Енн із Острова Принца Едварда
Шрифт:
Коли молитовне зібрання добігло КІНЦЯ, цей чоловік підійшов до Джанет і запитав:
— Можна мені провести вас додому, Джанет?
Джанет узяла його попід руку — «так несміливо й церемонно, начеб їй було щонайбільше шістнадцять, і це вперше її проводжали додому», як переказувала згодом Енн дівчатам у Домі Патті.
— Панно Ширлі, дозвольте відрекомендувати вам пана Дугласа, — схвильовано й зніяковіло проказала вона.
Пан Дуглас кивнув і мовив:
— Я дивився на вас упродовж зібрання, панночко, і думав, яке ви славне дівчатко.
Такі
То Джанет має кавалера! Енн щиро тішилася. Джанет буде взірцевою дружиною — весела, ощадлива, терпляча, неперевершена куховарка. Лишити її довіку старою панною було б страхітливим марнотратством з боку Природи.
— Джон Дуглас попросив мене взяти вас із собою в гості до його матері, — мовила Джанет наступного дня. — Вона майже ввесь час прикута до ліжка й геть не виходить із дому. Та вона страшенно любить гостей і завжди рада бачити моїх пожильців. Ви могли б піти зі мною нині ввечері?
Енн погодилася, але того ж дня пан Дуглас від імені своєї матері переказав їм із Джанет запрошення на інший вечір — суботній.
— Чому ви не наділи тієї гарної сукні у квіточки? — запитала Енн, коли вони вийшли з дому. День був спекотний, і в сердешної переляканої Джанет, убраної в цупке плаття із чорного кашеміру, вигляд був такий, мовби її смажили живцем.
— Боюся, пані Дуглас уважатиме її недоречною й легковажною. Хоча Джону вона подобається, — сумовито додала Джанет.
Обійстя Дугласів розташувалося за півмилі від Узбіччя, на вітрянім пагорбі. Сам будинок — великий і зручний, достатньо старий, щоби вселяти шану, — стояв зусібіч оточений садом та кленовим гаєм. За будинком видніли охайні повітки та клуні; усе свідчило про немалий статок господарів. Хай що спричинило вираз постійного страждання на обличчі пана Дугласа, на думку Енн, то не були ані борги, ані настирливі кредитори.
Джон Дуглас зустрів їх на ґанку й провів до вітальні, де у великому кріслі вже зручно вмостилася його мати.
Енн уявляла пані Дуглас високою й сухорлявою, бо такий був її син. Натомість вона виявилася низенькою жінкою із ніжно-рожевими щічками, лагідними синіми очима й дитячим ротиком. Убрана в гарну шовкову чорну сукню, пошиту за останньою модою, із пухнастою білою шаллю на плечах та в вишуканім мереживнім чіпці на білосніжних косах, вона могла би бути взірцем для портрета лялькової бабусі.
— Нарешті, люба Джанет, — привітно мовила вона. — Я така рада знову вас бачити, — із цими словами пані Дуглас підставила своє гарненьке личко для поцілунку. — А це наша нова вчителька? Дуже приємно. Мій син так вас нахвалює, аж я ревнувати почала, а Джанет, певне, віддавна вже ревнує.
Бідолашна Джанет уся зашарілася, а Енн у відповідь проказала щось доречне й чемне. Усі посідали й поточилася млява розмова. То була
За столом пані Дуглас люб’язно попросила Джанет розливати чай. Джанет узялася ще густішим рум’янцем, але підкорилася. Ось як Енн описувала те чаювання в листі до Стелли:
«На столі був холодний язик, курка, суничне варення, лимонний пиріг, тістечка, шоколадний торт, печиво з родзинками, фунтовий і фруктовий пиріг та ще різні ласощі, — поміж яких, здається, карамельний торт. І коли я вже з’їла вдвічі більше, ніж це для мене корисно, пані Дуглас зітхнула й поскаржилася, що, очевидячки, їй таки геть немає чим утішити мій апетит.
— Певне, опісля кухні любої Джанет ви й не глянете на жодні інші страви, — лагідно мовила вона. — 3 нею ніхто у Веллі Роуд і змагатися не наважиться. Візьміть іще пирога, панно Ширлі, ви ж геть нічого не їли.
Стелло, я з’їла порцію язика, добрячий шмат курки, три бісквітних тістечка, велику розетку варення, шматок пирога, тістечко із кремом і цілий кавалок шоколадного торта!»
Опісля чаювання пані Дуглас приязно всміхнулася й звеліла Джону повести «любу Джанет» у сад і зрізати для неї кілька троянд.
— А панна Ширлі розважить мене, доки ви прогуляєтеся, так? — безтурботно додала вона й зітхаючи, знов умостилася в кріслі. — Я дуже немічна стара жінка, панно Ширлі. Так тяжко мучуся вже понад двадцять років. Двадцять довгих, виснажливих років я поволі вмираю!
— Як це жахливо! — мовила Енн, намагаючись висловити співчуття, та почуваючись натомість справдешньою дурепою.
— Стільки ночей було, коли всі думали, що до світанку я не дотягну, — поважно вела далі пані Дуглас. — Ніхто не знає, що я пережила, — ніхто, лише я сама. Та вже недовго лишилося. Скоро кінець моєму гіркому паломництву на цім світі, панно Ширлі. І яка ж то мені втіха — думати, як Джон приведе в дім таку добру жінку, що доглядатиме його, коли не стане матері, — велика, велика втіха, панно Ширлі.
— Джанет — дуже мила жінка, — тепло відказала на те Енн.
— Дуже мила. Чудовий характер, — кивнула пані Дуглас. — І вправна господиня — я така ніколи не була. Здоров’я не давало, панно Ширлі. Я вдячна, що Джон зробив такий мудрий вибір. Вірю й сподіваюся, що він буде щасливий. Він мій єдиний син, панно Ширлі, і всім серцем я бажаю йому щастя.
— Так, авжеж, — відповіла Енн ні в сих, ні в тих. Уперше в житті вона почувалася так ніяково — іще й сама не могла збагнути, чому. Здавалося, їй зовсім немає чого відповісти цій приязній, усміхненій, добросердій старенькій, котра так пестливо гладила її руку.