Енн із Ейвонлі
Шрифт:
На щастя, цієї миті до Зелених Дахів надійшла пані Лінд, і Марілла вибігла їй назустріч, почуваючись так, мовби уникла мисливської пастки, і щиро прагнучи, щоб надалі пан Белл висловлювався стриманіше у своїх публічних промовах, надто в присутності малих хлопчаків, які завжди й усе «хочуть знати».
Енн лишилася сама на господарстві й відважно взялася до праці. Невдовзі підлога була заметена, ліжка перестелені, а муслінова сукня випрана й вивішена на мотузці. Тепер залишалося ще змінити напірник на перині. Енн пішла на горище й переодяглася в перше-ліпше старе плаття — темно-синє, кашемірове, що його носила зо три роки тому. Було воно вже закоротке й
На стіні поруч із кухонним вікном висіло тріснуте дзеркало, і в лиху годину Енн глипнула на своє відображення. На носі вона знову зауважила сім веснянок, іще виразніших, ніж будь-коли, чи то лише так здавалося у світлі сонця, що линуло крізь незатінене вікно.
«Забула протерти їх рідиною від ластовиння, — подумала вона. — Піду в комору і зроблю це зараз».
Позбутися тих веснянок Енн намагалася вже віддавна. Після однієї такої спроби з носа їй злізла вся шкіра, та веснянки красувалися на ньому й далі. Кілька днів тому вона відшукала в одному з журналів рецепт чудодійної рідини і, маючи всі складники напохваті, негайно її приготувала, на превелике обурення Марілли, яка вважала, що коли вже Провидіння поцяткувало вам носа веснянками — ваш святий обов’язок там їх і лишити.
Енн побігла в комору, яку постійно затемнювала верба, що росла під її вікном. Зараз же на тому вікні була ще й сітка проти мух, тож морок у приміщенні заліг іще глибший. Енн ухопила з полиці пляшечку й щедро змастила ніс спеціально призначеним для цього тампоном, а виконавши цей важливий обов’язок, повернулася до праці. Кожен, хто бодай раз у житті міняв напірник на перині, зрозуміє, з яким полегшенням вона зітхнула, коли все нарешті було позаду. У цю радісну мить від кухонних дверей долинув стукіт.
«Це, мабуть, пан Ширер, — подумала Енн. — Хоч вигляд у мене химерний, та переодягатися нема коли: він завжди так поспішає».
І вона побігла відчиняти. Якби милосердна підлога могла розчахнутися й проковтнути нещасну обсипану пір’ям панянку, то ґанкові в Зелених Дахах слід було би, безсумнівно, враз поглинути сердешну Енн. Гостями виявилися Прісцилла Грант у розкішній шовковій сукні — а поруч із нею дві дами: одна присадкувата, огрядна й сива, вбрана у твідовий костюм, друга — висока, велична, ошатна й поважна, із вродливим лицем, на якому під густими чорними віями ясніли темно-фіалкові очі. Енн, як сказала б вона сама колись, «серцем відчула», що то й була пані Шарлотта Морган.
Із плутанини думок у голові Енн раптом вигулькнула одна, за яку вона й ухопилася, мов той потопельник за соломинку. Усі героїні пані Морган уміли «бути вищими за обставини» і, які б не спіткали їх невдачі, щоразу демонстрували здатність долати будь-які підступи часу й простору. Тепер, думала Енн, настала її черга бути вищою за обставини, і їй це вдалося так майстерно, що згодом Прісцилла зізналася, мовляв, ніколи досі Енн Ширлі не захоплювала її так, як того дня. Попри тяжку кривду, що відчула вона в ту мить, Енн незворушно привіталася із Прісциллою й була відрекомендована її супутницям — спокійно й упевнено, мовби мала на собі королівські шати. Певна річ, її вразило несподіване відкриття, що дама, у якій вона «серцем відчула» пані Морган, виявилася невідомою пані Пендекстер,
— Пробач, ми навіть не попередили, — бідкалася Прісцилла, — та я й сама ще до вчорашнього вечора не знала, що так вийде. Тітонька вертається додому в понеділок, а сьогоднішній день мала провести в гостях у подруги в Шарлоттауні. Але вчора ввечері ця подруга дзвонила їй по телефону й попросила не приїздити, бо в них удома скарлатина. То я запропонувала поїхати сюди, бо ти ж хотіла познайомитися з нею. Ми ще заїхали до Вайт Сендз і взяли із собою пані Пендекстер, яка зупинилася в тамтешньому готелі. Вона теж тітоньчина подруга, живе в Нью-Йорку, а чоловік у неї мільйонер. Надовго ми лишитися не зможемо, бо пані Пендекстер мусить о п’ятій годині повернутися назад у готель.
Доки дівчата розпрягали коня, Енн кілька разів упіймала на собі спантеличений, здивований погляд Прісцилли.
«Чого вона так дивиться? — ледь ображено думала Енн. — Коли не знає, як то — міняти чохол на перині, то може це собі хоч уявити».
Коли Прісцилла вже пішла до вітальню, а Енн іще не встигла майнути нагору, у кухні з’явилася Діана. Енн ухопила свою приголомшену подругу за руку:
— Діано, ти знаєш, хто сидить зараз там, у вітальні? Пані Шарлотта Морган! І дружина якогось нью-йоркського мільйонера, а я в такому вигляді… і на обід нема нічого, крім холодної шинки, Діано!
Тут Енн завважила, що й Діана дивиться на неї тим самим спантеличеним поглядом, який допіру вона помітила в очах Прісцилли. Це було вже занадто.
— Ох, Діано, не дивися так на мене! — простогнала вона. — Ти ж повинна знати, що й найохайніша людина у світі не може змінити напірник на перині й лишитися чистою!
— Це… це… це не пух, — завагалася Діана. — Це… у тебе ніс, Енн…
— Ніс? Ох, Діано, що ж могло з ним статися?
Енн кинулася до маленького люстерка над мийницею. Один-єдиний погляд відкрив гірку правду. Ніс у неї яскрів і сліпив багрянцем! Енн упала на диван. Упевненість у собі остаточно її покинула.
— Що це таке? — запитала Діана, у якої цікавість зрештою взяла гору над чуйністю.
— Я думала, що протерла його рідиною від ластовиння, а то була червона фарба, якою Марілла позначає кухонні рушники, — пролунала згорьована відповідь. — Що мені робити?
— Змий її, — порадила практична Діана.
— А якщо не змиється? Колись я пофарбувала собі коси, тепер ніс. Коси мені Марілла тоді постригла, але для носа, боюся, це не годиться. Ох, знову я покарана за марнославство… і я це заслужила, хоч і не тішить мене така думка. Скоро я почну вірити в нещасливу свою зорю, хоч пані Лінд каже, що це дурниці, бо міру лиха кожному визначено наперед.
На щастя, фарбу вдалося легко змити й Енн, трохи заспокоєна, рушила до себе, у кімнату на східнім піддашші, а Діана побігла додому. Невдовзі, перевдягнувшись та оговтавшись, Енн вийшла у вітальню. Біла муслінова сукня, яку вона так сподівалася вбрати до зустрічі з пані Морган, весело тріпотіла, сохнучи на мотузці, отож довелося приймати гостей у чорній батистовій. Вона розпалила в печі, і вже настоювався чай, коли прийшла Діана з накритим полумиском у руках. Принаймні вона таки вбрала білу муслінову сукню.