Енн із Острова Принца Едварда

Монтгомери Люси Мод

— А решта кавалерів, тітонько?

— Ідіть і розкладайте речі, — мовила тітонька Джеймсіна, неуважно махаючи дівчатам рукою, в якій тримала не в’язальну спицю, а Джозефа. — Решта були надто гідними юнаками, щоб із них насміхатися. Я шануватиму їхню пам’ять. Енн, у твоїй кімнаті — коробка із квітами. Її доставили годину тому.

Минув тиждень і дівчата з Дому Патті рішуче взялися за втомливе, часом і нудне навчання, оскільки то був їхній останній рік у Редмонді і слід було наполегливо боротися за почесні відзнаки. Енн присвячувала всю увагу англійській мові й літературі, Прісцилла скніла над класичними мовами, Філ поринула в математику. Часом вони втомлювалися, часом зневірювалися, часом жодні відзнаки не здавалися їм вартими таких зусиль. Одного дощового листопадового вечора в цім похмурім

настрої Стелла зайшла до блакитної кімнатки, де на підлозі в колі світла від лампи сиділа Енн, а довкола неї росли кучугури зіжмаканих рукописів.

— Що це ти робиш?

— Перечитую старі оповідання часів нашого літературного клубу. Я мусила знайти собі розвагу й забуття, бо сиділа над книжками, доки світ не здався мені нестерпно смутним. Тоді прийшла сюди й повитягала ці оповідання. Вони так просякнуті трагедіями та слізьми, що аж смішно стає.

— Я сама нині смутна й розчарована, — заявила Стелла, впавши на канапу. — Усе здається марним. Навіть думки в мене старі — про все це я вже колись міркувала. Для чого ж тоді жити, Енн?

— Люба, це просто перевтома й погода. Такий дощовий вечір після цілого дня нудної зубрячки не виснажив би хіба що Марка Теплі. [38] Ти ж знаєш, що жити варто.

— Так, напевне. Але зараз я не можу себе в цім переконати.

— Подумай про всіх тих шляхетних, великих людей, що жили й працювали до нас, — замріяно промовила Енн. — Хіба не варто прийти після них і успадкувати те, що вони здобули й чого нас навчили? Хіба не варто знати, що й ми можемо розділити їхні прагнення? А всі ті великі люди, що прийдуть після нас? Хіба не варто попрацювати, прокласти їм шлях і полегшити бодай один-єдиний крок?

38

Персонаж роману Ч. Діккенса «Життя й пригоди Мартіна Чазлвіта». Життєлюбство — прикметна риса його характеру.

— Розумом я згодна з тобою, Енн. Та з душі не йдуть морок і відчай. У такі дощові вечори я завжди почувалася ніякою й розбитою.

— А я часом люблю нічний дощ. Люблю згорнутися під ковдрою й слухати, як він стукає по даху та шурхоче між сосон.

— Добре, коли він стукає тільки по даху, — відповіла Стелла. — Але так не завжди буває. Минулого літа я провела одну страхітливу ніч у старому фермерському будинку. А там протікав дах, і дощ стукотів просто по моєму ліжку. То було зовсім не поетично. Я мусила глупої ночі вставати і з величезним зусиллям пересувати ліжко на інше місце — а то було одне з тих міцних старезних ліжок, що важать замалим не цілу тонну. А потім усю ніч оте «кап-кап, кап-кап», — доки від нервів моїх геть нічого не лишилося. Ти не уявляєш, що це за моторошний звук, коли серед ночі на підлогу хлюпається велетенська дощова крапля. Так, наче привид крадеться потемки. Чого ти так смієшся, Енн?

— Із цих оповідань. Вони убивчі, як сказала б Філ, — у багатьох розуміннях, бо тут геть усі персонажі вмирають. А які в нас були дивовижні героїні… і як ми їх одягали! Шовк, єдваб, оксамит, мережива й коштовності — іншого вони не носили. Ось оповідання Джейн Ендрюс, тут героїня спить у розкішній білій єдвабній нічній сорочці, розшитій дрібними перлами.

— Продовжуй, — мовила Стелла. — Я вже відчуваю, що жити варто, доки маєш із чого посміятися.

— Ось моє оповідання. Героїня розважається на балу, «уся з ніг до голови мерехтлива в діамантах найчистішої води». Та що важить пишна сукня чи врода? «І слави стежкою ми зійдемо в могилу». [39] Усі вони мусили померти — чи то від рук убивці, чи то від розбитого серця. Порятунку для них не існувало.

39

Рядок із вірша англійського поета Т. Грея «Елегія, написана на сільському цвинтарі».

— Дай мені почитати якісь із тих оповідань.

— Ось мій шедевр. Завваж, яка весела в нього назва — «Мої могили». Я пролила немалу кварту сліз, доки писала, а дівчата — цілі галони, доки слухали. Мати Джейн Ендрюс

дуже її сварила, що мусила того тижня прати стільки носовичків. Це моторошна історія мандрів дружини пастора методистської церкви. Я зробила героїню методисткою, бо за сюжетом вона повинна була мандрувати. [40] Вона ховала одного зі своїх дітей у кожнім місці, де жила. Їх було дев’ятеро, і їхні могили були розкидані по всій країні, від Ньюфаундленду до Ванкувера. Я описала всіх дітей, останні миті їхнього життя, і детально змалювала їхні надгробки й епітафії. Спершу я хотіла убити всіх дев’ятьох, та коли позбулася восьми, моя фантазія щодо жахіть вичерпалася, і я дозволила останньому лишитися жити калікою.

40

Методистська церква передбачає посаду мандрівного проповідника й приділяє велику увагу місіонерській діяльності.

Доки Стелла читала «Мої могили», сміхом пересипаючи трагічні епізоди, а Смалько спав блаженним сном кота-гульвіси опісля нічних походеньок, скрутившись клубочком на оповіданні Джейн Ендрюс про юну п’ятнадцятилітню красуню, що пішла працювати сестрою-жалібницею в колонію для прокажених і врешті-решт сама померла від цієї страхітливої недуги, Енн переглядала інші рукописи, і в пам’яті її зринали давні ейвонлійські дні. Як весело було їм із дівчатами сидіти попід ялинами чи серед папоротей коло струмка, і писати свої історії! І як верталися до неї, поки вона читала, сонячне тепло й радість тих давноминулих літ! «Ані препишна Греція, ані могутній Рим» [41] не могли породити на світ такого дива, як ці кумедні слізні оповідання літературного клубу. Поміж рукописів Енн знайшла й клапоть цупкого паперу. Сірі очі її сяйнули сміхом, коли вона пригадала собі час і місце написання цього твору. То була замальовка, що її вона склала, провалившись у дах сарайчика на обійсті панянок Копп на дорозі Торі.

41

Рядок із вірша Е.-А. По «До Єлени».

Енн проглянула замальовку, тоді перечитала її пильніше. То був невеличкий діалог між айстрами, духмяним горошком, дикими канарками на кущі бузку та духом-охоронцем саду. Дочитавши, вона завмерла на підлозі, втупившись у простір перед собою, а коли Стелла вийшла з кімнати — розрівняла пожмаканий аркуш.

— Так я й зроблю, — рішуче мовила Енн.

Розділ 36

ВІЗИТ ГАРДНЕРІВ

— Ось лист з індійським штемпелем для вас, тітонько Джимсі, — повідомила Філ. — Три для Стелли, два для Пріс і оцей дивовижно пухкий — для мене від Джо. А для тебе нічого, Енн, — хіба що якийсь рекламний проспект.

Ніхто не помітив, як спалахнуло рум’янцем обличчя Енн, коли вона взяла тоненький конверт, що їй безтурботно кинула Філ. Та вже за кілька хвилин Філіппа підвела очі й завважила разючу зміну на її виду.

— Що такого радісного сталося, люба?

— «Друг молоді» прийняв замальовку, яку я надсилала їм два тижні тому, — відповіла Енн, щосили вдаючи тон людини, звиклої з кожною поштою одержувати звістки про прийняття її літературних творів; утім, цей тон удався їй погано.

— Енн, це чудово! А про що та замальовка? Коли її надрукують? А тобі за неї заплатили?

— Так, надіслали чек на десять доларів; а ще редактор пише, що хоче побачити й інші мої твори. Як мило з його боку. Звісно, він побачить. Це стара замальовка, я знайшла її у себе в скриньці, переписала й надіслала до редакції — але й не думала, що її приймуть, бо вона без сюжету, — мовила Енн, згадуючи гіркий розпач, пов’язаний з «Покутою Ейверіл».

— А що ти робитимеш із грішми? Ходімо в місто й нап’ємося, — запропонувала Філ.

— Я справді хочу щонайбезтямніше їх прогуляти, — всміхнулася Енн. — Принаймні це не брудні гроші — не такі, як чек за те жахливе оповідання з рекламою пекарського порошку. Ті гроші я витратила з розумом — купила собі дещо з одягу, та все одно мені гидко було його носити.