лісова земля, що її подеколи навскіс торкалися сонячні промені. Усе тут було застигле, непорушне й мовби таке несказанно далеке від світу з усіма його турботами.
— У мене таке відчуття, що ми йдемо крізь зачаклований ліс, — прошепотіла Енн. — Як ти гадаєш, Діано, ми знайдемо потім шлях назад, у реальний світ? А тут повинен бути замок, у якому чарівним сном спить принцеса.
За наступним же поворотом вигулькнув перед ними, звісно, не замок, а будиночок, що здавався не меншою дивовижею в цій провінції, де охайні дерев’яні ферми були схожі одна на одну, мов дві краплі води. Уздрівши його, Енн заклякла, приголомшена, Діана ж вигукнула:
— О, я знаю, де ми! Це кам’яничка панни Лаванди Льюїс, вона буцімто кличе її Прихистком Луни. Я багато про неї чула, але досі жодного разу тут не була. Хіба не романтичне місце?
— Наймиліше, найпрекрасніше місце з усіх, що я бачила й навіть уявляла, — захоплено мовила Енн. — Мовби з казки чи з дивовижного сну.
Кам’яничка була низенька, побудована з нерівного морського пісковику, у її гостроверхому даху видніли два віконця з дерев’яними дашками та два великі комини. Стіни її всуціль заросли пишним, густим плющем, якому легко було звиватися по шорстких брилах. Осінні приморозки вже забарвили його в розкішні відтінки бронзи та червоного вина.
Перед будиночком
— Хтозна-яка вона, та панна Лаванда, — боязко мовила Діана, відчиняючи хвіртку в сад. — Кажуть, що дуже химерна.
— Тоді з нею цікаво поспілкуватися, — рішуче відказала Енн. — Химерні люди завжди цікаві, які б не були. Хіба я не казала, що ми вийдемо до чарівного замку? Недарма ж цю стежину зачаклували ельфи.
— Хоч Лаванда Льюїс і не принцеса, — засміялася Діана. — Вона стара панна, їй сорок п’ять і коси в неї вже геть сиві, як я чула.
— То все через закляття, — упевнено проказала Енн. — Серцем вона й дотепер юна і прекрасна. Якби лиш ми знали, як її розчаклувати — панна Лаванда вийшла б нам назустріч така вродлива, осяйна… Та ми не відаємо. Це завжди знає тільки принц, а її принц іще не з’явився. Може, його спіткало фатальне лихо? Але так ніколи не буває в казках.
— Боюся, він уже з’являвся тут і пішов геть багато років тому, — відповіла Діана. — Вона, кажуть, була заручена зі Стівеном Ірвінгом, батьком Пола. Та вони посварилися й відтоді більше не зустрічались.
— Тихо, — застерегла її Енн. — Двері відчинені.
Дівчата спинилися на порозі під заростями в’юнкого плюща й постукали. Зсередини долинули чиїсь швидкі кроки — і перед ними постала чудернацька маленька особа років чотирнадцяти, кирпата, веснянкувата і з таким широким ротом, що він, здавалося, й справді простягався «від вуха до вуха». Дві її довжелезні русяві коси були перев’язані велетенськими синіми бантами.
— Чи вдома панна Льюїс? — запитала Діана.
— Так, мем. Проходьте, мем. Я повідомлю панну Лаванду, мем. Вона нагорі, мем.
Із цими словами маленька покоївка здиміла. Дівчата лишилися у вітальні самі й зацікавлено роззирнулися довкола. Ізсередини дивовижний будиночок приваблював не менше, ніж іззовні.
Стеля в кімнаті була низька, а на двох невеличких квадратних вікнах гойдалися муслінові фіранки. Старомодні, пречудово збережені й доглянуті меблі тішили око. Проте мусимо визнати щиро — найбільшою привабою в кімнаті для двох молодих дівчат, які щойно пройшли чотири милі на свіжому осінньому повітрі, був накритий до чаю стіл із ясно-блакитним порцеляновим сервізом, різноманітними ласощами, прикрашений папороттю, що надавала йому, як висловилася Енн, «святковості».
— Панна Лаванда, напевно, чекає гостей, — прошепотіла вона. — Стіл накритий на шістьох. А яка в неї кумедна покоївка — мов посланець зі світу ельфів. Вона могла би провести нас туди, та мені хочеться побачити панну Лаванду. Але тс-с-с, — ось і вона сама.
Наступної ж миті до них вийшла панна Лаванда Льюїс — і дівчата, забувши від подиву про добрі манери, зачудовано дивилася на неї. Вони гадали побачити звичайнісіньку стару діву — кощаву, із суворо закрученим попелясто-сивим волоссям і в окулярах. Проте жінка, яка постала перед ними, аж ніяк її не нагадувала.