Енн із Зелених Дахів
Шрифт:
— Дурниці, — відповіла Марілла.
— А от і не дурниці, — мовила Енн, похмуро й докірливо зиркаючи на неї. — Хіба ви не розумієте, Марілло? Мене було ображено!
— Нісенітниці! Завтра ти підеш до школи, як завжди.
— О, ні, — Енн легенько похитала головою. — Туди я не повернуся, Марілло. Я вчитиму уроки вдома, буду слухняна й увесь час мовчатиму, якщо це взагалі можливо. Але до школи я більше не піду, будьте певні.
На її личку Марілла побачила непохитну впертість, зрозуміла, що переконати дівчинку буде важко, і мудро вирішила до певного часу розмову припинити. «Піду-но я сьогодні ввечері до Рейчел, — міркувала вона. — Зараз марно буде сперечатися
Пані Лінд сумлінно й весело, як зазвичай, в’язала свої ковдри.
— Ти, мабуть, знаєш, чого я прийшла, — несміливо почала Марілла.
Пані Рейчел кивнула.
— Аякже. Через той скандал з Енн у школі, — мовила вона. — Тіллі Болтер заходила дорогою додому й усе мені розповіла.
— Не знаю, що й робити, — сказала Марілла. — Вона каже, що більше до школи не піде. Ніколи не бачила, щоб дитина так собі серце ятрила. Я чекала якихось негараздів іще відколи почався навчальний рік, а все було надто безхмарно, і я знала, що так не може тривати довго. Вона страшенно цим переймається. Що ти мені порадиш, Рейчел?
— Ну, коли ти вже питаєш моєї поради, — ласкаво мовила пані Рейчел (а вона дуже любила, коли в неї питали поради), — то попервах я б дозволила їй лишитися вдома, от що. Я гадаю, що пан Філіпс не мав рації. Звісно, дітям такого казати не можна. І звісно, він цілком справедливо покарав її вчора за той нестриманий вибрик. Та сьогодні — інша річ. Усі ті, хто запізнився разом з нею, мали теж бути покарані. І що це за покарання таке — садовити дівчат із хлопцями? Дуже нетактовно. Тіллі Болтер страшенно тим обурилася. Вона беззаперечно стала на бік Енн, і каже, що всі інші учні теж. Здається, Енн має серед них популярність. Я й не сподівалася, що вони так добре її приймуть.
— То ти справді вважаєш, що краще буде лишити її вдома? — вражено запитала Марілла?
— Так. Я б не змушувала її ходити до школи, доки вона сама зголоситься. От побачиш, Марілло, вона вгамується й сама радо повернеться туди через тиждень-два, а якщо ти будеш її змушувати — хтозна, чи не завдасть нам вона ще більших клопотів новими своїми вибриками. Що менше галасу — то ліпше, будь певна. Та й небагато вона втратить без школи — надто без такої школи. Учитель з пана Філіпса нікудишній. Порядки, що він запровадив у класі, мене обурюють, от що — він геть не зважає на менших, а весь час проводить зі старшими, яких готує до Королівської вчительської семінарії. Та й хто б його лишив учителювати на другий рік, якби його дядько не був членом опікунської ради й не водив би двох інших її членів за носа? Ох, скажу я тобі — не знаю, чого й чекати від освіти на цьому острові.
І пані Рейчел похитала головою, немов кажучи, що якби вона очолювала систему освіти в Канаді, усе було б набагато краще.
Марілла пристала на її пораду й більше ні словом не змушувала Енн повертатися до школи. Дівчинка вчила всі уроки вдома, поралася в хаті, а вечорами, у багряних осінніх сутінках, гралася з Діаною; коли ж на дорозі чи в недільній школі їй зустрічався Гілберт Блайт, вона проминала його із крижаною зневагою, якої не могло розтопити його очевидне бажання помиритися. Навіть Діана, що відчайдушно виступала в ролі парламентера, зазнала цілковитого фіаско. Енн міцно постановила собі довіку ненавидіти Гілберта Блайта.
Проте вона
— Чого ти знову плачеш, Енн? — запитала Марілла.
— Я думаю про Діану, — гучно схлипнула Енн. — Я дуже-дуже люблю Діану, Марілло. Я не можу без неї жити. Але я знаю — ми виростемо, і Діана вийде заміж, поїде геть і покине мене. О, що я тоді робитиму? Я ненавиджу її чоловіка, страшенно ненавиджу. Я уявила собі, як воно буде — весілля і все-все: Діана в білосніжній сукні, із серпанком, така прекрасна — аж сяє, наче королева; а я дружка, і хоч у мене теж гарна сукня з пишними рукавами, та за щасливою усмішкою ховається моє розбите серце. А потім я Діани більше не поба-а-ачу, — тут Енн уже не стрималася й заридала на повен голос.
Марілла швидко відвернулася, щоб приховати усмішку, та це не допомогло. Вона безсило впала на найближчий стілець і зайшлася таким щирим і незвичним сміхом, що Метью, котрий саме проходив подвір’ям, закляк, приголомшений — коли це він чув, щоб його сестра так сміялася?
— Ох, Енн, — сказала Марілла, щойно змогла промовити бодай слово, — якщо вже ти конче мусиш чимось перейматися, благаю — не шукай собі приводів для хвилювань аж так далеко. Мушу визнати, уява в тебе таки багатюща.
Розділ 16
ТРАГІЧНІ НАСЛІДКИ ЧАЮВАННЯ З ДІАНОЮ
Жовтень у Зелених Дахах видався надзвичайно яскравий: берези в долині сяяли щирим золотом, немов сонячне світло, клени поза садом убралися в багряні шати, дикі вишні вздовж дороги куталися в найпрекрасніші відтінки темно-червоного й мідно-зеленого, а на луках і полях зійшла отава. Енн захоплено чудувалася цьому пишнобарвному світу довкола себе.
— Ох, Марілло, — вигукнула вона одного суботнього ранку, прибігши знадвору з велетенським оберемком кленового листя, — я така щаслива, що тут бувають жовтні! Якби після вересня одразу ж наставав листопад — то було б дуже кепсько, правда? Гляньте, які гілочки. Вони такі гарні, хіба вас від них не охоплює радісне тремтіння, навіть декілька тремтінь водночас? Я хочу прикрасити цими гілочками свою кімнату.
— Казна-що, — відповіла Марілла, позаяк не мала достатньо розвиненого естетичного чуття. — Ти забагато сміття з вулиці приносиш до своєї кімнати, Енн. Спальні існують для того, щоб спати.
— І мріяти теж, і бачити сни, Марілло! А мріяти набагато приємніше в кімнаті з усілякими гарними речами. Я поставлю ці гілочки в старий блакитний глечик, і вони стоятимуть на моєму столі.
— Гляди мені тільки, не натруси листя на сходи. Енн, я сьогодні поїду в Кармоді на збори Спільноти милосердя, і повернуся вже, мабуть, затемна. Ти подаватимеш вечерю Метью та Джеррі, тож пильнуй і не забудь чай заварити перш ніж сядете їсти, а не так, як минулого разу.
— Це жахливо, що я тоді забула, — присоромлено мовила Енн, — але я того дня саме вигадувала назву для Долини Фіалок і ні про що інше вже думати не могла. Метью був такий ласкавий. Анітрошечки не сварився. Він сам заварив чай і сказав, що можна й почекати. А я розповіла йому таку гарну казку, доки ми чекали, і зовсім було непомітно, як біжить час. Ох, яка то була чудова казка, Марілло. Тільки я забула кінцівку, тому придумала свою, а Метью сказав, що навіть не помітив, де закінчилася справжня казка й почалася вигадка.