Енн із Ейвонлі
Шрифт:
— Я завтра ж туди поїду, — палко мовила Енн, — і тебе прошу: їдьмо зі мною. Нарешті відітхну, бо мушу післязавтра їхати до Шарлоттауна — і як би я дивилася у вічі вашій тітоньці без тареля? Це було б навіть гірше, ніж зізнатися, що то я підмовила тебе стрибнути на ліжко в спальні для гостей.
І дівчата розсміялися на давню згадку. Читачів, котрим невідомо, що сталося того дня, проте вони бажають дізнатися, я відішлю до попередніх історій із життя Енн.
Отож, наступного дня вони з Діаною рушили на полювання за китайським тарелем. До Спенсервіля було десять миль, а день для мандрівки випав
— Хай би вже дощ пішов, — зітхнула Енн. — Усе таке спрагле й пошерхле. Шкода бідолашних полів. А дерева мовби простягають руки до неба, благаючи зливи. І сад — так боляче туди заходити. Та чи слід мені перейматися садом, коли в інших фермерів гине врожай? Пан Гаррісон каже, що на луках у нього висохло геть усе, бідолашним коровам нема чого їсти, а він почувається винним щоразу як дивиться в їхні очі, що так жорстоко поводиться із тваринами.
Виснажлива мандрівка привела дівчат до Спенсервіля, — а там вони звернули на дорогу Торі, широку й занедбану, де смуга трави поміж коліями свідчила про звичну її безлюдність. Уздовж дороги, ледь не до самого її кінця, росли густо висаджені молоді ялиці, поміж зграйками яких прозирало де-не-де подвір’я котроїсь ферми чи зруб, усіяний диким льоном та золотушником.
— Чому це називають дорогою Торі? [13] — запитала Енн.
— Пан Аллан каже, що так само часом називають гаєм зовсім порожнє місце, де немає ще жодного дерева, — відказала Діана, — бо тут ніхто не живе, крім отих панн Копп і старого Мартіна Боєра з іншого кінця вулиці, а він ліберал. Уряд консерваторів велів прокласти цю дорогу, коли був при владі, щоб таким чином показати, буцім і вони щось роблять.
Діанин батько був лібералом, тож питань політики вони з Енн не обговорювали. У Зелених Дахах усі завжди підтримували консерваторів.
13
Торі — назва політичної партії в Англії, з якої згодом постала партія консерваторів.
Аж ось дівчата під’їхали до старої ферми Коппів, настільки бездоганно охайної, що навіть Зелені Дахи могли б не витримати порівняння. Старомодний будинок розташувався на схилі пагорба, тому під одним його краєм довелося звести кам’яний фундамент. І сам він, і всі господарчі будівлі стояли досконало, нестерпно білі, а на доглянутому городі за парканом не видко було жодного бур’яну.
— Віконниці замкнені, — посмутніла Діана. — Мабуть, нікого немає вдома.
Так воно й було. Дівчата збентежено перезирнулися.
— Що ж нам робити? — запитала Енн. — Якби я була певна, що таріль у них саме такий, як нам треба, то зачекала б. А раптом ні — і їхати до Веслі Кейсона буде вже пізно?
Діана оглянула квадратне віконечко понад високим фундаментом.
— Це напевне вікно комори, — заявила вона. — Я знаю, бо дім такий самий, як у дядька Чарльза в Ньюбриджі, і там це вікно комори. І віконниця тут незамкнена. Може, коли вилізти на дах отого будиночка й зазирнути всередину, то ми й полумисок побачимо? Чи це буде нечемно?
— Не
Розв’язавши таким чином важливу етичну проблему, Енн зібралася дертися на дах того «будиночка» — а була то дощана споруда з гостроверхим дахом, що колись у ній мешкали качки. Проте більше панни Копп їх не тримали — «бо то такі брудні птахи» — і вже кілька років сарайчик світив порожнечею, стаючи хіба час від часу притулком для квочок. Стіни його, хай як чисто побілені, уже почали хилитатися, і Енн відчула певний сумнів, видряпавшись на дах з барильця, встановленого на ящик.
— Боюся, він піді мною розвалиться, — мовила вона, зробивши перший боязкий крок.
— А ти зіприся на підвіконня, — порадила Діана.
Енн так і зробила. На свою превелику втіху, пильно придивившись крізь шибку, вона справді побачила на полиці проти вікна таріль — порцеляновий таріль з візерунком у китайському стилі, достоту такий, як шукала. Більше нічого розгледіти вона не встигла, бо відразу потому сталася катастрофа. Щаслива, зраділа Енн геть забула, яку хистку опору має під ногами і, необачно відпустивши підвіконня, аж стрибнула від захоплення. Наступної ж миті благенький дах тріснув і вона, провалившись усередину, повисла на руках, неспроможна звільнитися. Діана кинулася в сарайчик і, обхопивши безталанну подругу за талію, спробувала її витягти.
— Ой, не треба! — вереснула бідолашна Енн. — Тут такі колючі довгі скіпки. Краще підстав мені щось під ноги — може, тоді я виберуся.
Діана квапливо притягла вищезгадане барильце, котре для ніг Енн виявилося достатньо високою і міцною опорою. Утім, визволитися вона все одно не могла.
— Може, я полізу туди й витягну тебе? — запропонувала Діана.
Енн розпачливо похитала головою.
— Ні, ці скіпки дуже боляче впиваються в мене. От якби ти знайшла сокиру, то вирубала б мене звідси. Ох, Боже, я справді починаю вірити, що народилася під нещасливою зорею.
Діана ретельно взялася до пошуків, але сокири ніде не було.
— Доведеться когось покликати, — мовила вона, вертаючись до горопашної полонянки.
— Нізащо, — рішуче заперечила Енн. — Бо тоді всі довідаються про цю історію, і я від сорому не зможу вийти між люди. Краще зачекаймо, доки приїдуть панни Копп, і попросимо зберегти це в таємниці. Вони знають, де сокира й поможуть мені. Доки я не рухаюся, мені цілком зручно… тобто зручно стояти. Цікаво, у яку суму панни Копп оцінять збитки? Я все відшкодую, звісно, та нехай, аби лиш вони зрозуміли, нащо я дивилася у вікно їхньої комори. Єдина моя розрада — що таріль саме такий, як я хотіла, і коли тільки панна Копп мені його продасть, я примирюся з тим, що сталося.
— А якщо їх не буде аж до вечора… чи й до завтра? — запитала Діана.
— Тоді, як сутенітиме, покличеш когось на допомогу, — неохоче згодилася Енн, — але поки ти не мусиш, то й не треба. Як неприємно, Господи! Я й не нарікала б на свої біди, якби вони були романтичні, як у героїнь пані Морган. Але сама завжди виставляю себе на посміховисько. Ох, що скажуть панни Копп, коли побачать на власному подвір’ї голову й руки, які стирчатимуть із даху в сараї? Слухай — це бричка? Ой, ні, Діано, схоже, це грім.