Енн із Зелених Дахів
Шрифт:
— А ви колись женихалися, Метью?
— Ну-у-у… ні, здається, ніколи, — відповів Метью, що за все своє життя й не думав про такі речі.
Енн міркувала, сперши підборіддя на руки.
— А це, мабуть, цікаво, як ви вважаєте, Метью? Рубі Джилліс каже, що коли виросте, хоче мати багато женихів і крутити їм усім голови, а мені здається, що це надто клопітка справа. Я хочу мати одного, і щоб голова в нього була на місці. Але Рубі Джилліс у цьому краще тямить, бо має стількох дорослих сестер, а пані Лінд каже, що дівчат у Джиллісів хапають, мов гарячі пиріжки. Пан Філіпс майже щовечора зазирає до Пріссі Ендрюс. Каже, що мусить помагати їй
— Ну-у-у… я сам теж не все розумію, — визнав Метью.
— Мушу закінчувати уроки. А доки закінчу — міцно постановлю собі не розгортати тієї нової книжки, що дала мені Джейн. Але це така жахлива спокуса, Метью. Навіть коли я сиджу до неї спиною, то все одно бачу перед собою цю книжку. Джейн сказала, що вона собі над нею всі очі виплакала. Я люблю книжки, від яких плачеш. Але цю, напевно, віднесу до їдальні, замкну в буфеті й залишу вам ключа. А ви нізащо його мені не віддавайте, Метью, доки я не вивчу всіх уроків, навіть якщо я благатиму на колінах. Воно добре казати, що опиратимешся спокусі, але ж простіше їй опиратися без ключа. А можна, я побіжу в льох і принесу яблук, Метью? Хочете поїсти яблук?
— Ну-у-у… не знаю, може, й хочу, — відповів Метью, котрий хоч яблук і не любив, зате добре пам’ятав, що Енн має до них слабкість.
А коли дівчинка, набравши повну миску яблук, тріумфально вилізла з льоху, з обмерзлої доріжки перед кухнею долинули чиїсь поспішні кроки — і вже за мить рвучко відчинилися двері й на кухню влетіла Діана Баррі, бліда й задихана, у похапцем намотаній на голову шалі. Від подиву Енн випустила з рук свічку й миску, і вони впереміш із яблуками покотилися драбиною у льох, звідки наступного дня все це, вимазане розтопленим лоєм, прибирала Марілла, дякуючи небесам, що в будинку не сталося пожежі.
— О, Діано! — вигукнула Енн. — Невже твоя мама нарешті зглянулася?
— Будь ласка, Енн, ходімо швидше! — схвильовано благала Діана. — Наша Мінні-Мей дуже хвора, у неї круп… це молода Мері-Джо так каже, а тато з мамою поїхали в місто, і нікому навіть лікаря привезти, а Мінні-Мей дуже зле, і Мері-Джо не знає, що робити, і… ох, Енн, мені так страшно!
Метью мовчки схопив шапку й пальто, вислизнув геть повз Діану й зник у темряві подвір’я.
— Він побіг запрягати кобилку, щоб їхати до Кармоді по лікаря, — пояснила Енн, і собі натягаючи пальто й капор. — Я цього певна так, наче він сам про це сказав. Ми з ним рідні душі, я можу читати його думки й для цього мені зовсім не треба слів.
— Він не застане лікаря в Кармоді, — схлипнула Діана. — Я знаю, що лікар Блер поїхав до міста, і лікар Спенсер, мабуть, теж. Мері-Джо ніколи не бачила хворих на круп, і пані Лінд немає. О, Енн!
— Не плач, Ді, — заспокійливо мовила Енн, — я знаю, що робити. Не забувай, що в пані Геммонд тричі знаходилися двійнята. А із трьома парами двійнят так чи сяк набуваєш великого досвіду. І вони всі теж одне за одним хворіли на круп. Зажди тільки, я візьму пляшечку з іпекакуаною — у вас може й не бути. Ну от, усе, тепер ходімо.
І дві дівчинки, взявшись за руки, побігли Стежиною Закоханих крізь обмерзле поле — адже коротшу дорогу в лісі засипав глибокий сніг.
Енн, хоч і щиро співчувала бідолашній Мінні-Мей, не могла не подумати, яка
Ніч була ясна й морозна, довкола громадилися чорні тіні дерев і сріблисто мерехтів засніжений схил; подекуди темні стрункі ялиці простягали гілки, запорошені снігом — а поміж ними висвистував вітер. Енн думала, як надзвичайно приємно бігти крізь цю таємничу красу за руку із сердечною подругою після такої довгої розлуки.
Трирічна Мінні-Мей і справді була дуже хвора. Вона лежала на кухонному дивані, виснажена гарячкою, і хрипке дихання її було чути по всьому будинку. Молода Мері-Джо, кремезна широколиця француженка з-над затоки, яку пані Баррі найняла пригледіти дітей на час своєї відсутності, перелякалася й не могла ані подумати, що робити, ані зробити щось, навіть якби й знала, що саме.
Енн узялася до діла швидко і вправно.
— Еге ж, у Мінні круп; тяжкий випадок, та я бачила й гірші. Насамперед мусимо зігріти багато води. Будь певна, Діано, у чайнику хіба на одну чашку стане. Ось, я його наповнила, а ви, Мері-Джо, підкиньте дров у грубу. Не хочу кривдити ваших почуттів, але якби ви мали хоч дрібку уяви, то могли б і самі про це здогадатися. Тепер я роздягну Мінні-Мей і покладу її в ліжко. Діано, пошукай м’яку фланелеву одежину. Зараз я дам їй дозу іпекакуани.
Мінні-Мей пручалася й відмовлялася пити ліки, та недаремно Енн мусила глядіти аж три пари двійнят у пані Геммонд. Їй удалося влити іпекакуану в горлянку хворої і тоді, і згодом — ще не раз упродовж тієї нескінченної, тривожної ночі, коли дві дівчинки терпляче виходжували бідолашну Мінні, а молода Мері-Джо, щиро намагаючись зробити все, на що була здатна, так розпалила полум’я в грубі, що воно аж гуготіло, і зігріла води більше, ніж потрібно було б на цілу лікарню із крупозними дітьми.
О третій годині Метью привіз лікаря, по якого мусив їздити аж до Спенсервейла. Проте нагальної потреби в його допомозі вже не було. Мінні-Мей почувалася значно краще й нарешті міцно заснула.
— Я була вже зовсім готова впасти у відчай, — розповідала згодом Енн. — Їй ставало дедалі гірше, навіть гірше, ніж останнім двійнятам пані Геммонд. Я аж подумала, що вона задихнеться й помре. Видала їй усю пляшечку іпекакуани, і коли Мінні проковтнула останню ложку, я сказала собі — не Діані чи Мері-Джо, бо не хотіла їх лякати — але собі я сказала, щоб дати волю почуттям: «Це остання моя відчайдушна надія, та боюся, вона марна». Проте минуло три хвилини, вона відкашляла слиз і одразу стала почуватися краще. Ви, пане лікарю, можете хіба уявити, яке полегшення я відчула, бо словами це описати неможливо. Адже ви знаєте — бувають такі речі, що їх ніяк не можна описати словами.
— Знаю, знаю, — кивнув лікар. Він так дивився на Енн, буцім думку його про неї теж неможливо було описати словами. Втім, невдовзі він усе описав панові й пані Баррі:
— Ця руденька дівчинка, що живе в Катбертів, — диво Господнє. Вона, безумовно, порятувала життя вашій доньці, бо інакше я дістався б запізно. І впоралася пречудово, як на свої літа, і не розгубилася. Я ще ні в кого не бачив таких очей, як у неї, коли вона мені розповідала, як усе було.
Веселого морозно-білого зимового ранку Енн верталася додому з важкими після безсонної ночі повіками. А проте, чимчикуючи з Метью довгим засніженим полем, а тоді Стежиною Закоханих попід чарівним розкішним кленовим шатром, вона без упину базікала.