Енн із Острова Принца Едварда
Шрифт:
— Пан Блейк не зважується просити твоєї руки, Філ, — він бідний і не може запропонувати тобі життя, до якого ти звикла. Ти знаєш, що це єдина причина, з якої він досі не освідчився.
— Так, напевно, — скрушно кивнула Філ. — Хоча тоді, — вже бадьоріше додала вона, — якщо він мені не освідчиться, я сама освідчуся йому, і все буде добре. Я не журитимуся. До речі, ти знаєш, що Гілберт Блайт повсюди ходить із Крістіною Стюарт?
У цю мить Енн застібала на шиї тоненький золотий ланцюжок. Раптом виявилося, що із замочком складно впоратися. Що це з ним… чи з її пальцями?
— Ні, — удавано безтурботно відповіла вона. — А хто ця Крістіна Стюарт?
— Сестра Рональда
Енн не зашарілася, як це було зазвичай, коли подруги казали, що її шлюб із Роєм Гарднером — то певна неминучість. Зненацька вона посмутніла. Веселі балачки Філ здалися їй дурними й порожніми, а майбутня вечірка — страхітливо нудною. Бідолашний Смалько дістав стусана.
— Ану геть з подушки, котисько! Чого ти не сидиш на підлозі, де тобі місце?
Вона схопила свої орхідеї й побігла вниз, у вітальню, де під пильним наглядом тітоньки Джеймсіни грілися розвішані рядком перед каміном пальта дівчат. Рой Гарднер чекав на Енн і дражнив кицьку Сару. Кицька Сара не виявляла до нього прихильності й завжди поверталася спиною. Проте іншим мешканцям Дому Патті він дуже подобався. Тітонька Джеймсіна, заворожена його незмінно шанобливими манерами та прохальним тоном чарівного голосу, стверджувала, що він — наймиліший із юнаків, котрих їй доводилося бачити, і що Енн дуже пощастило. Ці зауваження чомусь обурювали Енн. Рой упадав так романтично, як того лиш могло бажати дівоче серце, проте їй не хотілося, щоб тітонька Джеймсіна й дівчата були певні, мовби все вже визначено заздалегідь. Коли юнак, подаючи їй пальто, стиха проказав якийсь поетичний комплімент, Енн не зашарілася й серце їй не затріпотіло, як завжди; та й упродовж нетривалої прогулянки до коледжу вона здалася Роєві доволі мовчазною. Вона трохи зблідла, коли вийшла із жіночого гардеробу, проте в залі, де відбувалося вечірка, зненацька знов розквітла й засяяла. Енн повернулася до Роя зі щонайвеселішим лицем, він подарував їй у відповідь одну зі своїх, як казала Філ, «глибоких, таємничих, оксамитових усмішок». Утім, його дівчина зовсім не бачила. Вона лише гостро усвідомлювала, що під декоративними пальмами, у протилежному кутку зали, стоїть Гілберт і розмовляє з дівчиною — вочевидь, тією самою Крістіною Стюарт. Дівчина була дуже вродлива, хоча її фігурі напевне судилося з віком стати доволі масивною, висока, з великими темними очима, обличчям, ніби виточеним зі слонової кістки, та лискучими чорними косами.
«Вона саме така, якою завжди хотіла бути я, — тужливо подумала Енн. — Щоки, мов трояндові пелюстки, променисті фіалкові очі, коси чорні, мов воронове крило — так, усе це вона має. Дивно, що її ще не звуть Корделією Фітцджеральд. Але фігура в мене краща, та й ніс, здається, гарніший». І цей висновок помітно втішив Енн.
Розділ 27
ВЗАЄМНІ ЗІЗНАННЯ
Березень того року надійшов тихо, мов сумирне ягнятко, і приніс із собою золоті, хрусткі та дзвінкі дні, за якими слідували морозні рожеві сутінки, що поволі губилися в таємничім краю місячного сяйва.
А над мешканками Дому Патті замаячіла грізна тінь квітневих іспитів. Усі навчалися дуже сумлінно; навіть Філ сиділа над книжками із завзятістю, геть їй не властивою.
— Я маю намір здобути стипендію Джонсона з математики, — незворушно пояснювала вона. — Хоча я легко могла б здобути й стипендію із греки,
— Джонас більше любить тебе за твої великі карі очі й вигнутий ротик, ніж за весь той розум, який ти носиш попід кучерями, — відказала Енн.
— За мого дівоцтва усі вважали, що дама не повинна знати будь-що про математику, — озвалася тітонька Джеймсіна. — Тепер часи змінилися, та я не знаю, чи це на краще. А ти, Філ, умієш куховарити?
— Ні. Ніколи в житті нічого не готувала, якось тільки спекла імбирний пряник, але то був крах — він геть сів посередині, а краї взялися горбками. Ви знаєте, про що я кажу. Але, тітонько, вам не здається, що коли я сумлінно візьмуся до куховарства, той самий розум, котрий помагає мені здобувати стипендії з математики, допоможе й цього навчитися?
— Можливо, — дипломатично відказала тітонька Джеймсіна. — Я не проти вищої освіти для жінок. Моя донька — магістр гуманітарних наук, але й куховарити вона вміє. Та цього я навчила її перш ніж дозволила професорам з коледжу вчити її математики.
У середині березня надійшов лист від панни Патті Спофорд: вони з панною Марією повідомляли, що проведуть за кордоном і наступний рік.
«Тож Дім Патті лишиться у вашому розпорядженні ще на одну зиму, — писала господиня. — Ми з Марією хочемо покататися Єгиптом. Я не можу померти, не побачивши Сфінкса».
— Уявіть, як вони «кататимуться Єгиптом»! Цікаво, чи дивлячись на Сфінкса, вони випустять своє в’язання з рук? — сміялася Прісцилла.
— Добре, що ми можемо пожити тут іще рік, — мовила Стелла. — Я так боялася, що вони повернуться. Тоді наше веселе гніздечко було б зруйноване, а нас, бідолашних неоперених пташенят, жбурнуло б назад у жорстокий світ пансіонів.
— Я йду, прогуляюся парком, — оголосила Філ, відклавши книжку. — Думаю, у вісімдесят років я радітиму, що пішла сьогодні погуляти.
— Що ти маєш на увазі? — поцікавилася Енн.
— Ходімо зі мною, люба, і я все тобі розповім.
Того вечора їм відкрилися усі таємниці й чари березневих сутінків. Були ті сутінки дуже погідні й тихі, огорнуті великою, білою, замисленою тишею, мовби пронизаною безліччю тонких сріблястих звуків, чутних тоді, коли слухати душею так само уважно, як вухами. Дівчата йшли довгою сосновою алеєю, котра, здавалося, вела в самісіньке серце багряного, дедалі густішого заходу зимового сонця.
— У цю благословенну мить я пішла б додому й написала вірш, якби тільки вміла, — мовила Філ, зупиняючись на галявині, де рожеве світло плямами лягало на зелені верхівки сосон. — Усе тут дивовижно: ця могутня біла тиша й темні дерева у своїй одвічній задумі.
— «Ліси — перші храми Господні», [30] — тихенько процитувала Енн. — У такому місці неможливо не відчувати благоговіння. Я завжди почуваюся ближчою до Нього, гуляючи між сосон.
— Енн, я найщасливіша дівчина у світі, — зізналася раптом Філ.
— Отже, пан Блейк нарешті попросив твоєї руки? — спокійно запитала Енн.
— Так. І я тричі чхнула, доки він говорив. Жахливо, правда? Я навіть не дала йому закінчити — одразу сказала «так», боялася, що він передумає. Я найбезмежніше щаслива. Не могла повірити, що Джонас колись покохає мене, таку легковажну.
30
Йдеться про вірш «Гімн лісу» американського поета-романтика Вільяма Брайанта.