Енн із Острова Принца Едварда
Шрифт:
— Твоє «ми» охоплює не лише тебе й Прісциллу?
— Так, воно охоплює ще Гілберта й Чарлі, і я дуже втішуся, якщо охопить і тебе теж.
— Але тоді, — зажурилася Філіппа, — доведеться йти без пари, а це щось нове для мене.
— Новий досвід робить нас мудрішими. І ти навчишся співчувати бідолахам, які незрідка мусять проводити час на самоті. А де ж поділися всі жертви твоїх чарів?
— О, я так від них усіх втомилася, і просто не хочу, щоб вони мені сьогодні докучали. А ще мені трохи сумно — зовсім трошечки. Дрібниці, нічого серйозного. Минулого тижня я писала Алекові й Алонзо. Вже вклала листи до конвертів і написала адреси, та ще не заклеїла. А тоді сталося дещо кумедне. Тобто Алек би зі мною погодився в цьому, а от Алонзо — навряд. Я похапцем витягла з конверта
— Так, він казав нам учора ввечері, — мовила Прісцилла, помітивши, що обурена Енн відповідати не збирається. — Гілберт і Чарлі приходили до нас у гості. Ми чекали на них і так старанно намагалися прибрати геть усі подушки панни Ади. Оту найгарнішу, з об’ємною вишивкою, я сховала за стільцем — думала, там вона буде в безпеці. Але — ти не повіриш — Чарлі Слоун підійшов до того стільця, побачив подушку, так урочисто витяг і просидів на ній увесь вечір. Пані Ада аж змінилася на виду! Сьогодні вона запитала мене, — усміхнено, як завжди, але, ох, із яким докором, — чому я дозволила гостям сидіти на її подушці. Я відповіла, що не дозволяла, і що це доля зійшлася докупи з невиправною «слоунуватістю», а проти цієї комбінації я виявилася безсила.
— А мене ці подушки дратують, — зізналася Енн. — Минулого тижня панна Ада вишила їх іще дві: натовкла й розцяцькувала так, що аж місця на них не лишилося. Їх більше ніде неможливо було покласти, то вона притулила їх до стіни, на сходах. Вони щоразу падають, а ми, коли тими сходами піднімаємося чи спускаємося в темряві, то замалим не котимося вниз, перечепившись. У неділю в церкві, коли доктор Девіс виголошував молитву за всіх, на кого чатує небезпека в морі, я подумки додала: «І за всіх, хто живе в будинках, де аж надміру люблять подушки». Ну от і все. Ми готові, а онде й хлопці цвинтарем ідуть до нас. То чи згодна ти пов’язати свою долю з нашою, Філ?
— Так, але йтиму поруч із Прісциллою та Чарлі. Тоді це буде стерпна міра зайвості. Енн, цей твій Гілберт — таке серденько, але чого ж він повсюди ходить із Банькатим?
З обличчя Енн зійшов привітний вираз. Вона ніколи не мала теплих почуттів до Чарлі Слоуна, та він був із Ейвонлі, і ніхто чужий не мав права глузувати з нього.
— Чарлі й Гілберт завжди були друзями, — холодно відказала вона. — А Чарлі хороший, і він не винен, що має такі очі.
— О, ні! Звісно ж, він винен! Мабуть, накоїв щось жахливе в минулому житті, і тепер має собі ці очі як покуту. Ми із Пріс помстимося йому за це. Будемо насміхатися просто йому у вічі, а він нічогісінько й не зрозуміє.
Певна річ, «безсоромні негідниці», як назвала їх Енн, здійснили свої «приязні» наміри. Проте Чарлі перебував у блаженному невіданні, гадаючи, що він страшенно гарний кавалер, коли поруч із ним ідуть двоє таких дівчат, надто Філіппа Гордон, перша красуня на курсі. Тепер Енн буде вражена й побачить, що дехто таки здатен належно його оцінити.
Гілберт та Енн неспішно крокували позаду. Стежка звивалася й тікала вздовж затоки, а вони тішилися спокійною, тихою красою осіннього вечора попід соснами в парку.
— Тиша тут — наче молитва, правда? — мовила Енн, піднявши лице до ясного неба. — Як я люблю сосни! Здається, коріння їхнє сягає глибоко в романтичну минувшину. Яка ж то втіха — прийти сюди часом і поговорити з ними. Тут я завжди щаслива.
Так серед гір німотних, сумовитих, мов чарів дотик, із сосен глицю обриває вітер, а— процитував Гілберт. — Поряд з ними так дрібніють наші честолюбні прагнення. Ти згодна, Енн?
15
Цитата з поеми Брета Гарта «Діккенс за містом» у перекладі Катерини Калитко.
— Мабуть, коли мене спіткає велике горе, я прийду шукати розради в сосен, — замріяно промовила Енн.
— Надіюся, Енн, що жодне велике горе ніколи тебе не спіткає, — відповів Гілберт, котрий не міг навіть уявити горя в житті цього радісного, усміхненого створіння, що крокувало поруч із ним. Він ще не відав, що душі, які можуть сягати найвищих із висот, можуть також і падати в найглибші із глибин, а ті, хто найповніше проживає радість, страждають теж найважче й найглибше.
— Та це, напевне, станеться… колись, — замислилася Енн. — Зараз життя здається келихом щастя, піднесеним до моїх вуст. Але й у ньому, як і в кожнім келиху, мусить бути гірчинка. І колись доведеться її скуштувати. Гадаю, мені стане на це сили й відваги. А ще, сподіваюся, це станеться не з моєї вини. Згадай, що казав доктор Девіс у недільній проповіді — ті біди, що посилає нам Господь, мають у собі розраду й утіху, а ті, що їх ми завдаємо собі самі, власного зіпсованістю й нерозважливістю, здолати буває найтяжче. Але в такий день, як сьогодні, не говорімо про біди! Адже він призначений для радості, хіба не так?
— Якби я міг, то не пустив би у твоє життя нічого, окрім радості й щастя, Енн, — мовив Гілберт тоном, котрий для Енн явно означав, що попереду небезпека.
— І це було б нерозумно, — квапливо заперечила вона. — Я переконана, що жодна душа не може правильно сформуватися без випробувань та горя… хоч ми й визнаємо це лише тоді, коли нам цілком добре. Ходімо швидше — онде всі решта, уже в альтанці й кличуть нас.
Друзі розташувалися в невеличкій альтанці, щоб звідти помилуватися густо-червоним палахкотінням і блідаво-золотими відблисками призахідного осіннього сонця. Ліворуч від них пролягав Кінгспорт; його шпилі й дахи мерехтіли в бузковому тумані. Праворуч, мінячись мідно-рожевими барвами, тяглася до заходу сонця гавань. Попереду сріблилася спокійна, оксамитово-гладенька вода, а позаду випинався з туману острів Вільяма, немов велетенський бульдог-охоронець міста. Крізь туман блимав яскравими спалахами маяк, мов печальна зірка, а ген із обрію відповідало йому світло іншого маяка.
— Чи ви колись бачили суворіше місце? — запитала Філіппа. — Я ніколи дуже й не хотіла на острів Вільяма, та навіть якби й захотіла, навряд чи змогла б туди дістатися. Гляньте на вартового, отам, на вишці форту. Він мовби зійшов зі сторінок якогось роману.
— До речі, про романи, — відгукнулася Прісцилла. — Ми шукали верес, але, звісно ж, нічого не знайшли. Мабуть, восени вже пізно його шукати.
— Верес! — вигукнула Енн. — Таж верес не росте в Америці, правда?
— Таких місць є лише два на всьому континенті, — мовила Філ. — Одне тут, у парку, а інше — десь у Новій Шотландії, тільки я забула, де саме. Якось тут стояла табором Чорна Варта — славетний шотландський полк, — і коли навесні солдати перетрушували солому в матрацах, насіння вересу впало на землю й проросло.
— Як гарно, — відповіла зачарована Енн.
— Ходімо додому по Спофорд-авеню, — запропонував Гілберт. — Подивимось на всі ті «розкішні домівки знаних багатіїв». Це найкрасивіша вулиця в Кінгспорті, і живуть там самі лише мільйонери.
— О, так, — підхопила Філ. — Енн, там є один страшенно чудовий будиночок, я так хочу тобі його показати. Його збудували не мільйонери, він там виріс, напевне, ще тоді, коли Спофорд-авеню була звичайною сільською вуличкою. Так, саме виріс — він не був там зведений. Усі інші тамтешні будинки такі нові й із дзеркальними вікнами, мені вони не подобаються, — а це просто будиночок мрії. Та ще його назва… Але зажди, сама все побачиш.