Енн із Острова Принца Едварда
Шрифт:
Деві не принизив себе відповіддю. Він гордо попростував стежиною; за ним сумирно дріботіла Дора. У душі його вирував гнів. Він зазнав — чи то лише думав, що зазнав, — багацько лиха від рук та язика пані Лінд, відколи вона оселилася в Зелених Дахах, бо ж пані Лінд не могла жити в однім домі з будь-ким, — байдуже, дев’ять років було йому чи дев’яносто, — не намагаючись виховати його як належить. Щойно напередодні їй удалося переконати Маріллу заборонити Деві рибалити з дітьми Коттонів. Через те Деві й дотепер прискав гнівом.
Щойно двійнята вийшли на битий шлях, Деві зупинився
— Чорти б її взяли! — палко вигукнув Деві.
— Ох, Деві, не лайся, — заскімлила нажахана Дора.
— «Чорти взяли» — це не лайка. Тобто несправжня лайка. А коли й справжня, то мені байдуже, — безжурно відказав Деві.
— Якщо вже кажеш погані слова, то не роби цього хоч у неділю, — благала Дора.
І хай від покаяння Деві був незмірно далекий, усе ж потай він відчував, що, мабуть, переступив межу гріха.
— Я придумаю свою власну лайку, — заявив він.
— Господь покарає тебе за це, — суворо відповіла сестра.
— Тоді я вважаю, що Господь — це старий злостивий бевзь, — правив своєї Деві. — Хіба Він не знає, як треба часом людині дати вихід своїм почуттям?
— Деві!!! — скрикнула Дора. Вона чекала, що брата негайно поб’є грім, але нічого не сталося.
— І взагалі я більше не терпітиму наказів пані Лінд, — затявся Деві. — Енн і Марілла можуть мені вказувати, а вона — ні. І я робитиму все, що вона забороняє. От побачиш!
І в похмурому впертому мовчанні, попід нажаханим поглядом Дори він зійшов із трав’янистого узбіччя прямісінько в м’яку глибочезну куряву, що її утворили на дорозі чотири спекотних, посушливих тижні, і закрокував по ній, дошкульно човгаючи ногами, поки його не огорнула велетенська хмара пилюки.
— Це тільки початок, — урочисто оголосив Деві. — Я ще стоятиму на ґанку довго-довго й базікатиму з усіма, з ким тільки зможу, і крутитимусь, шепотітимусь, і скажу, що не знаю вірша. І ще візьму й просто зараз викину всі гроші на пожертви.
І він зловтішно шпурнув обидві монети за паркан ферми Баррі.
— Це диявол тебе підбурив, — докірливо мовила Дора.
— Ні, — гнівно відказав Деві, — це я сам собі вирішив. І я ще придумав. Я взагалі не піду ні до недільної школи, ні до церкви. Я піду гратися з Коттонами. Вони мені вчора сказали, що теж не підуть до недільної школи, бо їхня мама кудись поїхала й тепер ніхто їх не змусить. Ходімо, Доро, побавимося.
— Я не хочу, — запротестувала Дора.
— Підеш, — відповів Деві. — Бо я розкажу Маріллі, що Френк Белл поцілував тебе в понеділок у школі.
— Що ж я могла вдіяти? Я не знала, що він хоче мене поцілувати, — запхинькала Дора, вкриваючись пекучим рум’янцем.
— Але ти не дала йому ляпаса, і навіть зовсім нітрохи не розсердилася, — мовив Деві. — І це я теж розкажу, якщо не підеш зі мною. Ходімо коротшим шляхом, через поле.
— Я боюся тих корів, — заперечила сердешна Дора, сподіваючись хоч так утекти.
— І чого б то ти боялася корів, — пирхнув Деві. —
— Але вони більші за мене, — відповіла Дора.
— Та що вони тобі зроблять? Ходімо. Ну, от і чудово. Коли я виросту, то взагалі не ходитиму до церкви. Я й сам зможу потрапити на Небеса.
— Ти потрапиш у геть інше місце, якщо порушиш день суботній, — тужливо бурмотіла Дора, плентаючись за ним проти власної волі.
Проте цього Деві не боявся — поки що. Пекло було так далеко, а радість від риболовлі з малими Коттонами — так близько. Якби ж то ще Дора не була така тютя! Вона раз по раз оглядалася назад і, здавалося, могла щомиті заплакати, а це псувало хлопчині всю забаву. Цур їм, тим дівчатам! Цього разу Деві не згадав чортів навіть подумки. Він не картався — поки що — тим, що зробив це одного разу, та все ж вирішив не спокушати Незвіданих Сил удруге протягом дня.
Малі Коттони, що гралися на задньому дворі своєї ферми, привітали Деві радісними вигуками. Піт, Томмі, Адольфус та Мірабел Коттон були вдома самі — мати й старші сестри поїхали. Дора тішилася, що бодай Мірабел була вдома, тож їй не доведеться бути єдиною дівчинкою в хлопчачому товаристві. Утім, Мірабел і сама була, мов хлопчисько — галаслива, засмагла й збитошна. Але вона принаймні носила спідниці.
— Ми прийшли рибалити! — оголосив Деві.
— Ура! — закричали Коттони й кинулися копати черв’яків. Попереду мчала Мірабел із бляшанкою в руках. Дорі хотілося сісти й розплакатися. І чого тільки той гидкий Френк Белл надумав її цілувати? Тепер через нього вона не могла покинути Деві й піти до улюбленої недільної школи.
Звісно ж, вони не насмілилися рибалити на ставку, де їх могли би побачити ейвонлійці, йдучи на службу до церкви. Мусили сховатися понад струмком у лісі за фермою Коттонів. Утім, він аж кишів фореллю, і всі вони пречудово розважилися — принаймні Коттони, та й Деві, здавалося, теж. Він обачно роззувся й стягнув з ніг панчохи, а в Томмі Коттона позичив старий засмальцьований костюм. У такому вбранні можна було не боятися лісової грязюки й боліт. Дора, натомість, була явно й відверто нещасна. Вона пленталася за рештою від затоки до затоки, притискаючи до грудей свою Біблію та підручник і з тяжким серцем згадуючи свій улюблений клас, де мала б сидіти в цю хвилину перед учителькою, яку вона обожнювала. Але вона осьдечки, блукає лісом із цими напівдикими Коттонами, стараючись не промочити ніг, не забруднити й не порвати гарненького білого платтячка. Мірабел запропонувала була позичити їй фартуха, та Дора презирливо відмовилася від такої ласки.
Риба йшла добре, як то завжди буває в неділю. За годину малі грішники наловили її аж задосить і повернулися додому, на превелике полегшення Дори. Вона гордовито сиділа на клітці для курей, доки решта із криками й гиготінням бавилися на подвір’ї у квача, опісля чого видерлися на дах свинарника й повидряпували свої ініціали на гребені. Невдовзі плаский дах пташника й копиця соломи попід ним надихнули Деві на нову забаву, отож наступні півгодини вони провели, раз по раз вилазячи на дах і з вереском кидаючись із нього в солому.