Енн із Зелених Дахів
Шрифт:
— Але вона хоче, щоб я прийшла, — благала Енн. — Вона має сказати мені щось важливе.
— Звідки ти це знаєш?
— Вона сама повідомила мені з вікна. Ми придумали, як можна перемовлятися, коли є свічки й маленький клаптик картону. Треба поставити свічку на підвіконня, а тоді затуляти й відтуляти полум’я картонкою. Певна кількість спалахів означає певну звістку. Це я таке вигадала, Марілло!
— Авжеж, не сумніваюся, — із притиском мовила Марілла. — Як і в тім, що із цією дурною сигналізацією ви поспалюєте всі фіранки.
— О, ми дуже обережні, Марілло. І це так цікаво! Два спалахи означають:
— Ну, можеш більше не вмирати, — саркастично відповіла Марілла. — Біжи. Але не забудь, що повернутися мусиш за десять хвилин.
Енн не забула й повернулася точно тоді, коли було наказано, хоч, певне, жоден смертний ніколи не дізнається, чого їй коштувало обмежити якимись десятьма хвилинами обговорення важливої Діаниної звістки. Проте час вона використала з розумом.
— О, Марілло, знаєте що? Завтра в Діани день народження. Її мама дозволила запросити мене після школи, і щоб я навіть лишилася в них на всю ніч. А ще завтра ввечері в дискусійному клубі буде концерт, то приїдуть Діанині кузени з Ньюбриджа на великих санях. Вони нас теж хочуть узяти на концерт… ну, якщо ви дозволите. Ви ж дозволите, Марілло, правда? О, я така надзвичайно схвильована!
— То заспокойся, бо ти нікуди не підеш. Спатимеш вдома, у власному ліжку, а щодо концерту в клубі — це все дурниці, і взагалі малих дівчат не слід відпускати в такі місця.
— Я впевнена, що дискусійний клуб — це дуже пристойне місце, — боронилася Енн.
— Не сумніваюся. Але я не дозволю тобі тинятися по концертах і ночувати бозна-де. Нічогенька розвага для дітей. Дивно, що пані Баррі відпускає Діану.
— Та це ж дуже особлива нагода, — простогнала Енн, готова розридатися. — У Діани день народження лише раз на рік. А день народження — це зовсім не буденна подія, Марілло. Пріссі Ендрюс декламуватиме «Не пролунають вечірні дзвони». Це невимовно повчальний вірш, Марілло, я певна, що мені буде корисно його послухати. А тоді ще хор заспіває чотири дуже гарних зворушливих пісні, майже так само прекрасних, як релігійні гімни. І навіть сам пастор прийде, чесне слово, Марілло, і виголосить промову! Це майже те саме, що проповідь. Будь ласка, Марілло, дозвольте мені піти!
— Енн, ти чула, що я кажу? Роззувайся і йди спати. Вже по дев’ятій.
— Я ще тільки одне скажу, Марілло, — мовила Енн, і з обличчя її було видно, що вона викидає останній козир, — пані Баррі каже, що ми спатимемо в гостьовій спальні. Подумайте, яка це честь для вашої маленької Енн — спати в гостьовій спальні!
— Честь, яка на твою долю не випаде. Енн, іди спати, і щоб я більше жодного слова про це не чула.
Коли Енн, уся в сльозах, почалапала нагору, Метью, котрий, здавалося, спокійно спав тим часом на диванчику, розплющив очі й мовив упевнено:
— Марілло, я думаю, ти повинна відпустити Енн.
— А я ні, — відказала Марілла. — Хто виховує дитину, Метью, — ти чи я?
— Ну-у-у… ти, звісно, — визнав Метью.
— Тоді не втручайся.
— Ну-у-у… я не втручаюся. Адже казати, що думаєш — це не втручання. А я думаю, ти повинна відпустити Енн.
— Не сумніваюся. Ти думав би,
— Я думаю, ти повинна відпустити Енн, — упевнено повторив Метью. Вмінням доводити й переконувати він не відзначався, проте був достатньо впертий. Марілла безпорадно зітхнула й вирішила, що ліпше буде промовчати.
Наступного дня, доки Енн мила посуд на кухні після сніданку, Метью дорогою в клуню спинився й повторив:
— Марілло, я думаю, ти повинна відпустити Енн.
На якусь мить обличчя Марілли набуло виразу, який неможливо описати словами. Тоді вона скорилася неминучому й уїдливо відповіла:
— Ну добре, хай іде, коли вже крім цього, ніщо тебе не втішить.
Енн вилетіла з кухні, розбризкуючи воду з мокрої ганчірки, якою щойно мила посуд.
— О, Марілло, Марілло, повторіть-но ще раз ці благодатні слова!
— Я вже сказала один раз — і досить. Дякуй за це Метью, а я вмиваю руки. Якщо ти схопиш запалення легень, коли спатимеш у чужому ліжку чи виходитимеш серед ночі надвір зі спекотного залу, звинувачуй не мене, а Метью. Енн Ширлі, ти вже брудною водою всю підлогу заляпала. У житті не бачила такої недбалої дитини.
— О, Марілло, я страхітлива кара для вас, я знаю, — винувато мовила Енн. — Я роблю стільки помилок… Але подумайте, скількох помилок я уникнула, хоч могла і їх наробити. Я принесу піску й відчищу перед уроками всі-всі плями. О, Марілло, я всім серцем так надзвичайно хочу піти на концерт! Я ще ніколи в житті не була на концерті, і коли інші дівчата в школі щось про це розказують, я почуваюся такою відірваною від них. Ви не розумієте, як воно мені, але бачите — Метью зрозумів. А це так приємно — коли тебе розуміють, Марілло.
Того дня в школі Енн була надто щаслива, щоб зосередитися як слід на уроках. Гілберт Блайт переміг її в письмі й випередив в усному рахунку. Втім, коли перед нею була перспектива концерту й ночівлі в гостьовій спальні, Енн почувалася не такою приниженою, як можна було очікувати. Весь день вони з Діаною так бурхливо обговорювали прийдешні розваги, що, маючи суворішого вчителя, ніж пан Філіпс, неодмінно дістали б на горіхи.
Енн відчувала, що якби їй не дозволили піти на концерт, вона б цього не витримала, адже в школі ні про що інше не говорилося. Ейвонлійський дискусійний клуб, який збирався двічі на місяць упродовж усієї зими, уже давав кілька невеличких безкоштовних вечорів, та цей концерт мав стати великою подією: квиток на нього коштував десять центів, а всі гроші відходили у фонд бібліотеки. Вже кілька тижнів ейвонлійська молодь провадила репетиції, а особливо цікавилися концертом ті учні, що мали старших братів і сестер, котрим належало там виступати. Всі школярі, старші за дев’ять років, збиралися йти — окрім Керрі Слоун, чий тато, як і Марілла, не був схильний відпускати на концерти маленьких дівчат. Керрі, затулившись граматикою, плакала увесь день, гадаючи собі, що тепер і жити на світі не варто.